Надія

Андре Мальро

Сторінка 63 з 75

Повішені — це протиприродно. Коли крові нема — це протиприродно. А коли щось протиприродно — це страшно.

Ось уже двадцять років Скалі чув про "поняття людини". І сушив собі голову над ним. Яке вже тут "поняття людини" в присутності людей, які ставлять своє життя на карту! Скалі зовсім заплутався. Є хоробрість, благородство і є фізіологія. Є революціонери і є маси. Є політика і є мораль. "Я хочу знати, про що я говорю",— був сказав йому старий Альвар.

— Ось вогні знову заворушилися,— озвався Хайме.

Скалі схопився з місця, роззявивши рот, спершись кулаками на стіл; дротяний літак відлетів на три метри вбік. Гарде обхопив Хайме за плечі, й обидва вони втупилися у великі електричні кулі каруселі, яку щойно запустили за вікном.

Хайме і його друзі, не тямлячися з радощів і насвистуючи, їхали на аеродром для переклику й для польоту па Малагу; в іншому автомобілі їхав Маньєп. Ворожа ескадрилья бомбардувала порт за шість кілометрів. Над Валенсією сіялась мжичка, і по помаранчах тихо струмувала вода. Профспілки вирішили влаштувати для дитячого свята небачений парад. Делегати від дітей, запрошені для обговорення програми, зажадали героїв мультиплікаційних фільмів; профспілки спорудили з картону величезппх Міккі-Маусів, котів Феліксів, селезнів Дональдів (які все ж таки передували Дон-Кі-хотові й Сапчо Пансо). Серед тисяч дітей, що з'їхалпся звідусіль на свято, присвячене маленьким мадрідським біженцям, багато по мали даху пад головою. На зовнішньому бульварі стояли покинуті карнавальпі колісниці; протягом двох кілометрів у світлі автомобільних фар виникали тварини сучасного чарівного царства, де всі вбиті воскресають... Бездомні діти знайшли собі притулок на картонних постамептах, між мишачими й котячими лапами. Ворожа ескадрилья й далі бомбардувала порт; і в такт вибухам тварини, яких стеріг величезний Дон-Кіхот, тремтячи під дощем, хиталп головами над заснулпмп дітьми.

Аттіньї був бомбардиром на літаку Сембрано. Екіпажі на обох літаках були збірні: тут були механік Поль і Аттіньї. Сембрано взяв із собою свого другого пілота, баска Рейєса. На останньому аеродромі Півдня вони застали бомби, які довелося змінити, і тут панував такий самий безлад, як у Толедо; перед самою Малагою — сто п'ятдесят біженців, що розтяглися по дорозі вздовж берега моря, далі — фашистські крейсери, які під сліпучим сонцем ішли до Альберії в супроводі димових вихорів; і, нарешті,— перша італо-іспанська моторизована колона; з літака здавалося, що за кілька годин вона наздожене біженців. Аттіньї і Сембрано перезпрнулися й якомога знизилися. Від колони не залишилося нічого.

Щоб повернутися якнайшвидше, Сембрано повів літак найкоротшим шляхом, над морем.

Аттіньї, обернувшись, побачив, що механік витирає рукп, масні від руків'я бомбоскидачів. Аттіньї знову подивився уперед, па небо, яке затягли купчасті хмари: на пих летіли, розділившись на дві групи, вісімнадцять запізнілих ворожих винищувачів. А за ними, певне, летять ще її інші.

Кулі пробили передню башту.

