Дівчинка, звикла до таких вправ, не виявила ні страху, ні здивування,— стояла, опустивши руки, й спокійнісінько дивилася перед себе; тим часом Агостен відійшов у протилежний кінець кімнати і, виставивши одну ногу вперед, а другою трошки відступивши, розгойдував довгий ніж, руків'я якого впиралося йому в передпліччя.
Два ряди цікавих утворили своєрідний коридор від Агос-тена до Чікіти; товсті пияки, затамувавши подих, втягували животи, боячись, щоб вони не випирали з ряду. А довгоносі обачливо подалися назад, аби ніж на льоту не обрубав часом носа.
Нарешті Агостенова рука випросталась, мов пружина, і грізна зброя, майнувши блискавкою, впилася в двері біля самісінької голови Чікіти, наче точно позначаючи зріст дівчинки, але не зачепивши при тому жодної волосинки її.
Коли наваха свиснула, летючи, глядачі мимоволі приплющили очі; а густі вії дівчинки навіть не здригнулися. Вправність бандита викликала схвальний гомін серед цієї вимогливої публіки. Навіть супротивник Агостена, той, що сумнівався в можливості такого влучного удару, захоплено заплескав у долоні.
Агостен витяг ножа, який ще похитувався в дверях, повернувся назад і вдруге кинув, на цей раз так, що вістря застряло між рукою та боком незворушної Чікіти. Якби ніж відхилився на три-чотири лінії14, лезо влучило б прямо в серце. Глядачі закричали, що вже досить, одначе Агостен знову зробив ту саму вправу, тільки вдарив ножем уже по другий бік грудей — він хотів показати, що в його майстерності нема нічого випадкового.
Чікіта, пишаючись оплесками, якими глядачі відзначили не тільки вправність Агостена, а й її хоробрість, окинула всіх переможним поглядом; ніздрі її роздувалися, з силою втягуючи повітря, крізь розтулені губи хижо поблискували білі й міцні, мов у дикого звіра, зуби. Блиск тих зубів і фосфоричні іскорки зіниць утворювали три ясні цятки, які освітлювали її темне, засмагле на повітрі лице. Над лобом та щоками довгими чорними змійками вилися розкудлані коси, вибиваючись непокірними кучерями з-під яскраво-червоної стрічки. А на шиї, темнішій, ніж кордовська шкіра, блищало, наче краплі молока, намисто — Ізабеллин подарунок. Вбрання Чікіти було якщо не краще, ніж колись, то принаймні інше. Дівчипа вже не носила своєї жовто-канаркової спідниці з вишитим папугою — в Парижі вона мала б у ній аж надто дивний і примітний вигляд. На ній було коротке темно-синє плаття із складочками на стегнах і якась наче куртка чи камізелька з чорної домотканої шерсті, застебнута на грудях двома чи трьома роговими ґудзиками. Ноги, звиклі ходити по квітучому запашному вересу, були в черевиках, правда, надто великих для неї, але більш підходящих у крамничці чоботаря не знайшлось. Уся ця розкіш, видно, заважала їй, одначе довелось миритися, бо в Парижі стояла холодна мокреча. Чікіта була така ж відлюдкувата, як і в заїзді "Голубе сонце", тільки в голові малої дикунки тепер вирувало більше думок, а в дитячій постаті вже видніли риси дівчини. Після свого від'їзду з ланд вона побачила багато чого такого, що справило сліпуче враження на її наївну уяву.
Чікіта пішла назад у куток, накрилась плащем і знову заснула. Чоловік, що програв заклад, заплатив її товаришеві п'ять пістолів, на які вони закладалися. Той засунув їх у кишеню на поясі і сів на своє місце до столу, перед напівпорожнім уже глечиком; допивав його повільно, бо, не маючи постійного притулку, волів сидіти в корчмі, аніж тремтіти десь під мостом чи на монастирській паперті, ждучи пізнього в цю пору світанку. Так було і з багатьма іншими бідолахами, які спали тут хто на лаві, а хто під лавою, закутавшись у плащі,— їхнє єдине покривало. Кумедне то було видовисько — чоботи, витягнуті на підлозі, мов ноги полеглих у битві. Бо там і справді була битва, і ті, кого переміг Бахус, діставалися, хитаючись, до якогось темного закутка, притулялися, жалюгідні, головою до стіни і ригали, вивертаючи з себе вино, ніби кров, а їхні компаньйони, пияки з міцнішими шлунками, кепкували над ними.
— Щоб мене грім побив,— озвався Лампурд до Малар-тика,— це хлопець-зух, треба його запам'ятати, він може стати в пригоді, як буде складний випадок. Бо коли доводиться мати діло з кимось, до кого трудно підступитися, то такий удар ноже(м здалеку — це куди краще, ніж стрілянина з пістолета, яка вогнем, димом і гуркотом неначе скликає поліцейських.
— Що й казати,— відповів Малартик,— гарна робота, чиста; але як схибиш, то, лишившись беззбройним, опинишся в скрутному становищі. Мене в цьому небезпечному показі спритності захоплює хоробрість дівчинки. Такий пуцьвершок! Сама вся — шкіра та кості, а в хирлявих грудях у неї— справжнє серце лева або античного героя. А втім, мені подобаються і її великі чорні очі, які горять, мов жарини, весь спокійний та суворий вигляд малої. Серед усяких курей, качок, гусей та іншої птиці із заднього двору вона — як молодий сокіл, що залетів у курник. Я знаю жінок і, глянувши на пуп'янок, можу судити про квітку. Чікіта, як називає її той смаглявий плутяга, через два-три роки буде просто королівською лагоминкою...
— Або злодійською,— по-філософському зауважив Жакмен Лампурд.— Якщо тільки доля не поєднає ці дві крайності, зробивши нашу morena 15, як кажуть іспанці, коханкою і пройдисвіта, й принца. Таке вже траплялось, і при цьому далеко не завжди принца люблять дужче — смаки у лукавих розпусниць дуже химерні і спотворені. Але облишмо ці зайві розмови і перейдімо до серйозних речей. Незабаром мені, можливо, потрібні будуть кілька відчайдушних сміливців для однієї виправи, не такої далекої, як подорож аргонавтів 16 у пошуках золотого руна.
— Славне руно! — зауважив Малартик, уткнувшись носом у свій келих, так що вино в ньому аж зашипіло й забулькотіло від тієї гарячої жарини.
— Виправа ця досить складна і небезпечна,— вів далі Лампурд.— Мені доручено усунути якогось капітана Фракаса, актора, котрий, здається, перешкоджає амурам вельми знатного вельможі. З цим ділом я міг би впоратись і сам, але йдеться ще й про те, аби викрасти кралю, в яку закохались і вельможа, й комедіант, а її оборонятиме ціла ватага; отож давайте підберемо надійних і не надто делікатних помічників. Що ти скажеш про Носомбряка?
— Все якнайкраще! — відповів Малартик.— Але на нього нічого розраховувати. Неборака гойдається на ланцюгу у Монфоконі, чекаючи, коли його обкльований воронням скелет упаде з шибениці в яму, на останки товаришів, повішених до нього.
— Так он чому його не видно останнім часом,— байдуже мовив Лампурд.— От воно яка штука — життя! Зустрілись увечері з другом у солідній корчмі, випили собі спокійнісінько і розійшлись — кожен' у своїх буденних справах. А десь за тиждень один питає, як поживає другий, а в відповідь чує: "Його повісили".
— На жаль, це так,— зітхнув Лампурдів друг, прибираючи трагічно-сумовиту чи сумовито-трагічну позу.— Як каже добродій Малерб, звертаючись із розрадою до Дю-пер'є 17:
Йому судилась, як усім найкращим, Найгірша доля.
