Велетенська стіна із хмари, перегороджуючи простір від краю до краю, повільно повзла від горизонту до зеніту. Стіна прямовисна, без єдиної тріщини на всій своїй висоті, без єдиної зазубрини зверху, здавалась вибудованою під кутомір і вирівняною під шнур. Стіна з хмари була схожою на гранітну. На півдні крутий спад хмари був абсолютно перпендикулярний до моря, а на півночі її гребінь, трошки зігнутий на зразок листа покрівельної бляхи, переходив у довгий, злегка похилий спуск. Стіна туману ширилася, наростала, але карниз її залишався паралельним лінії горизонту, майже невидної в сутінках, що нахлинули так несподівано. Повітряна стіна насувалася в цілковитій тиші. Ні згини, ні складки, ні виступи — ніщо не міняло й не хвилювало її поверхні. В незрушності насування цієї озії було щось моторошне. Померкле сонце, оповите згубним серпанком, тьмяно освітлювало це апокаліптичне видиво. Хмара затягла вже майже півнеба. Вона здавалася спадом страшної безодні. Ніби гора мороку виросла між небом і землею. Серед білого дня насувалася ніч.
Повітря нагрілось, як від гарячої печі. Із цієї таємничої товщі хмар валував туман, як у лазні пара. Небо, що з синього стало білим, тепер з білого стало сірим. Воно нависло велетенською аспідною дошкою. А внизу другою аспідною дошкою лежало тьмяне, свинцеве море. Ні подуву, ні плюскоту, ні шуму. Скільки сягнеш оком — пустельне море. Ніде не розвівалося вітрило. Птахи поховалися. Щось зрадливе відчувалося в самому безмежжі. Непомітно наростала і згущувалася темрява.
Рухома гора випарів, що наближалася до Дуврів, належала до тих хмар, які можна було б назвати хмарами-вояками. То підступні хмари. Крізь темні румовища хмар проглядали чиїсь косі погляди. Наближення цієї махини вселяло жах.
Уважно придивившись до хмари, Жільят процідив крізь зуби: "Я хочу пити, і ти даси мені напитися!" Якусь мить він стояв непорушно, втупившись у хмару. Він ніби міряв поглядом бурю.
Його червона шапка лежала в кишені куртки, він витяг її і надів на голову. Вийняв з нори, яка так довго служила йому місцем нічного притулку, свої пожитки, одяг ногавиці, накинув на спину непромокальний плащ, наче лицар, що перед боєм натягає на себе весь свій обладунок. Нагадаємо, що в нього не було черевиків, але його босі ноги загрубіли під час шамотання по скелях.
Спорядившись до бою, він глянув на хвилеріз, поквапом схопив перев'язану вузлами вірьовку, спустився з майданчика Дувру і, пробираючись по нижніх виступах рифу, побіг до свого складу. Не минуло й кількох хвилин, як він уже був за роботою. Велетенська безмовна хмара могла почути стукіт його молотка. Що робив Жільят? Із решток цвяхів, вірьовок, балок у східній горловині протоки, футів на десять-дванадцять нижче від хвилеріза, він майстрував ще одну решітчасту загороду. Усе ще стояла глибока тиша. В щілинах рифу не зворухнулась жодна билинка. Раптом сонце сховалося. Жільят підвів голову.
Насуваючись, хмара згасила сонце, воно наче раптом щезло, його замінило якесь бліде і тьмяне світіння.
Стіна з хмаровиння змінила свій вигляд. Тепер вона вже не виглядала суцільною. Зібралася в горизонтальні складки і, досягши зеніту, нависла над поки що чистою смугою неба. Тепер вона йшла поверхами. Формація бурі вимальовувалась у ній так само чітко, як геологічна формація в розрізі землі. Можна було розрізнити поклади дощу і пласти залягання граду. Блискавок не було, але скрізь розсіювалось якесь жахливе тьмяне сяйво. Уявлення про жах може бути зв'язане з уявленням про світло. Чулося важке дихання грози. Стояла темна тремтлива тиша. Жільят мовчки дивився, як над його головою сходяться імлисті брили, як згущуються кублища хмар. Над обрієм висіла, розпростершись, попелясто-сіра смуга туману, а в зеніті — свинцевого кольору; сизе лахміття спадало з хмар угорі на тумани внизу. Тло, яке становила собою хмарна стіна, було тьмяним, каламутним, землянистим, похмурим, таким, що й не опишеш. Вузька білувата хмарина, примчавши бозна-звідки, перетнула навскіс із півночі на південь високу похмуру стіну. Одним своїм краєм ця хмарина тяглася по морю. Там, де вона стикалася з розбурханими хвилями, у пітьмі можна було б розрізнити якусь стиснуту червону пару. Під довгою безбарвною хмарою, зовсім низько, сновигали, наштовхуючись одна на одну, маленькі чорні хмаринки, так, ніби вони не знали, що їм робити. Велетенська хмара в глибині, розростаючись зразу на всі боки, продовжуючи свій лиховісний наступ, згущувала морок. На сході, позаду Жільята, лишалося тільки одне віконце ясного неба, яке ось-ось мало закритися. Хоч вітру й не відчувалось, але в повітрі наче пролетів подрібнений, розвіяний серпанковий пух, ніби там, за стіною мороку, тільки-но обпатрали гігантського птаха. Чорне цупке склепіння нависло над морем, стикаючись з ним на обрії і зливаючись в імлі. Щось насувалось, і це було відчутно. Щось велетенське, важке, злостиве. Темінь густішала. Раптом з неймовірним гуркотом ударив грім.
