Мимохідь, бігом, як в "Hellzapoppin", коли переплутуються стрічки й індіянин на коні вривається на вечірку з танцями і питає, куди вони поїхали; хтось каже йому "туди", і він зникає в іншій історії.
56
Вона заграла на своїй чудовій сурмі з такою силою, що задзвеніла ціла гора.
Johann Valentin Andreae. Die Chymische Hochzeit
des Christian Rosencreutz, Strassburg, Zetzner, 1616, 1, p. 4
Ми саме розглядали розділ про чудеса водогінних труб; на Гравюрі XVI століття, що ілюструвала "Spiritualia" Герона, було видно щось на зразок вівтаря, де стояв апарат, який завдяки пристроєві, що запускався парою, грав на сурмі.
Я повернув Бельбо до його спогадів:
— То що ж воно за історія з отим доном Тіко Браге чи як там його, що навчив вас грати на сурмі?
— Дон Тіко. Я так і не знаю, чи то було його прізвисько, а чи справжнє ім'я. Я більше не ходив до місії. Я потрапив туди випадково: меса, катехизм, усілякі ігри, а в нагороду переможцеві — образочок блаженного Доменіко Савіо, того хлопчини у пом'ятих штанах із грубого полотна, який на статуетках завжди тримається за рясу дона Боско, звівши очі догори, щоб не чути, як його товариші розповідають масні дотепи. Я виявив, що дон Тіко організував духовий оркестр із хлопців віком від десяти до чотирнадцяти років. Найменші грали на кларнетах, флейтах, саксофонах сопрано, більші могли взятися за туби й турецькі барабани. Всі мали однострій — курточки кольору хакі, сині штани та берети з дашком. Казково. І я забажав пристати до них. Дон Тіко сказав, що йому потрібен бомбардон.
Бельбо зверхньо поглянув на нас і випалив:
— Бомбардон на жарґоні духових оркестрантів — це щось подібне до маленької туби, а насправді він називається флюгельгорн контральт мі бемоль. Це найдурніший інструмент у цілому оркестрі. Коли починається марш, він грає умпа-умпа-умпа-умпа, тоді парапапа-парапапа, а потім переходить на па-па-па-па-па... Але грати на ньому навчитися неважко, він належить до сім'ї мідних духових інструментів, як і сурма, а його механіка не відрізняється від механіки сурми. Сурма вимагає глибшого вдиху і міцних губ — від цього навколо губ утворюється щось на зразок мозоля, як у Армстронга. Міцно тримаючи мундштук губами, можна заощаджувати подих, звук виходить чистий та прозорий і свисту не відчувається — з іншого боку, щоки надувати не слід, це роблять лише в кіно та на карикатурах.
— А що сурма?
— Грати на сурмі я вчився сам, у ті літні пообіддя, коли в місії не було нікого і я ховався поміж крісел у концертовому залі... Але я вчився грати на сурмі з еротичних причин. Бачите хатину ген там, унизу, за кілометр від місії? Там мешкала Чечилія, мати якої давала салезіянам щедрі пожертви. І щоразу, по святах церковного календаря, коли після процесії оркестр виступав у дворі місії, а насамперед у концертовому залі, перед виступом драматичного гуртка, у першому ряду, на почесних місцях, поруч із настоятелем собору, завжди сиділа Чечилія з матір'ю. У таких випадках оркестр починав свій виступ маршем, який звався "Добрий початок", і цей марш починали сурми, сурми сі бемолі, золоті та срібні, добре начищені на таку оказію. Сурмачі підводились на ноги і виконували соло. Відтак сідали і вступав оркестр. Грати на сурмі було єдиним способом, щоб Чечилія мене помітила.
— Єдиним? — спитала Лоренца, розчулившись.
— Іншого способу не було. По-перше, мені було тринадцять років, а їй — тринадцять з половиною, дівчина у тринадцять з половиною років — це жінка, а хлопець — шмаркач. А крім того, вона кохала одного саксофоніста, такого собі Папі, страшного й облізлого, як мені здавалося, і лише на нього кидала погляди, а він любашно мекав, адже саксофон, — якщо це не саксофон Орнета Колмена, а інструмент, що грає в оркестрі, до того ж на ньому грав цей жахливий Папі, — має (як це здавалося мені тоді) хтиво-козлине звучання, його голос схожий на голос манекенниці, яка розпилась і пустилася берега...
— А яким голосом говорить манекенниця, яка пустилася берега? Що ти про це знаєш?
— Словом, Чечилія навіть не знала, що я існую. Звичайно увечері, коли я піднімався на пагорб, йдучи по молоко на ферму на вершині, я вигадував чудесні історії — її викрали Чорні бригади, я біг її рятувати, а тим часом кулі свистіли мені навколо голови і робили "чак-чак", падаючи на стерню; я відкрив їй те, чого вона не могла знати, — що під прибраною личиною виглядом я керував рухом Опору у всьому Монферрато, а вона зізналася мені, що завжди це підозрювала, і тут мене охоплював сором, бо я мав відчуття, ніби по моїх венах потоком тече мед — присягаюсь, у мене навіть не мокріло у штанях, це було щось інше, набагато жаскіше та Грандіозніше — і, повернувшись додому, я йшов сповідатися... Гадаю, що гріх, кохання і слава саме в цьому: коли ти спускаєшся по скрученому простирадлу з вікна Вілли Трісте, а вона стискає тебе за шию, звішуючись у безодню, і шепоче, що завжди мріяла про тебе. Усе решта — лише секс, злягання, ганебне увічнення породи. Але якби я перейшов на сурму, Чечилія не змогла б мене ігнорувати — я, випростаний на весь зріст, із блискучою сурмою, і той нещасний сидячий саксофон. Сурма, войовнича, ангельська, апокаліптична, переможна, закликає до бою, а під саксофон лише танцюють провінційні урвиголови з липким від брильянтину волоссям, щока до щоки із спітнілими дівчатами. І я вчився грати на сурмі, як навіжений, аж поки не постав перед доном Тіко і не сказав йому: послухайте мене, і я був немов Оскар Левант під час першого прослуховування на Бродвеї з Джін Келлі. І дон Тіко сказав: ти справжня сурма. Але...
— Як драматично, — сказала Лоренца, — розповідай, не примушуй нас згорати від нетерплячки.
— ...але я повинен був знайти когось, хто б замінив мене на бомбардоні. "Цим мусиш зайнятися ти", — сказав дон Тіко. — І я цим зайнявся. Отож слід вам знати, любі мої діточки, що за тих часів у *** мешкали два шибеники, мої однокласники, хоча були на два роки старші за мене, і це багато іншого може вам сказати про їхнє ставлення до навчання. Цих телепнів звали Аннібале Канталамесса та Піо Бо. Номер один: історичний факт.
— Що-що? — перепитала Лоренца.
Я по-змовницькому пояснив:
— Коли Сальгарі наводить правдивий факт (або факт, який він вважає за правдивий) — скажімо, що Сидячий Бик після битви на Літл Біггорн пожирає серце генерала Кастера — наприкінці оповіді він дає виноску, де значиться: 1. Історичний факт.
— Атож. Це справді історичний факт, що Аннібале Канталамесса та Піо Бо звалися саме так, і це зовсім не було їхньою найгіршою рисою. Вони були ледарі, цупили комікси в газетному кіоску, крали гільзи у тих, хто мав їх чималу колекцію, і клали бутерброд із ковбасою на подаровану тобі на Різдво пригодницьку книгу, яку ти їм тільки-но позичив. Канталамесса мав себе за комуніста, а Бо — за фашиста, і обидва ладні були продатися ворогові за рогатку. Вони розповідали сороміцькі історії, повні вигаданих анатомічних подробиць, і сперечалися, хто довше займався солододійством минулого вечора. То були типи, готові до всього, чому ж би їм не бути готовими до гри на бомбардоні? Тож-бо я вирішив спокусити їх. Я соковито змальовував їм однострій музикантів, описував публічні виступи, віщував успіхи в коханні до Доньок Марії... Вони дали спіймати себе на гачок. Я проводив цілі дні в концертовому залі з довгою тростиною в руці, як це бачив на ілюстраціях у брошурках, поширюваних місіонерами, лупив їх по пальцях, коли вони брали фальшиву ноту, — у бомбардона лише три клавіші, які треба натискати вказівним, середнім і підмізинним пальцями, а все решта — це лише робота губ, як я вже казав. Не буду вам більше надокучати, мої маленькі слухачі: надійшов день, коли я зміг запропонувати донові Тіко два бомбардони, може, й не досконалі, але принаймні перше прослуховування, підготоване довгими безсонними пообідцями, вони пройшли. Дон Тіко дав себе переконати, видав їм однострої і перевів мене на сурму. І не минуло й тижня, як на святі Марії Помічниці, під час відкриття театрального сезону "Маленьким парижанином", я стояв при спущеній завісі перед усіма достойниками і грав вступ до "Доброго початку".
— Як чудово, — сказала Лоренца, виставляючи напоказ ніжний рум'янець ревнощів, що залив її обличчя. — А Чечилія?
— Її не було. Можливо, занедужала. Звідки мені знати? Її не було.
Бельбо звів очі і провів поглядом по публіці, адже в цю мить він почував себе бардом — або ж блазнем. Він витримав паузу.
— Через два дні дон Тіко послав по мене і пояснив мені, що Аннібале Канталамесса та Піо Бо зіпсували весь вечір. Вони не дотримувались темпу, під час пауз ловили гав, пустували, невчасно вступали. "Бомбардон, — говорив мені дон Тіко, — це кістяк духового оркестру, його ритмічна свідомість, душа. Оркестр — це наче отара, інструменти — вівці, диригент — пастух, а бомбардон — вірний, гарчливий собака, який стримує овець. Диригент дивиться насамперед на бомбардон, і якщо бомбардон його слухається, то й вівці теж". Любий Якопо, може, це з твого боку буде велика жертва, але я хочу попросити тебе повернутися до бомбардона і грати разом із цими двома. У тебе є почуття ритму, і ти не даватимеш їм порушувати темпу. Клянусь тобі, як тільки вони зможуть дати собі раду, я знову переведу тебе на сурму. Я завдячував донові Тіко усім. І я погодився. А на наступне свято сурми знову звелися на рівні ноги і заграли вступ до "Доброго початку" перед Чечилією, яка знову сиділа в першому ряді. А я сидів у темряві, всього лиш один з бомбардонів. Щодо тих двох нещасних, то вони так і не навчилися давати собі раду. Я більше не повернувся до сурми. Війна закінчилась, я знову був у місті, покинув духові інструменти і так ніколи й не дізнався навіть прізвища Чечилії.
— Бідолашний, — промовила Лоренца, обіймаючи його за плечі. — Зате у тебе є я.
— Я гадав, тобі подобаються саксофони, — сказав Бельбо. Тоді поцілував її в руку, ледь повернувши голову. Він споважнів. — До роботи, — мовив він. — Ми повинні створити оповідь про майбутнє, а не хроніку втраченого часу.
* * *
Увечері бучно святкували скасування сухого закону. Якопо, здавалося, забув свої елегійні настрої і почав змагатися з Діоталлеві. Вони створювали в уяві безглузді машини, щоразу виявляючи, що ті вже винайдені.