— Нам не до лиця даноче хлипання,— сказав Жакмен.— Покажімо гідну чоловіків стоїчну мужність — і гайда вперед по життєвій дорозі, насунувши аж до брів капелюха і взявши руки в боки, зневажаючи шибеницю,— вона, зрештою, не набагато страшніша, хоча й не така почесна, як гармати, каменеметальні машини, пищалі та бомбарди, не кажучи вже про мушкети і холодну зброю, а проти них сміливо виступають доблесні воїни. Оскільки немає Носомбря-ка, котрий, певно, ділить славу із якимось добрим розбійником, ми візьмемо Буцайбика. Це кремезний і дужий чолов'яга, підходящий для трудної роботи.
— Буцайбик,— відповів Малартик,— плаває десь понад берберськими 18 берегами під командуванням королівського наглядача. На знак великої ласки і поваги, король велів прикрасити йому плече своєю лілеєю 19, аби він часом пе загубився: А от, скажімо, Кривуляй, Крутиморд, Рашпіль і Випивак зараз на волі і a la disposición de usted 20.
— їх мені й вистачить. Це сміливі хлопці, і, коли треба буде, ти зведеш мене з ними для переговорів. Ну, доци-наймо цю кварту і вшиваймося звідси. Сморід у цій корчмі стає ще дужчий, ніж біля озера Аверн 21, над яким навіть пташка не пролетить — падає мертва від отруйних випарів. Тут смердить потом, брудним тілом, старим салом, чимось тухлим. На свіжому нічному повітрі нам буде лучче. До речі, ти де сьогодні ночуєш?
— Я не послав уперед квартир'єра, щоб приготував помешкання,— відповів Малартик,— і шатра мені не поставили. Можна було б постукати в готель "Слимак", але там у мене рахунок завдовжки наче шпага, а нема нічого неприємнішого, як, прокинувшись, побачити насупленого хазяїна, коли він буркотить і не тільки рішуче ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ знову витрачатися на тебе, а й вимагає віддати йому попередній борг, вимахуючи при тому над головою пачкою розписок, немов добродій Юпітер своїми блискавками. Несподівана поява поліцейського вразила б мене не так прикро,
— Це чисто первове, тут нема нічого дивного,— повчально мовив Лампурд,— у кожної великої людини є своя слабість. Але якщо в "Слимаку" тобі неприємно появлятись, а в/ готелі під ясними зорями в цю зимову пору надто холодно, то я пропоную Давню свою гостинність у моєму глухому закутку під дахом і половину віконниці, на якій я сплю.
— З щирою вдячністю приймаю твоє запрошення,— відповів Малартик.— О, щасливий той смертний, хто має власні лари й пенати 22 і може посадити коло вогнища сердечного друга свого.
Жакмен Лампурд виконав обіцянку, яку сам собі дав, коли оракул вибрав йому корчму. Він був п'яний як чіп; але жоден п'яний не міг триматися так, як Лампурд. Не вино володіло ним, а він — вином. Одначе в ту мить, коли Жакмен підводився, йому здалося, що ноги у нього важкі, мов свинцеві колоди, і наче вгрузли в підлогу. Він насилу розігнув коліна, відірвав важенні ноги від підлоги і рішуче рушив до дверей, тримаючи голову високо й рівно. Малар-тик подався за ним, ідучи досить твердо, бо він просто не міг бути п'яніший, ніж завжди. Занурте насичену водою губку в море — вона не вбере більше ні краплини. Отак було і з Малартиком, хіба, може, з тією різницею, що він був насичений не водою, а чистісіньким соком виноградної лози. Отож два приятелі вийшли без ніяких ускладнень з корчми і навіть спромоглися, хоча й не були янголами, піднятися по драбині Іакова 23, то пак по сходах, що вели з вулиці на Лампурдове горище.
А корчма в той час являла собою смішне й жалюгідне видовисько.