З нестримним ричанням я штовхнув дверi — i, о диво! Вони посунулись, як у середньовiчнiй казцi. Тихенько закривши їх за собою, я пройшов крiзь просторий i вельми негарний вестибуль; кинув погляд у вiтальню праворуч; помiтив там кiлька ужитих бокалiв, вирослих з килима; вирiшив, що господар усе ще в себе в спальнi.
Що ж, поповземо нагору. Моя правиця стискала загорнутого в ганчiрку дружка, лiвиця похлопувала по липкiй балюстрадi. В останнiй з трьох спалень, якi я оглянув, хтось явно провiв нiч. Була якась особлива кiмната, майже без меблiв, але з просторими й глибокими дзеркалами й бiлими ведмежими шкурами на слизькому парапетi. Були й iншi покої. Мене осяяла гарна думка. Якщо та коли з'явиться господар (пiшов, може, погуляти для моцiону в парк або сидить у сховi), було б слiд через мою загальну нестiйкiсть i те, що процес винищення може затягнутись, завадити милому партнеровi замкнутись в ту чи iншу кiмнату. Тому, впродовж п'яти хвилин принаймнi, я ходив — у ясному безумствi, тихо-нестямний, зачарований i вщент п'яний мисливець, — i повертав ключi в замках, вiльною рукою кладучи їх в лiву кишеню. Будинок, такий старий, уможливлював бiльшу самотнiсть, нiж дають сучаснi елегантнi коробки, де подружнiй парi доводиться ховатись в уборну — для потреб планового продукування дiтей.
Дещо про уборнi. Я вже схотiв замкнути третю спальню, як господар вийшов з сусiднього клозету, лишивши по собi шум короткого каскаду. Закрут коридору не мiг мене затулити цiлком. З сiрим обличчям, iз набряками пiд очима, з розвiяним пухом навколо лисини, та все ще цiлком пiзнаваний кузен дантиста проплив повз мене в фiалковому халатi, вельми схожому на один з моїх. Вiн мене або не помiтив, або взяв за негiдну уваги, нестрашну галюцинацiю й, показуючи свої волосявi литки, попрямував сомнамбулiчною ходою сходами вниз. Я пiшов за ним у вестибуль. Вiдкривши й рота, i вхiднi дверi, вiн подивився в сонячну пройму, як той, якому нiбито почувся непевний гiсть, котрий подзвонив i пiшов потiм. За цим, далi iгноруючи привид у дощовику, милий господар увiйшов у маленький будуар через хол по другий бiк вiтальнi. Знаючи, що вiн там тепер мiй, i не бажаючи поспiшати, я залишив його там i пiшов через вiтальню в напiв-бар, напiв-кухню, де я пальцями розбинтував маленького бруднюка, стримлячи не заплямити мастилом хрому — здається, я використав не той продукт, мастило було як дьоготь, i страшенно беручке. Iз властивою менi прискiпливiстю, я перемiстив голого дружка в чисту нiшу i пройшов через вiтальню в хол. Мiй крок був, як я вже зазначив, пружний — мабуть надто пружний для успiху справи; та серце моє тьопалось вiд хижого радiння й, пам'ятаю, як хрумкнула коктейльна чарочка пiд ногою.
Милий господар зустрiв мене в турецькому будуарчику.
"А я все думаю, хто ви є?", заявив вiн високим хриплим голосом, зануривши руки в кишенi й уп'явшись у якийсь пункт на пiвденний схiд вiд моєї голови. "Ви часом не Брюстер?" Тепер було ясно, що вiн ширяє в якомусь туманi i перебуває цiлком в моїй владi. Я мiг дозволити собi погратися з мишеням.
"Звiсно", вiдповiв я чемно. "Je suis Monsieur Brust re. Потеревенимо може, перш нiж почати".
Це йому сподобалось. Його чорнi, як плямка, вусики, здригнули. Я скинув макiнтош. Був я весь у чорному — чорний костюм, чорна сорочка, без краватки.
Ми опустились один проти одного в глибокi крiсла.
"Знаєте", сказав вiн, скребучи м'язисту, шершаву, сiру щоку й показуючи в кривiй усмiшцi свої дрiбно-перлистi зуби, — "Ви не такий вже схожий на Джека Брюстера. Я хочу сказати, що подобизна не є надто точною. Хтось менi казав, що в нього є брат, який служить в тiй же телефоннiй компанiї".
Зацькувати його нарештi, пiсля всiх цих лiт каяття й лютi... Бачити чорнi волоссячка на його пухлих руках... Ковзати цiлим стооччям по його лiлових щiчках i волохатих грудях, передчувати пробоїни й руду, й музику мук... Знати, що тримаю цього напiв-оживленого, напiв-людячого блазня, цього злодiя, який в содомський спосiб поласував моєю ясочкою — о, моя ясочко, це було нестерпною втiхою! "Нi, нажаль, я не брат Брюстера, — й навiть не сам Брюстер".
Вiн нахилив голову зi ще бiльш задоволеним виглядом.
"Ну ж бо, вгадай ще, блазню".
"Чудово", сказав блазень, "отже, ви не прийшли вiд телефонної компанiї менi набридати цими несплаченими фантастичними розмовами?" "А ви що, нiколи не телефонуєте?" "Прошу?" Я сказав, що менi здалось, що вiн сказав, що вiн нiколи...
"Нi, я кажу про iнших — людей взагалi. Я не звинувачую саме вас, Брюстере, та правда, вельми кепська манера в людей входити в цей кепський дiм без стуку. Користуються сортиром, користуються кухнею, користуються телефоном. Антон дзвонить в Бостон, Марiя в Рiо. Я вiдмовляюсь платити. В вас дивний акцент, синьйоре".
"Куїльтi", сказав я, "чи ви пригадуєте маленьку дiвчинку на iм'я Долорес Гейз? Доллi Гейз? Долорес в Колорадо? Гейзер в Вайомiнгу?" "Так так, цiлком можливо, що це вона дзвонила в усi цi мiсця. Чи не однаково це?" "Менi не однаково, Куїльтi. Рiч у тiм, що я її батько".
"Глупство. Бо ви не батько. Ви iноземний лiтературний агент. Один француз переклав моє "Живе м'ясо" — як "La Vie de la Chair". Яка нiсенiтниця!" "Вона була моєю дитиною, Куїльтi".
В тому станi, в якому вiн був, його неможливо було збентежити рiзко, та його нападнича манера ставала менш упевненою. Якась тiнь нашорошеного розумiння жеврiла вже в очах, давши їм подiбнiсть життя. Втiм, вони знову згасли.
"Я сам люблю дiтлахiв", сказав вiн, "i в мене багато друзiв серед їх батькiв".
Вiн вiдвернувся, чогось шукаючи. Став бити себе по кишенях. Хотiв припiднятись.
"Куш!", сказав я — вочевидь, багато гучнiше, нiж хотiв.
"Нема чого кричати на мене", поскаржився вiн дивним баб'ячим голосом.
"Просто шукаю папiросок. До смертi хочу курити".
"Ви вже й так близькi смертi".
"Ет, киньте", сказав вiн. "Я починаю скнiти. Чого вам треба? Ви є француз, мiстере? Вуле-ву-буар? Ходiмо до барчику й хляпнемо — ".
Вiн побачив маленький чорний пiстолет на моїй долонi, наче я продавав йому.
"Гай-гай!", протягнув вiн (мавпуючи зараз тип "глупого гангстера" в кiно), "який у вас шикарний пiстолетик. Що коштує?" Я луснув його по простягненiй руцi, i якимось чином вiн збив шкатулку з низького стiльчика при своєму крiслi. Шкатулка вивергла десяток папiросок.
"Ось вони!" вигукнув вiн бадьоро. "Пам'ятаєте, як сказано в Кiплiнга: "Une femme est une femme, mais un caporal est une cigarette". Тепер бажано сiрникiв".
"Куїльтi", сказав я. "Спробуйте зосередитись. За хвилину ви помрете.
Загробне життя може стати, хто знає, вiчним станом пекельнiшого безумства.
Ви викурили останню папiроску вчора. Зосередьтесь. Спробуйте зрозумiти, що з вами є".
Вiн, мiж тим, дер на шмаття папiроску Дромадер i жував скравки.
"Я готовий постаратись", промовив вiн. "Ви або європеєць, або нiмецький бiженець. Як це отак сталось, що ви зi мною розмовляєте? Цей дiм — арiйський, майте на увазi. Ви б краще пiшли собi. I прошу пана припинити махати цим кольтом. Мiж iншим, я маю наган в сусiднiй залцi".
