Мобі Дік

Герман Мелвілл

Сторінка 62 з 118

Тільки люди абсолютно неупереджені, як ото Стаб, не гребують нині стравами з китового м’яса. Проте ескімоси не такі вибагливі. Ми всі знаємо, що кити — їхня головна пожива і що вони зберігають витриманий китовий лій так, як ми зберігаємо старе вино. Согранда,[103] один з найзнаменитіших їхніх учених, рекомендує для харчування малих дітей скибочки китового сала, як дуже соковиті й поживні.

І це нагадує мені, що якісь там англійці, ненароком зоставлені на Гренландії китобійним судном, кілька місяців прожили, харчуючись тільки цвілими залишками, що зостались на березі після витоплювання лою з китового сала. Голландські китобої називають ці залишки "вишкварками": присмаглі, хрумкі, вони пахнуть достеменно так, як свіжі "горішки" чи "вергуни", випечені давньою амстердамською господинею. У них такий апетитний вигляд, що навіть найздержливіший чужинець навряд чи зможе стриматись і не покуштувати їх.

Та що найдужче вадить китові як їжі для культурних людей, так це його надзвичайна жирність. Бо кит — це немов якийсь відгодований для виставки морський віл; він не може мати тонкого смаку, бо занадто жирний. Погляньте на його горб: із нього б виходили такі самі вишукані страви, як із знаменитого бізонового горба, якби він не був суцільною пірамідою сала. А сам спермацет: який він білий та чистий, схожий на прозорий, напівдраглистий м’якуш тримісячного кокосового горіха, і все ж, занадто жирний, щоб замінювати ним коров’яче масло. Правда, китобої придумали свій спосіб: просочувати ним якусь іншу їжу й споживати в такому вигляді. Коли ночами на судні витоплюють лій, матроси нерідко занурюють морський сухар у величезний казан з гарячим лоєм і дають йому підсмажитися там. Я й сам частенько всмак вечеряв у такий спосіб.

Вишуканою стравою вважають мозок невеликого кашалота. Череп розрубують сокирою і виймають дві опуклі білуваті півкулі (дуже схожі на великі пудинги), а тоді перемішують їх із борошном і запікають. Виходить надзвичайно смачна кашка, смаком подібна до телячої голови, що її так високо цінують деякі епікурейці. Хто ж не знає, що декотрі молоді дженджики-бонвівани, часто споживаючи за обідом телячий мозок, поступово набувають трохи й свого власного, так що принаймні можуть відрізнити телячу голову від своєї, а це ж таки вимагає неабиякої проникливості. Ось чому такий молодик, коли перед ним на тарілці лежить розумна на вигляд теляча голова, являє собою одне з найсумніших видовищ у світі. Бо та голова дивиться на нього з таким докірливим виразом, ніби промовляє: "І ти, Бруте!"

Можливо, жителі суходолу відчувають, як здається, таку огиду до споживання кита в їжу не тільки через те, що він надміру жирний; можливо, тут відіграє свою роль і згадана вище обставина: те, що людина їсть щойно вбиту морську істоту, та ще й при світлі, яке постачила ця ж таки істота. Але, безперечно, й першу людину, що зарізала вола, теж мали за вбивцю; можливо, — її навіть повісили, а якби її судили воли, то повісили б напевне, і вона таки справді заслужила на цю кару, як і кожен душогуб. Підіть-но в суботу ввечері на м’ясний ринок і подивіться там на юрби двоногих, що видивляються на довгі ряди вбитих чотириногих. Чи це видовище не виправдовує канібалів? Бо хто з нас не канібал? Я вас запевняю, що в судний день більше поблажливості спіткає той фіджієць, що, рятуючись від неминучого голоду, засолив у себе в погребі якогось худющого місіонера, — той передбачливий фіджієць, кажу, спіткає в судний день більше поблажливості, ніж ви, цивілізовані й освічені гурмани, що прибиваєте гусей до підлоги, а тоді бенкетуєте їхніми розпухлими печінками у вигляді вашого pâté de foie gras.[104]

Але ж Стаб їсть кита при його власному світлі, правда? А це додає до кривди ще й зневагу, хіба ні? Ну, то гляньте на колодочку свого ножа, ви, цивілізований і освічений гурмане, що споживаєте на обід свою котлету: із чого зроблена та колодочка? З чого ж, як не з кістки брата того самого вола, котрого ви їсте. А чим ви копирсаєтесь у зубах, споживши оту жирну гуску? Пір'їною тієї самої гуски. А яким пером підписував весь час офіційні папери секретар Товариства боротьби проти жорстокого поводження з гусаками? Адже це товариство ухвалило постанову користуватися тільки сталевими перами всього місяць чи два тому.

66

РІЗАНИНА, ВЧИНЕНА АКУЛАМ

Коли китобої Південних морів уб’ють кашалота й пізно ввечері, знесилені тривалою гребнею, прибуксирують його до судна, то вони — принаймні здебільшого — не заходжуються негайно розбирати тушу. Бо це робота дуже трудна й велика, вона триває досить довго й потребує всіх робочих рук, які лишень є на судні. Тому в ту ніч звичайно згортають усі вітрила, кладуть стерно на завітряний борт і закріплюють його, а всіх людей посилають униз спати аж до ранку, зоставивши на палубі до світанку лише двох вахтових, які мають доглянути, щоб усе було гаразд. Ті вахтові змінюються щогодини.

