Він не привіз нікого. Лікар відклав.набік газету й запитав:
— Чиновники вже тут?
Кестер стояв мовчки. Він не чув.
— Поліція вже тут? — перепитав лікар.
— Тут, — відповів Кестер. — Поліція... Треба подзвонити, щоб вони прийшли...
Лікар подивився на нього, але нічого не сказав і підійшов до телефону. Через кілька хвилин прийшли два чиновники. Вони сіли за другий стіл, і один з них почав записувати персональні дані Готфріда. Не знаю чому, але мені здавалося божевіллям розповідати, як його звали, коли він народився і де жив, — тепер, коли він був мертвий. Я втупився в чорнуватий недогризок олівця, якого чиновник час від часу слинив губами, і машинально відповідав на запитання.
Другий чиновник почав оформляти протокол. Кестер підказував йому необхідні дані.
— Ви можете сказати мені хоч приблизно, як виглядав убивця? — спитав чиновник.
— Ні, — відповів Кестер. — Я не звернув на це уваги.
Я поглянув на нього. Мені пригадалися краги й уніформа.
— Ви не знаєте, до якої партії він належав? Не помітили на ньому якогось значка або форми?
— Ні, — сказав Кестер. — До пострілів я нічого не бачив. А потім лише... — він запнувся, — турбувався за свого товариша.
— Ви належите до якоїсь партії?
— Ні.
— Я спитав тому, що ви сказали, це ваш товариш...
— Він мій товариш по фронту, — відповів Кестер.
Чиновник звернувся до мене:
— А ви можете описати вбивцю?
Кестер твердим поглядом дивився на мене.
— Ні, — відповів я. — Я теж нічого не бачив.
— Дивно, — промовив чиновник.
— Ми саме розмовляли між собою і ні на що не звертали уваги. Все це сталося незвичайно швидко.
Чиновник зітхнув:
— Тоді мало надій на те, щоб спіймали тих типів.
Він дописав протокол.
— Загиблого можна забрати? — спитав Кестер.
— Власне кажучи... — чиновник глянув на лікаря. — Причина смерті встановлена?
Лікар кивнув головою:
— Я вже виписав посвідчення.
— А де куля? Я повинен взяти з собою кулю.
— Тут дві сліпі рани. Мені довелось би... — лікар завагався.
— Мені потрібні обидві кулі, — сказав чиновник, — Мені треба знати, чи вони з тої самої зброї.
— Звичайно, — відповів Кестер на погляд лікаря.
Санітар підсунув ближче носилки й опустив світло. Лікар взяв інструменти й почав копирсатися пінцетом у ранах. Першу кулю він знайшов швидко, вона сиділа не дуже глибоко. Другу рану довелося розрізати. Він натягнув гумові рукавички аж до ліктів, взяв затиски й ніж. Кестер швидко підступив до носилок і закрив Готфріду очі, що все ще були напіврозплющені. Почувши, як чиркнув ніж, я відвернувся. Якусь мить я поривався до лікаря, щоб відштовхнути його, бо в мене промайнула думка, що Готфрід лише втратив свідомість і лікар його може дійсно зарізати... але потім я знов усвідомив те, що сталося. Ми досить бачили мертвих, щоб зрозуміти це.
— Ось вона, — сказав лікар, випростуючись. Він витер кулю і передав її чиновникові.
— Така сама. З того ж самого револьвера, правда ж?
Кестер нахилився й уважно оглянув маленькі кулі, що, перекочуючись на долоні чиновника, блідо поблискували.
— Так, — сказав він.
Чиновник загорнув їх у папір і сховав у кишеню.
— Власне, це й не дозволяється, — сказав він потім, — але якщо ви хочете забрати його додому, а... обставини з'ясовані, — адже так, пане докторе? — Лікар кивнув. — Ви ж судовий лікар, — вів далі чиновник, — ну, то... як хочете... Ви лише повинні... можливо, завтра ще з'явиться комісія...
