Але Урсулі цього було замало. "Порозчиняйте вікна й двері, — кричала вона. — Насмажте м'яса та риби, накупіть найбільших черепах, і нехай приходять чужоземці, хай вони порозкладають свої постелі по всіх кутках і мочаться просто на троянди, хай сідають за столи і їдять, скільки влізе, хай ригають, мелють усякі дурниці, хай лізуть у своїх чоботях просто в кімнати й усюди наносять грязюки і хай роблять з нами все, що їм забагнеться, бо тільки так уникнемо зубожіння". Але Урсула бажала неможливого. Вона була вже надто стара, надміру зажилася на білому світі, і їй уже стало не до снаги повторити чудо з льодяниковими фігурками, а нащадки не успадкували її життєвої стійкості. І за Фернандиним наказом двері будинку залишалися замкнутими.
Коштів Ауреліано Другого, який знову попереносив свої скрині до будинку Петри Котес, ледве вистачало на те, щоб родина не вмерла голодною смертю. Виручивши трохи грошей з лотереї, в якій було розіграно мула, Ауреліано Другий і Петра Котес купили нових тварин і заснували примітивний лотерейний заклад. Ауреліано Другий ходив по оселях і пропонував квитки, він власноручно розмальовував їх чорнилом різних кольорів, намагаючись надати клаптикам паперу якомога привабливішого й переконливішого вигляду. Мабуть, він і не помічав того, що багато людей купували його квитки, спонукувані почуттям вдячності, а більшість — із жалості. Однак навіть найжалісливіші покупці разом із квитком діставали також і надію виграти свиню за двадцять сентаво, а телицю — за тридцять два. Ця надія так збуджувала їх, що ввечері по вівторках у дворі Петри Котес збирався натовп людей, які чекали тієї хвилини, коли вибраний навздогад хлопчик витягне з торбинки щасливий номер. Невдовзі ці збіговиська перетворились на щотижневий ярмарок, і, щойно починало вечоріти, у дворі розставляли столи з фрітанґою, лотки з напоями і багато хто з щасливців одразу жертвував виграну тварину в загальний казан, але з умовою, що хтось запросить музикантів і поставить горілку; таким чином, Ауреліано Другий мимоволі взяв до рук акордеон, і йому знову довелося стати учасником скромних турнірів ненажер. Ці жалюгідні силкування влаштовувати бенкети минулих часів допомогли Ауреліано Другому зрозуміти, як пригасло його колишнє завзяття й вичерпалася колись нестримна винахідливість головного заводія й танцюриста. Нині він був зовсім не той. Сто двадцять кілограмів ваги, які обтяжували його того дня, коли він кинув виклик Слонисі, скоротилися до сімдесяти восьми; простодушне, розпухле від пияцтва обличчя, схоже на приплюснутий писок черепахи, тепер видовжилося й стало подібним швидше до морди ігуани. Цього обличчя не покидав неясний вираз смутку й утоми. Але ніколи доти Петра Котес не кохала Ауреліано Другого так палко, як тепер, — можливо, тому що плутала кохання з жалістю, яку він у неї викликав, та ще з почуттям вірності, породженим в обох зубожінням. їхнє старе розхитане ліжко перетворилося з місця для любовних безумств на притулок для довірчих розмов. Дзеркала, що повторювали кожен їхній рух, вони познімали й продали, а на виручені гроші купили тварин для лотерей. Перкалеві простирадла та оксамити, які збуджували їх, з'їв мул, і тепер колишні коханці не спали допізна з цнотливістю старого подружжя, що страждає безсонням, а той час, який вони колись витрачали, вичерпуючи себе самих, використовувався для підбиття підсумків та підрахунку сентаво. Бувало, іноді