Тут і Жільята трусонуло. В громі є щось примарне. Ця груба реальність, що виникає в уявних краях, наводить жах. Здається, що то в оселі велетнів падають меблі. Жоден електричний спалах не сяйнув на небі при цьому страхітливому ударі. Можна б сказати, що то був чорний грім. Знову запанувала тиша. Настало щось на зразок перерви, ніби буря вибирала відповіднішу позицію. Потім повільно, одна за одною спалахнули страшні, безформні блискавиці. Вони були німими. Ніякого грому. При кожному спалахові все вмить осявалося. Стіна з хмари стала тепер печерою. Там можна було розрізнити склепіння й арки. Виднілися якісь постаті. Виділялися потворні голови, витягнуті шиї, слони з вежами на спинах; все це, майнувши, зникло.
Прямий, круглий і чорний стовп туману з клубком білої пари замість головки виглядав наче труба велетенського затонулого пароплава; він димів над водою, розводячи пару. Обриси хмар коливалися. Здавалося, що то мають прапори. В самому зеніті крізь ясно-червону товщу імли можна було бачити непорушне ядро густого туману, непроникного для електричних іскор, — огидний зародок плоду в череві бурі. Жільят раптом відчув, як подув вітру розкуйовдив його волосся. Декілька великих крапель дощу павуками розповзлися довкола нього по камені. І тоді гримнуло вдруге. Знявся вітер.
Терпіння мороку досягло крайньої межі; перший удар грому сколихнув море, другий — розчахнув стіну хмари від самого верху до низу, в пробоїну ринула злива. Щілини перетворилися в роззявлену, наповнену водою пащу, буря почала вивергати дощ. То була моторошна хвилина.
Злива, ураган, спалахи блискавки, удари грому, здиблені попід хмари хвилі, піна, тріскотнява, несамовиті корчі, крики, харчання, посвисти — все нараз. Чудовиська зірвалися з ланцюга.
Вітер вив і гримкотів. Дощ не падав, він валив валом.
Для такого нещасливця, як Жільят, що опинився в ущелині поміж скель серед відкритого моря з навантаженим човном, годі було уявити загрозливіше становище. Небезпека припливу, скрученого ним у баранячий ріг, була нічим порівняно з тією небезпекою, яку становила собою буря.
Жільят, довкола якого розверзлася безодня, у фатальну хвилину перед загрозою великого лиха виявив себе блискучим стратегом. Він знайшов для себе опору в самому противникові, він вступив у союз з Дуврським рифом. Відтепер колишній ворог — риф — став його секундантом у страхітливому двобої. Жільят зробив собі фортецю. В могутній морській цитаделі він позазубрював бійниці. Він сам опинився в облозі, але за кам'яною стіною. Він став, так би мовити, обличчям до океану, захистивши тил рифом. Він забарикадував протоку — цю вулицю океану. Зрештою, це було єдине, що йому залишалося робити. Здавалося, що океан, хоч би яким деспотом він був, отямиться перед обличчям барикад, як і будь-який інший тиран. Бот був захищений з трьох боків. Стоячи на якорях фертоїнг, стиснутий двома внутрішніми стінами стрімчаків, він був прикритий з півночі Малим Дувром, а з півдня — Великим, дикими крутосхилами, призначення яких скоріше вчиняти корабельні катастрофи, ніж захищати від них. Із заходу його оберігав заслон із балок, принайтовлений і прибитий до скель цвяхами — випробувана перепона, яка вистояла перед жорстоким натиском припливу, справжня фортечна брама, боковими стояками якої були обидва дуврські стрімчаки. З цього боку боятись було нічого. Небезпека загрожувала тільки зі сходу.
На сході був тільки хвилеріз. Хвилеріз — це прилад-розпилювач. Для того щоб він діяв, потрібно принаймні дві решітки. Жільятові ж вистачало часу збудувати тільки одну. Другу він зводив якраз у розпалі бурі. На щастя, вітер дув з північного заходу. Іноді море допускається помилок. Вітер, старий норд-вест, не досяг успіху, насідаючи на Дуврські скелі. Він штурмував риф збоку і не гнав хвиль ні в одну, ні в другу горловину протоки; замість того, щоб ринути в цю вулицю, він розбивався об скелі. Буря повела атаку неправильно.
Але вітри постійно міняють напрям, і, отже, треба було чекати несподіваного повороту. Якщо вітер, повернувшись, подме зі сходу, перш ніж буде збудована друга решітка хвилеріза, небезпека стане непереборною. Буря хлине в провулок поміж скелями, і тоді всьому кінець.
Оглушливе гуркотіння грози наростало. Буря посилала удар за ударом. У цьому її сила, але ж і слабкість. Оскільки вона — — сама лють, розум бере над нею гору, і людина захищається. Але яка це руйнівна сила! Нема нічого страхітливішого. Ні відстрочки, ні перепочинку, ні передишки. У марнотратстві невичерпного ховається якась підлота. Відчувається, що тут дихають легені самої безконечності. Весь неосяжний збунтований простір ринув на Дуврський риф. Лунали якісь незліченні голоси. Хто ж це так кричав? У цих голосах панічний жах. Іноді здавалося, що десь перемовляються, ніби дають наказ. І рантом — гикання, звуки мисливських ріжків, дивна тупотнява, і розкотисте і величне ревище, зване моряцькою мовою "покликом океану". Безконечні летючі спіралі вітру з диким свистом крутили воду, хвилі перетворювалися в гігантські колеса, і їх, наче велетенські диски, кидали в скелі невидимі атлети. На скелях понависали величезні клуби піни. Зверху — потоки зливи, знизу — плювки моря.