Я направив дружка на носок його нiчної туфлi й натиснув гашетку.
Осiчка. Вiн подивився на ногу, на пiстолет, знову на ногу. Я зробив нове страшне зусилля, i з негарно слабким i якимсь дитячим звуком, пiстолет стрелив. Куля зайшла в товстий рожеватий килим: я сполотнiв, чомусь уявивши, що вона тiльки скотилась туди й може вислизнути знову.
"Ну, хто був правий?" сказав Куїльтi. "Вам би слiд бути обережним.
Дайте-но менi це, чорт забирай".
Вiн сунувся до кольта. Я штовхнув блазня знов у крiсло. Густа втiха танула. Пора, пора було знищити його, та я хотiв, щоб вiн наперед зрозумiв, чому пiдлягав знищенню. Я перейнявся його станом. Зброя в моїй руцi була наче квола й незграбна.
"Зосередьтесь", сказав я, "на думцi про Доллi Гейз, яку ви забрали — " "Неправда!" крикнув вiн. "Дурню валите. Я врятував її вiд збоченого волоцюги. Покажiть менi вашу бляху, якщо ви сищик, замiсть того, щоб палити менi в ногу, бидлото! Де бляха? Я не вiдповiдаю за чужi розбещення. Дурощi! Розважальна поїздка була, визнаю, кепським жартом, та ви ж бо отримали знову дiвчиська? Годi — пiдемо, хляпнемо по чарочцi".
Я спитав, чи вiн волiє страту сидьма чи стоячи.
"Це треба обмiркувати. Мiж iншим — я припустився помилки. Про що тепер вельми шкодую. Я бачте, не мав жодної насолоди вiд вашої Доллi. Хоч це сумно, та я, чи знаєте, iмпотент. Крiм того, я ж бо зробив їй чудовi канiкули. Вона познайомилась в Техасi з украй цiкавими людьми. Чи ви чули, наприклад — " I раптом майнувши вперед, вiн навалився на мене, причому мiй пiстолет полетiв пiд комод. На щастя, вiн був бiльше стрiмкий, нiж дужий i я без труду штурхнув його знову в крiсло.
Вiдсапнувшись, вiн склав руки на грудях i сказав: "Ну от, догрались. Vous voil dans de beaux drops, mon vieux".
"Любий сер", сказав вiн, "припинiть жонглювати життям i смертю. Я драматург. Написав багато трагедiй, комедiй, фантазiй. Я зробив приватно фiльм з "Жюстiни" Сада та iнших ескападлин вiсiмнадцятого столiття. Я автор п'ятдесяти двох успiшних сценарiїв. Я знаю всi ходи й виходи. Дайте менi взятись за це. В iншiй кiмнатi є, здається, коцюба, дозвольте менi її принести, i з її допомогою ми дiстанемо ваше майно".
Метушливо, дiловито, лукаво, вiн пiдвiвся знову, поки я говорив. Я поштурхав за комодом, стараючись не спускати з нього очей. Раптом я помiтив, що дружок стирчить з-пiд радiатора бiля комоду. Ми знову вступили в бiй. Ми катались по килиму, в обiймах, нiби двiйко безпомiчних дiтей. Вiн був голий пiд халатом, вiд нього тхнуло цапом, i я задихався, коли вiн перекочувався через мене. Я перекочувався через нього. Ми перекочувались через мене. Вони перекочувались через нього. Ми перекочувались через себе.
В надрукованому виглядi ця книжка читається, думаю, тiльки на початку двадцять першого столiття (додаю до 1935-ти дев'ятдесять рокiв, живи довго, моє кохання), й старi читачi певно згадають в цьому мiсцi "обов'язкову сцену в ковбойських фiльмах", якi вони бачили в ранньому дитинствi. Нашiй бiйцi, втiм, бракувало кулачних ударiв, здатних звалити бика, й перелiтних меблiв.
Вiн та я були обидва великими ляльками, напханими брудною ватою й ганчiр'ям.
Усе зводилось до мовчазного борюкання двох лiтераторiв, з яких один розвалювався вiд наркотикiв, iнший-бо терпiв на невроз серця й до того ж був п'яний.