— Я знаю, — сказав Кестер. — Ми все лишимо так, як є.
Чиновники вийшли.
Лікар знову закрив рани Готфріда і заклеїв їх.
— Як ви хочете? — спитав він. — Можна взяти носилки. Вам лише слід повернути їх сюди протягом наступного дня.
— Добре, дякую. — сказав Кестер. — Давай, Роббі...
— Я можу допомогти вам, — звернувся до нас санітар.
Я похитав головою:
— Ми вже якось і самі.
Ми взяли носилки, винесли їх на вулицю й поклали на обидва ліві сидіння, що разом з відхиленою спинкою утворювали рівну площину. Санітар і лікар теж вийшли за нами на вулицю. Ми прикрили Готфріда його пальтом і поїхали. Через хвилину Кестер повернувся в мій бік:
— Проїдемо ще раз тими вулицями. Я вже раніше раз об'їхав їх. Але тоді ще було надто рано. Можливо, вони тепер десь там.
Почав іти ріденький сніг. Кестер вів машину майже безшумно. Він час від часу вимикав швидкість і навіть запалювання. Він не хотів, щоб нас було чутно, хоча ті четверо, яких ми шукали, й не знали, що у нас є машина. Потім ми безшумно попливли, мов білий привид, крізь сніг, який падав дедалі густіше. Я дістав з інструментального ящика молоток і поклав поруч, щоб можна було миттю вискочити з машини й бути готовим до бою. Ми їхали вздовж вулиці, на якій трапилась ця пригода. Під ліхтарем ще виднілася темна пляма крові. Кестер вимкнув світло. Ми рухалися біля самого тротуару й оглядали вулицю. Ніде ні душі. Тільки в освітленій пивничці чулися голоси.
Кестер зупинив машину біля перехрестя вулиць.
— Побудь тут, — сказав він, — я загляну туди.
— Я піду з тобою, — відповів я.
Він зміряв мене поглядом, який був мені знайомий ще з тих часів, коли він сам ходив у розвідку.
— Я не буду чіпати його в пивничці... — пообіцяв Кестер. — Бо там він ще вислизне в мене... Лише подивлюсь, чи він там. А потім почекаєм на нього. Побудь біля Готфріда.
Я кивнув, і він зник у хуртовині. Сніжинки летіли мені в обличчя і танули на нім. Раптом мені стало боляче, що Готфрід прикритий, наче уже не наш. Я зсунув пальто з його голови. Тепер сніг падав також і на його обличчя, на його очі і на рот, але не танув. Я вийняв хусточку, витер сніг і знову прикрив голову пальтом.
Повернувся Кестер.
— Нема?
— Нема, — відповів він.
Він сів у машину.
— Тепер об'їдемо ще інші вулиці. У мене таке передчуття, що ми кожну хвилину можемо зустріти їх.
Машина заревіла, і Кестер зразу ж приглушив її. Ми тихо скрадалися вулицями крізь білу хуртовинну ніч; на поворотах я притримував Готфріда, щоб він не сковзнув униз; час від часу ми зупинялися метрів за сто від пивниці, і Кестер довгими стрибками біг назад, щоб заглянути туди. його охопило якесь страшне, холодне біснування; він не думав про те, щоб спершу відвезти Готфріда, двічі був уже повертав додому, але потім знову розвертався, бо гадав, що саме в цей момент ті четверо можуть з'явитися на вулиці.
Раптом ми помітили попереду, на довгій, безлюдній вулиці темну групу людських постатей. Кестер миттю вимкнув запалювання, і ми безшумно, без світла наблизились до них. Вони не чули нас і спокійно розмовляли.
— Їх чотири, — шепнув я Кестеру.
В ту ж мить машина заревіла, кулею промчала останні двісті метрів, вискочила до половини на тротуар і, завищавши, зупинилась на відстані одного метра від людей, які крикнули від жаху. Кестер наполовину висунувся з машини, його тіло, мов сталева пружина, було готове до стрибка, а обличчя — невмолиме, як сама смерть.
Виявилося, то були не ті, кого ми шукали. Один з них — п'яненький. Вони почали лаяти нас. Кестер нічого не відповів їм. Ми поїхали далі.
— Отто, — сказав я, — сьогодні ми не спіймаєм його. Не думаю, щоб він наважився вийти на вулицю.
— Мабуть, так, — відповів він через деякий час і повернув машину.
Ми поїхали до Кестера на квартиру. Його кімната мала окремий вихід, і нам не довелося нікого будити. Виходячи з машини, я сказав:
— Чому ти не хотів сказати поліції, який він був на вигляд? Ми ж могли б допомогти розшукати його. І ми ж таки бачили його досить чітко.
Кестер поглянув на мене.
— Тому, що ми самі розрахуємося з ним, без поліції. Ти, може, думаєш... — він заговорив тихо, приглушено, в його голосі було щось моторошне, — що я передам його поліції? Щоб його на кілька років посадили до в'язниці? Ти ж знаєш, чим кінчаються всі ці процеси! Ті молодчики впевнені, що для них знайдуться поблажливі судді! Але так не буде! Я скажу тобі: коли б навіть поліція знайшла його, я б заявив, що це не той, аби тільки він мені знову колись попався! Готфрід мертвий, а він живий! Не буде цього!
Ми взяли носилки з сидінь і понесли їх крізь бурю й сніг до кімнати... У нас на душі було так, ніби ми у Фландрії і несемо вбитого товариша з окопів у тил.
Ми купили труну і яму на общинному кладовищі. Коли його ховали, був ясний, сонячний день. Ми самі закрили труну і знесли її сходами вниз. З нами йшло небагато людей: Фердінанд, Валентин, Альфонс, бармен Фред, Георг, Юпп, пані Штос, Густав, Стефан Гріголяйт і Роза. Перед воротами кладовища нам довелося трохи почекати. Перед нами рухалися ще дві траурні процесії, які треба було пропустити. В одній рухалося похоронна авто, у другій — коні, вкриті чорносрібними попонами, тягли катафалк; за нею нескінченними рядами йшли близькі небіжчика і жваво розмовляли між собою.
Ми зняли труну з машини і самі опустили на вірьовках у яму. Могильник був задоволений з цього, бо в нього було досить роботи біля інших могил. Ми запросили й священика. Невідомо, що б на це сказав Готфрід, але Валентин хотів цього. Правда, ми попросили пастора не казати ніякої проповіді. Він мав прочитати лише певне місце із біблії. Попик був маленький, старий і короткозорий чоловічок. Підійшовши до могили, він зачепився за грудку землі і був би впав у яму, якби Костер і Валентин не підтримали його. Та коли він спіткнувся, у нього випали з рук біблія і окуляри, які він хотів було надіть. Вони впали в могилу. Священик збентежено дивився в яму.
— Хай уже буде так, пане священику, — сказав Валентин, — ми заплатимо вам за ті речі.
— Мені не шкода книги, — відповів попик тихо, — але ж окуляри потрібні мені.
Валентин виламав гілку з живої огорожі. Потім став навколішки біля ями, і йому вдалося зачепити окуляри за дужку й витягти їх з-поміж вінків. Оправа була золота. Мабуть, саме тому піп хотів повернути їх собі. Біблія ковзнула збоку за труну; щоб її витягти, треба було спершу полізти в яму і знайти. Але цього і сам священик не хотів. Він стояв зніяковілий біля ями.
— Може, мені, замість читати, сказати кілька слів? — спитав він.
— А, облиште, пане священику, — сказав Фердінанд. — У нього ж там увесь завіт...
Сильно пахло розритою землею. В одній земляній брилі сиділа лялька хруща. Коли земля буде знов засипана, лялечка і далі буде жити в землі, перетвориться на жука і наступного року вибереться з грудки і знову побачить світ.