Та інколи, особливо на екваторі в Тихому океані, такий розпорядок непридатний, бо до пришвартованої туші спливається така сила-силенна акул, що як лишити її, скажімо, на шість годин підряд, то до ранку від неї зостанеться хіба самий кістяк. Щоправда, в більшості інших частин океану, де акул не так багато, їхню дивовижну ненажерливість інколи шастить трохи погамувати, енергійно відганяючи їх гострими китобійськими лопатками, хоч ця процедура часом, здається, тільки під’юджує їх до ще завзятіших наскоків. Та цього разу з акулами коло "Пеквода" так не сталося, хоча будьте певні, що кожна людина, не звикла до таких видовищ, глянувши тієї ночі за борт, подумала б, що весь окіл моря — то величезний сир, а акули — хробаки в ньому.

Одначе коли Стаб, докінчивши свою вечерю, призначив першу нічну вахту і на першу зміну заступили Квіквег з одним матросом, серед акул зчинився неабиякий переполох. Бо двоє вахтових, підвісивши за бортом помости, з яких китобої розтинають тушу, і спустивши три ліхтарі так, щоб вони кидали на збаламучену воду довгі смуги світла, заходились невтомно нищити акул довгими китобійськими лопатками[105], вгороджуючи гостру крицю глибоко в їхні черепи — мабуть, єдине місце, удар у яке може бути для акули смертельним. Правда, серед піни й бризків, що їх збивала в своїй гризні та скажена орда, їм не завжди щастило точно влучити в свою ціль, і це часом знов же виявляло неймовірно хижу натуру їхніх ворогів. Акули люто хапали зубами не тільки нутрощі, випущені з сусідок, а й свої власні, вигинаючись, мов пружні луки, і здавалося, наче паща без кінця поглинає все ті самі кишки, щоб вони виходили з зівущої рани. Та й це було не все. Небезпечно було мати справу навіть із трупами й привидами тих почвар. Бо в них, здавалося, і в самих кістках та суглобах таїлас якась універсальна, чи то пантеїстична, життєва сила — навіть після того, коли, так би мовити, індивідуальне життя вже покинуло їх. Одна з цих акул, убита й піднята на палубу заради її шкури, мало не відкусила руку бідному Квіквегові, коли він спробував закрити мертве віко її смертоносної пащі.

— Квіквег дарма, який бог зробив цей акула, — сказав дикун, махаючи пораненою рукою, — чи бог Фіджі, чи бог Нентакіту, але той бог, що зробив цей акула, був, певне, бісів індіанець.

67

БІЛУВАННЯ КИТА

Кита вбили в суботу ввечері, але яка неділя настала після тієї суботи! Всі китобої ex officio [106]— порушники святості недільного дня. Кістяно-білий "Пеквод" обернувся в якусь різницю, а кожен матрос — у різника. Можна було подумати, ніби ми приносимо в жертву морським богам десять тисяч червоних биків.

Насамперед підняли на грот-щоглу й міцно прив’язали до її салінга — найнадійнішого місця вгорі над палубою судна — величезні розбиральні талі, оте здоровезне виноградне гроно, що складається, опріч інших масивних частин, із цілої в’язки пофарбованих звичайно в зелений колір блоків, яку не під силу підняти одній людині. Кінець товстої, наче буксирний перлінь, линви, що проходила крізь весь той хитромудрий пристрій, далі був виведений на брашпиль, а над китом звисав здоровезний блок талів, і до цього блока був причеплений великий гак фунтів зо сто вагою. І ось помічники капітана — Старбак і Стаб, — стоячи на підвішених за бортом помостах, лопатками на довгих держаках почали вирубувати в китовій туші, зразу над ближчим з двох бічних плавців, дірку, щоб зачепити за неї гаком. Коли дірка була готова, навкруг неї зробили широкий надріз півколом, зачепили гак, і більша частина команди під звуки якоїсь буйної пісні заходилась крутити брашпиль. І зразу весь корабель перехилився набік, і всі скріпи в ньому здригнулись, наче цвяхи в стіні старого будинку, коли притисне мороз; він затремтів, задрижав, закивав до неба своїми наляканими щоглами. Все дужче й дужче перехилявся "Пеквод" до кита, і на кожен натужний оберт брашпиля відповідав, ніби допомагаючи, поштовх хвилі. Нарешті почувся раптовий різкий тріск, судно гойднулось на другий борт, ніби сахнулося від кита, і блок талів переможно підняв над бортом здертий з туші півкруглий кінець першої смуги сала. Оскільки сало вкриває кита так само, як лушпинка — помаранчу, його й здирають так, як чистять помаранчу: по спіралі. Талі безупинно підтягували смугу сала вгору, а кит перевертався у воді, і смуга рівномірно змотувалася з нього, відриваючись по двох лініях, які одночасно прорізали своїми лопатками Старбак і Стаб, помічники капітана. Здираючись із кита, смуга з такою самою швидкістю підтягувалася верхнім кінцем вище й вище, аж поки той кінець досяг салінга грот-щогли, і тоді люди коло брашпиля спинились. Якусь хвилину величезна маса, з якої скрапувала кров, погойдувалася сюди й туди, немов спущена з неба, і всі на палубі мусили пильно стерегтися, щоб не попасти під неї, бо вона могла дати доброго буханця й скинути людину сторчголов за борт.

Тепер один з присутніх гарпунників підходить із довгою гострою зброєю, що називається "розрубним мечем", і, улучивши зручну мить, вправно прорубує в нижній частині тієї розгойданої маси чималу дірку. За цю дірку зачіпають гак другого по черзі блока, щоб утримати смугу сала після того, що буде зроблено далі. А потім той самий вправний мечник виконує ще один добре вироблений захід: кількома замашними, відчайдушними скісними ударами перерубує ту смугу.

59 60 61 62 63 64 65

Інші твори цього автора: