Ти собі можеш таке дозволити. А я ні.
Джоан пильно подивилася на нього. Обличчя її на мить проясніло, але відразу ж згасло.
— Ти не вмієш кохати, — мовила вона. — Ти ніколи не кидаєшся у вир.
— Зате ти завжди кидаєшся. Тому тебе й завжди хтось рятує.
— Ти не можеш розмовляти зі мною поважно?
— Я й розмовляю поважно.
— Якщо мене завжди хтось рятує, то чому ж я не можу кинути тебе?
— Чого ж, ти кинула мене.
— Дай спокій! Ти знаєш, що це не те. Якби я могла тебе кинути, то ке бігала б за тобою. Інших я забувала. А тебе не можу. Чому?
Равік ковтнув коньяку.
— Мабуть, тому, що не цілком прибрала мене до рук.
Вона спантеличено глянула на нього. Тоді похитала головою.
— Я не всіх прибирала до рук, як ти кажеш. Декого й не пробувала. І однаково забувала їх. Я була нещасна, але забувала їх.
— Ти й мене забудеш.
— Ні. Ти мене хвилюєш. Тебе я не забуду. Ніколи.
— Важко повірити, скільки всього людина може забути, — мовив Равік. — Це велика втіха і страшне лихо.
— Ти ще мені не сказав, чого в нас так усе виходить.
— Цього ми обоє не можемо пояснити. Ми скільки говоримо про це, а розуміємо все менше й менше. Є речі, які не можна пояснити. І є речі, які не можна зрозуміти. Хвалити бога, що в кожному з нас є ще клаптик джунглів. А тепер я піду.
Джоан швидко підвелася.
— Не залишай мене саму.
— Ти хочеш зі мною переспати?
Вона глянула на нього, але промовчала.
— Сподіваюся, що ні? — додав він.
— Чого ти питаєш?
— Щоб розважитися. Лягай спати. Вже білий день. У таку пору не влаштовують трагедій.
— Ти не хочеш залишитися?
— Ні. І ніколи більше не прийду.
Джоан якось дивно притихла.
— Ніколи?
— Ніколи. І ти ніколи не приходь.
Вона поволі похитала головою. Тоді показала на стіл:
— Через нього?
— Ні.
— Я тебе не розумію. Адже ми могли б…
— Ні,— швидко сказав він. — Не треба ще й цього. Залишитися друзями? Закласти невеличку грядку на лаві охололих почуттів? Ні, на це ми не здатні. Це не для нас. Так буває тільки після невеличких романів. Та й то виходить фальшиво. Кохання не заплямовують дружбою. Кінець і є кінець.
— Але чому саме тепер?
— Твоя правда. Це мало статися раніше. Коли я повернувся зі Швейцарії. Але ніхто всього не знає. А інколи й не хоче знати всього. Адже то було… — він замовк.
— Що було?
Вона стояла перед ним, ніби чогось не розуміла, а конче хотіла зрозуміти. Обличчя в неї зблідло, очі стали цілком прозорі.
— Що було, Равіку? — пошепки перепитала вона.
Тьмяно освітлениий коридор за її головою коливався, ніби тунель у шахту, де мріла обіцянка, звеличена багатьма поколіннями, звеличувана все новими надіями.
— Кохання, — сказав він.
— Кохання?
— Так, кохання. Тому тепер усьому кінець.
Равік зачинив за собою двері. Ліфт. Він натиснув кнопку, але не дочекався, поки він підійметься, — боявся, що Джоан вийде за ним. Він швидко рушив униз сходами, дивуючись, що не чує, як відчиняються двері. Через два марші він зупинився й прислухався. Всюди було тихо. Ніхто його не наздоганяв.
Таксі й досі стояло перед будинком. Равік забув про нього. Водій приклав до кашкета пальці й по-змовницькому всміхнувся.
— Скільки? — спитав Равік.
— Сімнадцять п'ятдесят.
Равік розрахувався.
— А ви хіба назад не поїдете? — здивувався водій.
— Ні. Піду пішки.
— Далекувато, пане.
— Знаю.
— То навіщо ж би звеліли мені чекати? Дарма викинули одинадцять франків.
— Нічого.
Водій спробував запалити рудий недокурок, що прилип йому до верхньої губи.
— Може, хоч недарма згаяли час?
— Ще б пак! — відповів Равік.
У парк заповзав холодний світанок. Повітря було тепле, але світло здавалося холодним. Сірі від пороху кущі бузку. Лавки. На одній із них спав якийсь чоловік, прикривши обличчя номером "Парі суар". Це була та сама лавка, де Равік сидів тієї грозової ночі.
Равік подивився на сонного. Від його подиху газета здіймалася й опускалась, наче то був не аркуш брудного паперу, а щось живе, якийсь метелик, що зараз пурхне вгору я рознесе по світі останні вісті. Легенько ворушився набраний великими літерами заголовок: "Гітлер заявляє, що, крім Данцігського коридора, не має більше ніяких територіальних претензій", а нижче другий: "Праля вбиває чоловіка розпеченою праскою". На Равіка дивилася з фотографії огрядна жінка у святковій сукні. Поряд здіймався і опускався ще один знімок: "Чемберлен вважає, що мир ще можна зберегти". На знімку був зображений схожий на банківського клерка чоловік із парасолькою, що своїм обличчям нагадував самовдоволеного барана. В нього під ногами загубився заголовок, набраний дрібним шрифтом: "На кордоні вбито сотні євреїв".
Чоловік, що вкрився газетою від нічної роси й ранкового світла, спав міцно й спокійно. На ньому були старі стоптані брезентові черевики, руді вовняні штани і порваний піджак. Події на світі його не хвилювали. Він так занепав, що його вже ніщо не хвилювало, як глибинну рибину не хвилюють шторми на поверхні океану.
Равік повернувся в "Ентернасіональ". На душі в нього було ясно й спокійно. Його вже ніщо ні з ким не зв'язує. І добре. Тепер йому не треба нічого такого, що б виводило його з рівноваги. Він сьогодні ж таки перебереться до готелю "Принц Уельський". На два дні раніше. Але краще поквапитись, ніж прогавити Гааке.
XXVIII
Равік спустився у вестибюль готелю "Принц Уельський". Там було порожньо. Біля конторки портьє тихо грало радіо. В кутку поралося дві прибиральниці. Равік швидко пройшов вестибюль, не привертаючи до себе уваги. Виходячи, він глянув на годинник навпроти дверей. Була п'ята година ранку.
Він піднявся по авеню Георга П'ятого й підійшов до ресторану "Фуке". Ніде ні душі — ресторан давно зачинений. Равік зупинив таксі й поїхав у "Шехерезаду".
Морозов стояв біля входу.
— Нема, — сказав Равік.
— Я так і думав. Учора дарма було й сподіватися.
— Чому? Вчора якраз минуло чотирнадцять днів.
— Не можна розраховувати все до одного дня. Ти весь час сидів у "Принці Уельському"?
— Так. Від самого ранку й досі.
— Він подзвонить завтра, — сказав Морозов. — Сьогодні він міг залагоджувати якісь справи або виїхав на день пізніше.
— Завтра в мене операція.
— Вранці він не буде дзвонити.
Равік нічого не сказав. Він дивився на таксі, з якого виліз найманий танцюрист у білому смокінгу. За ним з'явилася бліда жінка з великими зубами. Морозов відчинив перед ними двері. Вся вулиця раптом запахла парфумами "Шанель". Жінка ледь припадала на ногу. Танцюрист розрахувався з таксистом і поплентався за нею. Жінка чекала на нього біля дверей. При світлі ліхтаря її очі здавалися зеленими, а зіниці обернулися в темні цятки.
— Так рано він напевне не подзвонить, — ще раз сказав Морозов, вернувшись від дверей.
Равік промовчав.
— Якщо ти залишиш мені ключа, я можу о восьмій піти туди, — повів далі Морозов. — І посидіти, поки ти повернешся.
— Тобі ж треба виспатися.
— Дурниці. Я можу лягти на твоє ліжко, коли захочу. Ніхто не буде дзвонити, але я посиджу, якщо це тебе заспокоїть.
— Я буду на операції до одинадцятої.
— Добре. Давай ключа. Я не хочу, щоб ти від хвилювання пришив якійсь дамі з вищих кіл яєчник до живота.
Тоді вона через дев'ять місяців скине дитину. У тебе з собою ключ?
— Так. На.
Морозов сховав ключа до кишені. Потім витяг коробочку з м'ятними пастилками й запропонував Равікові. Той похитав головою. Морозов узяв кілька й укинув у рот. Вони зникли в його бороді, ніби маленькі білі пташки в густому лісі.
— Відсвіжують, — сказав він.
— Тобі колись доводилося сидіти цілий день у кімнаті з плюшевими меблями й чекати? — спитав Равік.
— Доводилося сидіти й довше. А тобі ні?
— Доводилось і мені, але тоді я не на таке чекав.
— Ти не взяв ніякої книжки читати?
— Узяв, і не одну. Але не прочитав жодного рядка. Тобі ще скільки тут стояти?
Морозов відчинив дверці таксі, яким приїхало кілька американців. Потім відчинив перед ними двері.
— Години дві, не менше, — сказав він, вернувшись до Равіка. — Бачиш, що тут робиться. Я не пам'ятаю ще такого божевільного літа. До речі, Джоан теж тут.
— Он як?
— Тут. І вже з іншим, якщо це тебе цікавить.
— Нітрохи не цікавить. Отже, після одинадцятої побачимося, — сказав Равік і пішов.
— Стривай! — гукнув Морозов.
Равік обернувся.
— Як же ти потрапиш до своєї кімнати в "Принці Уельському"? — сказав Морозов, витягаючи з кишені ключа. — Я ж побачу тебе аж після одинадцятої. На! А коли виходитимеш, лиши двері незамкнені.
— Я посплю в "Ентернасіоналі", — сказав Равік, беручи ключа. — Краще буде, коли мене якнайменше бачитимуть у "Принці Уельському".
— Але приходь туди хоч ночувати. В готелі не зупиняються, якщо в ньому не ночують. Це було б підозріло, часом би поліція почала розпитувати про тебе.
— Може, й так. Але якщо вона зацікавиться мною, то краще, коли можна буде довести, що я весь час жив у "Ентернасіоналі". А в "Принці Уельському" я зробив усе що треба. Розкуйовдив ліжко, а вмивальник, ванну, рушники і все інше довів до такого вигляду, щоб здавалося, ніби я просто дуже рано вийшов з номера.
— Чудово. То віддай мені назад ключа.
Равік похитав головою.
— Я вирішив, що тобі краще там не показуватися.
— Мені можна.
— Не можна, Борисе. Не будьмо йолопами. Твоя борода кожному впадає в око. До того ж ти правду казав: я повинен жити й поводитися так, наче нічого особливого не сталося. Якщо Гааке справді подзвонить дуже рано й не застане мене, то неодмінно озветься ще раз після обіду. Мені треба на це розраховувати, а то я за добу стану психопатом.
— Куди ти тепер ідеш?
— Спати. Він не подзвонить так рано.
— Коли хочеш, ми можемо потім десь зустрітися.
— Ні, Борисе. Поки ти звільнишся, я вже, мабуть, засну. А о восьмій у мене операція.
Морозов недовірливо глянув на нього.
— Ну, то я загляну до тебе в "Принц Уельський" надвечір. А часом би сталося щось раніше, подзвони мені до готелю.
— Добре.
Вулиці. Місто. Червонясте небо. Осяяні ліхтарями чер-еоні, білі та блакитні будинки під ним. Вітерець вихоплюється з-за рогу бістро, ніби грається, як лагідне кошеня. Люди, свіже повітря, таке приємне після цілодобового чекання в задушливому готельному номері. Равік ішов по авеню за "Шехерезадою". Дерева за залізними гратами несміливо посилали у свинцеву ніч згадку про зелень і ліс. Равік раптом відчув себе таким стомленим і спустошеним, що мало не впав.