Сембрано відчув мовби сильний удар кийком по правиці, і та повисла. Він обернувся до другого пілота: "Берись!" Але Рейєс обіруч тримався не за руків'я, а за живіт. Якби не пасок, що підтримував його, він упав би на Аттіньї, який лежав у кабіні, погою в калюжі крові. Мабуть, ворожі винищувачі, обійшовши літак ззаду, стрілятимуть згори; захист неможливий: при стількох ворожих літаках республіканські винищувачі повинні були прикривати відступ другого бомбардувальника. Кабіну прошили невеликі спаряди: італійці мали скорострільні гармати. Другий кулеметник поранений чи ні? Коли Сембрано обернувся, його погляд ковзнув по правому мотору — він горів. Сембрано вимкнув його. Ніхто з кулеметників більше не стріляв. Літак знижувався що пе секунда. Аттіньї нахилився до Рейєса, який сповз із сидіння й безперестану просив пити. "Поранений у живіт",— подумав Сембрано. Ще одна черга вдарила по літаку, але снаряди зачепили тільки праве крило. Сембрано пілотував ногами й лівою рукою. Кров повільно текла по його щоці; певне, його поранило й у голову, але він не відчував болю. Літак і далі зния?увався. Позаду Малага, під ними море. Там, за піщаною мілиною завширшки з десять метрів,— скелі.

Про парашути не може бути й мови; ворожі винищувачі наздоганяють та й літак летить занизько. Піднятися вище неможливо: кермо висоти, мабуть, пошкоджене розривними кулями, майже не діє. Вода була вже так близько, аж другий кулеметник підняв башту й ліг на підлогу кабіни, простягти закривавлені ноги. Рейєс заплющив очі й щось казав по-баскському. Поранені більше не дивилися на ворожі винищувачі, звідки летіли останні поодинокі кулі; вони дивилися на море. Не всі вміли плавати, і навряд чи вистачить сили пливти з розривною кулею в нозі, руці чи животі. Вони летіли за кілометр від берега на висоті тридцяти метрів над морем; під ними глибина його чотири-п'ять метрів. Ворожі винищувачі повернулися, знову дали по черзі з усіх своїх кулеметів; трасуючі кулі оточили літак червоним павутинням. Сембрапо побачив під собою світлі й мирні ранкові брижі, де відбивалося безтурботне сонце. Найкраще заплющити очі, і хай літак повільно спускається, поки... Нараз він побачив обличчя Поля, стурбоване й закривавлене, вопо й далі здавалося веселим. Червона мережа куль знову оточила бомбардувальник; залитий кров'ю Аттіньї й далі лежав, нахилившись над Рейєсом, що сповз із сидіння й хрипів. Обличчя Поля, єдине, яке дивилося на Сембрапо, теж було в крові. Але в його гладеньких повних щоках таїлося таке прагнення життя, що пілот доклав усіх зусиль, аби поворушити правицею. її не було. І тоді щомога лівою рукою й ногами він смикпув літак угору.

Поль почав був висувати колеса й тепер утягував їх назад; літак заковзав по воді, як гідроплан, скинув швидкість, пірнув у спокійний плескіт хвиль і капотував. Усі заборсалися у воді, що ринула до літака, як потоплені коти: вода не сягала верху перекинутої кабіни. Поль кинувся до дверцят, але нічого не знайшов, тоді він здогадався: якщо літак перекинений, то ручку слід шукати вгорі, однак дверцята защемила розривна куля. Сембрано, стоячи в перекинутому літаку перед важелями керувапня, що тепер стирчали зі стелі, шукав у воді свою руку, як отой собака, що пд-здоганяс свого хвоста; рана лишала червоні плями в уже порожевілій воді кабіпи, і аж тепер віп пересвідчився, що рука була на місці. Передній кулеметник проламав слюду в башті, що відчинилася під час капотування. Сембрано, Аттіньї, Поль і кулеметник вибралися з літака і нарешті опинилися на волі, по пояс у воді, навпроти нескінченного потоку біженців.

Спершись на механіка, Аттіньї кликав на допомогу, але хвилі глушили його голос. У кращому разі біженці-селяни бачили їхні жести; але Аттіньї знав: у натовпі кожеп вважає, що звертаються до його сусіди. Понад самим берегом ішов селянин. Аттіньї навкарачки дістався до піску. "Допоможіть їм!" — крикнув він здалеку. "Не вмію плавати",— відповів селянин. "Тут неглибоко". Аттіньї насилу просувався вперед. Селянин не зрушив з місця. Коли Аттіньї випростувався у воді поряд з ним, селянин сказав: "У мене діти",— і пішов собі. Може, він сказав правду: і якої допомоги можна сподіватися від людини, що терпеливо чекає фашистів, дивлячись на цю шалену втечу? Може, він не довіряв Аттіньї: певне, енергійне обличчя й білявий чуб Аттіньї збігалися з уявленням малазького селянина про німецького льотчика. На сході, над гірським кряжем, віддалялися республіканські літаки. "Сподіватимемося, що вони вишлють нам автомобіль..."

Поль і Сембрано витягли всіх поранених і перенесли на берег.

Від потоку біженців відокремився гурт ополченців; стоячи непорушно на валу біля дороги, вони височіли над юрмою і ніби скорше належали до світу скель та важких купчастих хмар, ніж до світу живих, наче все, що не тікало, не могло бути живим; утупившись в охоплений уже безсилими язиками полум'я літак, які зринали з води й затуляли колір смуг на крилах, ополченці стояли над потоком нахилених уперед плечей і піднятих рук, як казкові вартові. За їхніми широко розставленими ногами миготіли голови, немов сухе листя. Нарешті ополченці спустилися до Аттіньї. "Допоможіть пораненим!" Вони повільно, нога за ногою добрели до літака. Один з них, залишившись з Аттіньї, перекинув руку бомбардира через своє плече.

— Ти знаєш, де тут телефон? — спитав Аттіньї.

— Знаю.

Ополченці були із сільської варти; не маючи ні гармат, ні кулеметів, вони вирішили рушницями захищати своє зруйноване село від італійських моторизованих колон. По дорозі, по-своєму підтримуючи їх, сто п'ятдесят тисяч обеззброєних людей з двохсот тисяч жителів Малаги тікали назустріч смерті, рятуючись від "визволителя Іспанії".

Вони зупинилися на схилі насипу. Є ж нахаби, які твердять, що кульові рани не болять, думав Аттіньї; морська вода теж не вгамовувала болю. Над насипом, згинаючись до землі, люди бігом і кроком сунули на захід. Багато хто з них притискав до губів щось невиразне, затиснуте в кулаці, наче сурмив у німий ріжок: вони їли короткі широкі стебла, мабуть, селеру. "Тут поле",— сказав ополченець. Якась старенька жінка з криком спустилася з насипу й, підійшовши до Аттіньї, подала йому пляшку. "Бідолашні мої дітоньки, бідолашні дітоньки!" Вона подивилася на інших, там, унизу, і, перш ніж Аттіньї встиг узяти пляшку, забрала її й побігла вниз, вигукуючи ті самі слова.

Спираючись на ополченця, Аттіньї підіймався вгору. Повз них бігли жінки, зупинялися, кричали, побачивши літак, що догоряв, і поранених, потім бігли далі.

Недільна прогулянка, з прикрістю подумав Аттіньї, діставшись до дороги. До тупотіння втечі, яке супроводжувало хлюпання хвиль, додалося добре знайоме Аттіньї гудіння: фашистський винищувач. Стовпище порідшало: воно вже зазнавало бомбардувань та обстрілів з кулемета.

Винищувач летів прямо до бомбардувальника, що догоряв у морі. Ополченці вже несли поранених; вони будуть на дорозі, коли сюди прилетить ворожий винищувач. Треба було б крикнути натовпові, щоб усі лягли на землю, але ніхто його не чув. За розпорядженням Сембрано, поранених поклали під невисоким будинком ферми. Літак спустився зовсім тгазь^о, покружляв над перекинутим бомбардувальником, усіяним гаснучими іскрами, як курка на рожні, мабуть, сфотографував його й полетів.

60 61 62 63 64 65 66

Інші твори цього автора:

Дивіться також: