Я раптом опиняюся надворі і пам'ятаю тільки, що сказав Ізабеллі: "Дякую за все", — а вона здивовано спитала: "За що?"
Я повільно спускаюся з пагорба. На. добраніч, кохане, неприборкане серце, думаю я. Прощай, Ізабелло! Ти не втонула, я раптом зрозумів це. Ти не загинула, не вмерла. Ти тільки пішла, полетіла. Ні, навіть не так: ти зненацька стала невидима, як стародавні боги. Просто змінилася довжина хвилі, на якій їх бачили. Ти ще є, але тебе вже не спіймаєш, ти завжди є, ніколи не загинеш, все завжди є, ніщо ніколи не гине, над ним лише пропливають світло й тіні, але він завжди тут — той обрис, що існував до нашого народження й існуватиме після нашої смерті. Іноді він прозирне крізь те, що ми вважаємо життям, на мить засліпить нас — і ми стаємо раптом не такі, як були раніше.
Я помічаю, що йду швидше. Потім, важко дихаючи, починаю бігти. Геть мокрий від поту, добігаю до брами й вертаюся назад. Я й далі охоплений тим самим почуттям, це ніби почуття раптового звільнення, всі осі світу враз проходять крізь моє серце. Народження і смерть — тільки слова, та й годі, дикі гуси летять наді мною, відколи стоїть світ, немає більше ні запитань, ні відповідей! Прощай, Ізабелло! Вітаю тебе, Ізабелло! Прощай, життя! Вітаю тебе, життя!
Аж згодом я помічаю, що йде дощ. Я підставляю йому обличчя й ловлю ротом краплі. Потім рушаю до брами. Там маячить постать, від якої тхне вином і ладаном. Ми разом проходимо в браму. Сторож зачиняє її за нами.
— Ну? — питає Бодендік. — Звідки це ви? Шукали бога?
— Ні, я вже знайшов його.
Він недовірливо поглядає на мене з-під капелюха.
— Де? У природі?
— Я навіть не знаю де. А хіба його можна знайти в якомусь певному місці?
— Біля вівтаря, — мурмоче Бодендік і показує праворуч. — Мені в цей бік. А вам?
— В усі боки, пане вікарію, — кажу я. — В усі боки.
— Ви ж нібито не такі вже й п'яні,— трохи здивовано бурчить він мені вслід.
Я повертаюся додому. За брамою на мене раптом хтось нападає.
— Нарешті я спіймав тебе, негіднику!
Я струшую з себе незнайомця, гадаючи, що це якийсь жарт. Та він миттю схоплюється на ноги і б'є мене головою під груди. Я падаю на обеліск, але встигаю ще дати йому стусана в живіт. Удар не дуже замашний, бо я завдав його, вже падаючи. Незнайомець знов кидається на мене, і я впізнаю в ньому різника Вацека.
— Ви що, збожеволіли? — питаю я. — Не бачите, на кого нападаєте?
— Ще й як бачу! — Вацек хапає мене за горло. — Дуже добре бачу, падлюко! Але тепер тобі каюк!
Я не знаю, чи він п'яний, — мені просто ніколи думати про це. Вацек нижчий за мене, проте м'язи в нього, як у бика. Мені щастить перевернутись і притиснути його до обеліска. Він трохи послаблює обійми. Рвонувшись разом із ним убік, я стукаю його головою об цоколь. Тепер він зовсім випускає мене. Про всяк випадок, я завдаю йому ще удару плечем у підборіддя, встаю, підходжу до брами і вмикаю світло.
— Що все це означає? — питаю я.
Вацек поволі підводиться. Він ще не отямився як слід і тільки трясе головою. Я не спускаю його з очей. Раптом він знов кидається вперед, намагаючись влучити головою мені в живіт. Я відскакую вбік, підставляю йому ногу, і він ще раз глухо гепає на обеліск, тепер уже на полірований ріг цоколя. Інший на його місці знепритомнів би, а Вацек тільки заточується. Він обертається до мене й витягає з-за халяви ножа. Це довгий, гострий різницький ніж. Лезо його виблискує в світлі електричної лампочки. Вацек затискає ножа в руці й кидається на мене. Я не прагну до зайвого геройства: у двобої з різником, який майстерно володіє ножем, це було б самогубством. Я відскакую за обеліск, Вацек біжить за мною. На щастя, я спритніший за нього.
— Ви з глузду з'їхали? — сичу я. — Хочете, щоб вас повісили за вбивство?
— Я тобі покажу, як спати з моєю жінкою! — хрипить Вацек. — Я з тебе кров виціджу!
Тепер я, нарешті, дізнаюся, в чім річ.
— Вацеку! — кричу я. — Ви хочете вбити невинного!
— Стерво! Я тобі зараз горлянку переріжу!
Ми бігаємо навколо обеліска. Мені не спадає на думку покликати когось на допомогу, бо все відбувається надто швидко. Та й хто б мені справді міг допомогти?
— Вас обдурили! — кричу я здавленим голосом. — Нащо мені ваша жінка!
— Ти спиш із нею, сатано!
Ми бігаємо далі — то в той бік, то в той. Вацекові в чоботях важче, ніж мені.
От чорт, думаю я, де Георг? Мене тут через нього хочуть зарізати, а він собі милується з Лізою у себе в кімнаті.
— Спитайте в своєї жінки, ідіоте! — кажу я, ледве переводячи подих.
— Я тебе уколошкаю!
Я дивлюся, чим би й собі озброїтись. Проте поблизу немає нічого. А поки я встигну підняти невеличкий надгробок, Вацек переріже мені горлянку. Зненацька я помічаю, що на підвіконні біліє шматок мармуру завбільшки з кулак. Я хапаю його і, стрибаючи навколо обеліска, шпурляю ним Вацекові в голову. Камінь влучає в ліву брову, і око різникові відразу заливає кров. Тепер він бачить лише правим оком.
— Вацеку, ви помиляєтесь! — кричу я. — Я нічого не мав із вашою жінкою! Присягаюся!
Вацек трохи зменшує темп, але він іще небезпечний.
— Отак скривдити фронтового товариша! — сичить він. — Мерзотнику!
Він наставляє на мене голову, як бик на арені. Я відскакую вбік, знов хапаю шматок мармуру і вдруге шпурляю в нього. На жаль, цього разу не влучаю, камінь падає в кущ бузку.
— Начхати мені на вашу жінку! — кричу я. — Розумієте? Начхати!
Вацек мовчки ганяється за мною далі. Із лівої брови в нього цебенить кров, тому я тікаю ліворуч: так він погано бачить мене, і вирішальної хвилини мені щастить добре турнути його ногою в коліно. Тієї самої миті він пробує штрикнути мене ножем, але зачіпає тільки мою підошву. Удар у коліно допомагає. Вацек зупиняється, закривавлений, тримаючи ножа напоготові.
— Послухайте! — кажу я. — Не рушайте з місця! Давайте укладемо на хвилину перемир'я! А потім знов кидайтесь на мене, і я виб'ю вам друге око! Та слухайте ж, йолопе! — Я втуплююсь у Вацека поглядом, ніби хочу його загіпнотизувати. Я колись читав, що це допомагає.— Я ні-чо-го не мав із ва-шо-ю жін-ко-ю! — скандую я повільно й виразно. — Вона не цікавить мене! Стійте! — сичу я, побачивши, що Вацек знов рушає з місця. — У мене в самого є дівчина!
— Тим гірше, клятий жеребе!
Вацек кидається вперед, проте, надто круто повернувшись, чіпляється за цоколь і мало не падає. Скориставшись цим, я знову б'ю його ногою, цього разу в гомілку. Хоч він і в чоботях, удар діє. Вацек зупиняється, широко розставивши ноги, проте ножа з рук не випускає.
— Послухайте, бовдуре! — кажу я наполегливим голосом гіпнотизера. — Я кохаю зовсім іншу жінку! Стривайте! Я вам її покажу! У мене є з собою фото!
Вацек мовчки подається вперед, і ми оббігаємо нових півкола. Мені щастить витягти з кишені гаман. Герда на прощання дала мені свою фотокартку. Я похапцем пробую намацати її. На землю падає кілька яскравих банкнот по мільярду марок. Нарешті фото у мене в руках.
— Ось! — кажу я і обережно простягаю його з-за обеліска, але так, щоб Вацек не дістав моєї руки. — Хіба це ваша жінка? Гляньте! І прочитайте, що там написано!
Вацек скоса зиркає на мене здоровим оком. Я кладу зображення Герди на цоколь обеліска.
— Бачите! Хіба це ваша жінка?
Вацек незграбно пробує спіймати мене.
— Телепню! — кажу я. — Гляньте лишень на фото! Хіба той, хто має таку дівчину, бігатиме за вашою жінкою?
Я переборщив. Ображений Вацек робить нову спробу спіймати мене. Потім зупиняється й нерішуче каже:
— Із нею хтось спить!
— Дурниці! — кажу я. — Ваша дружина вірна вам!
— То що ж вона тут завжди робить?
— Тут!
— Не розумію, про що ви говорите! — кажу я. — Може, вона кілька разів приходила сюди дзвонити по телефону. Жінки люблять телефонні розмови, а надто коли їх надовго залишають самих. Поставте їй телефоні
— Вона й уночі буває тут! — каже Вацек.
Ми стоїмо один проти одного, розділені обеліском.
— Вона недавно приходила сюди на кілька хвилин, коли принесли додому тяжко хворого Кнопфа, — відповідаю я. — А взагалі вона працює вночі в "Червоному млині".
— Про це вона казала, але…
Ніж опускається. Я беру Гердину фотокартку, виходжу з-за обеліска й підступаю до Вацека.
— Ось так, — кажу я. — Тепер коліть мене скільки заманеться. А можна й поговорити. Чого ви хочете? Зарізати невинного?
— Ні, цього я не хочу, — помовчавши, відповідає Вацек. — Але ж…
Виявляється, що його нацькувала на мене вдова Конерсман. Те, що в цьому будинку вона вважає тільки мене здатним на таке, трохи тішить моє самолюбство.
— Чоловіче добрий, — кажу я. — Якби ви знали, чим у мене заклопотана голова, то не підозрювали б мене! А ще погляньте на її поставу. Нічого не помічаєте?
Вацек втуплює очі в Гердину фотокартку. На ній стоїть напис: "Коханому Людвігові від Герди". Що він може там ще помітити одним оком?
— Така сама, як у вашої дружини, — кажу я. — До речі, чи немає в неї широкого, як накидка, плаща іржаво-червоного кольору?
— Є,— відповідає Вацек, знову трохи загрозливо. — Звичайно, є, а що?
— Моя дама теж має такого плаща. Їх можна купити якого завгодно розміру в крамниці Макса Кляйна на Головній вулиці. На них саме тепер мода. Ну, а стара Конерсман підсліпувата. От вам і розгадка.
У старої Конерсман очі, як у яструба, але чому тільки не повірить чоловік-рогач, коли хоче повірити!
— Вона просто переплутала їх, — веду я далі.— Ця дама, що на картці, справді приходила до мене кілька разів. Має вона право прийти чи ні?
Я полегшую Вацекові завдання. Йому треба тільки сказати "так" або "ні". Навіть досить кивнути головою.
— Отож-бо, — кажу я. — І за це людину мало не заколюють уночі.
Вацек стомлено опускається на східці.
— Друже, мені від тебе теж добре перепало. Ось, глянь.
— Око ціле.
Вацек мацає загуслу чорну кров.
— Якщо ви й далі будете викидати такі коники, то скоро попадете на каторгу, — кажу я.
— Що я вдію? Така в мене вдача.
— Заколіть себе, коли вже вам так кортить когось колоти. Це врятує вас від багатьох неприємностей.
— Часом я й ладен би штрикнути себе ножем. Друже, що мені робити? Я до нестями люблю свою жінку, а сам їй осоружний.
Його слова зворушують мене. Я теж відчуваю втому й опускаюся на східці побіч нього.
— Це все через мою роботу, — з відчаєм каже Вацек. — Вона ненавидить запах крові, друже.