вже й перші півні проспівають, а вони все сидять, ділячи гроші на купки, перекладаючи монети з однієї купки в другу так, щоб цієї купки вистачило на Фернанду, а тієї — на черевики для Амаранти Урсули, а тієї — для Санта Софії де ла П'єдад, яка ходить у старій сукні ще з тих часів, коли були заворушення, а цієї — щоб замовити труну для Урсули, на той випадок, якщо помре, а тієї — щоб купити кави, на яку ціна підвищується кожні три місяці на один сентаво за фунт, а цієї — щоб купити цукру, який щодень стає все менше солодким, а тієї — на дрова, ще не просохлі від дощової пори, а тієї — на папір і чорнило різних кольорів для лотерейних квитків, а цієї, додаткової, — на повернення грошей за квитки квітневої лотереї: у телиці, що розігрувалася, з'явились ознаки сибірської виразки, і дивом вдалося врятувати тільки шкуру, а вже майже всі квитки було продано. І такою чесністю відзначалися їхні меси убозтва, що Ауреліано Другий і Петра Котес завжди виділяли більшу частку Фернанді, роблячи це не через докори сумління, не задля милосердя, а тому, що Фернандине благополуччя було для них дорожчим за їхнє власне. Сказати правду, вони обоє, самі того не усвідомлюючи, думали про Фернанду, мов про свою доньку, яку їм так хотілося і не судилося мати. Було й таке, коли вони аж три дні харчувалися кукурудзяною кашею, щоб купити Фернанді скатертину з голландського полотна. Але хоч би як вони надсаджувалися, працюючи, хоч би скільки грошей виручали, хоч би до яких удавалися хитрощів, однаково їхні ангели-охоронці щоночі засинали від утоми, не діждавшися, поки вони скінчать розкладати й перекладати монети так, щоб вистачило бодай на прожиток. Грошей завжди було менше, ніж треба, отож, мучачись безсонням, вони запитували себе, що ж це скоїлося в світі, чому худоба не плодиться так рясно, як колись, чому гроші знецінюються просто в руках, чому ті люди, які зовсім недавно безтурботно палили пачки кредиток, танцюючи кумбіамбу[18], тепер кричать, що їх грабують серед білого дня, коли у них просять якихось жалюгідних дванадцять сентаво за право брати участь у лотереї, де розігрується шість курок. Ауреліано Другий думав, хоча й не казав цього вголос, що корінь зла не в довколишньому світі, а десь у потаємному закутку незбагненного серця Петри Котес; під час потопу там щось зрушилося, й тому худоба поробилася неплідною, а гроші стали текучими, як вода. Заінтригований цією таємницею, він глибоко зазирнув у душу своєї коханої, але, шукаючи вигоди, несподівано знайшов там любов і, спонукуваний корисливими розрахунками пробудити пристрасть у Петрі Котес, зрештою сам закохався в неї. Зі свого боку Петра Котес кохала Ауреліано Другого дедалі дужче в міру того, як відчувала його чимраз більшу ніжність — в розпалі своєї осені вона повернулася до дитячої, простодушної віри в прислів'я "де бідність, там і любов". Тепер вони обос з соромом і прикрістю згадували безумні бенкети, згадували багатство, яке переливалося через вінця, згадували шалену розпусту минулих років і скаржилися на те, що надто дорогою ціною, врешті, знайшли рай самотності на двох. Палко закохані після стількох років безплідного співжиття, вони, мов чудом, тішились відкриттям, що можна кохати одне одного й за обіднім столом не менше, ніж у ліжку; вони досягли такого щастя, що, незважаючи на цілковите виснаження й старість, пустували далі, мов ті кроленята, й гризлися між собою, мов собаки.
Виручка від лотерей не збільшувалася. Спершу Ауреліано Другий по три дні щотижня зачинявся в своїй старій конторі торговця худобою і розмальовував квиток за квитком, досить вдало зображуючи червону корівку, зелене поросятко або зграйку синіх курочок залежно від того, які призи розігрувалися в лотереї, і старанно виводив друкованими літерами назву, якою Петра Котес надумала охрестити підприємство: "Лотерея Божественного Провидіння". Але згодом йому довелося розмальовувати понад дві тисячі квитків щотижня, і зрештою він відчув таку втому, що замовив каучукові штампи з назвою лотереї, зображеннями тварин і номерами. Відтоді його робота звелася до змочування штампа, який він прикладав до подушечок, просочених чорнилом різних кольорів. В останні роки Ауреліано Другому спало на думку замінити номери на квитках загадками й ділити виграш між тими, хто відгадає загадку, однак ця система виявилася надто складною, до того ж вона надавала широке поле для всіляких підозр, отож після другої спроби від загадок довелося відмовитися.
З ранку й до пізнього вечора Ауреліано Другий усе зміцнював престиж своєї лотереї і ледве знаходив час, щоб побачитися з дітьми. Фернанда влаштувала Амаранту Урсулу в невеличку приватну школу, куди щороку приймали тільки шість учениць, але відмовилася дозволити маленькому Ауреліано відвідувати міську школу. Вона, мовляв, і так уже пішла на надто великі поступки, дозволивши хлопчику вільно ходити по будинку. Крім усього, тоді до шкіл брали тільки законнонароджених дітей від батьків, що перебували в церковному шлюбі, а в свідоцтві про народження, прив'язаному разом із соскою до корзини, в якій Ауреліано принесли, хлопця було записано як підкидька. Тож він і далі жив під замком, полишений на лагідний догляд Санта Софії де ла П'єдад та Урсули, в години прояснень її розуму, і, слухаючи повчання обох бабів, осягав тісний, світ. Ауреліано ріс чемним, самолюбним хлопцем, наділеним невтомною допитливістю, яка дратувала дорослих, але він, на відміну від полковника в тому ж віці, не володів проникливістю і ясновидющим зором, а дивився навіть трохи неуважливо і раз у раз кліпав очима. Поки Амаранта Урсула вчилася в школі, він копав черв'яків і мучив комах у садку. Якось, коли Ауреліано запихав у коробку скорпіонів, збираючись випустити їх в Урсулину постіль, Фернанда спіймала його за цією справою й замкнула в колишній спальні Меме, де він почав шукати рятунку від самотності, розглядаючи малюнки в енциклопедії. Там і натрапила на нього Урсула, яка ходила по кімнатах з пучком кропиви в руках, кроплячи стіни свіжою водою, і, дарма що вже багато разів з ним зустрічалася, спитала, хто він такий.
Я Ауреліано Буендіа, — відповів він.
Правильно, — сказала вона. — Тобі вже пора вивчати ювелірну справу.
Урсула знову сприйняла його за свого сина, бо щойно перестав віяти гарячий вітер, що заступив дощ і на якийсь час був прояснив її розум. У голові в неї знову потьмарилося.
Коли стара заходила до спальні, то перед нею щоразу поставали її померлі родичі: Петроніла Іґуаран у пишному криноліні й вишитій бісером шалі, яку вона накидала на себе при світських візитах; і паралізована бабуся Транкіліна Марія Мініата Алакоке Буендіа, що, сидячи в гойдалці, обмахувалася павиним пером, і прадід — Ауреліано Аркадіо Буендіа — в мундирі віце-королівського Гвардійця; і батько Ауреліано Іґуаран, котрий придумав молитву, від якої личинки ґедзів здихали й падали з корів; і богобоязлива мати, і двоюрідний брат, який народився з поросячим хвостиком, і Хосе Аркадіо Буендіа з покійними синами — всі вони сиділи на стільцях, розставлених попід стінами, немовби поприходили не в гості, а пильнувати над мерцем.
Вона заводила з ними жваву бесіду, обговорюючи події, не зв'язані між собою ні місцем, ні часом; коли Амаранта Урсула, що повернулася зі школи, і Ауреліано, якому набридла енциклопедія, заходили до спальні, вона сиділа на ліжку й голосно розмовляла сама з собою, блукаючи лабіринтом спогадів про померлих.