У вухах йому гучно дзвеніло. Наближаючись до лави, він іще раз обсмикнув сурдут і прикипів поглядом до дівчини. Йому здавалося, ніби навколо неї мерехтить голубе сяйво.
Та в міру того як Маріус підходив до лави, хода його сповільнювалася. Він сам не усвідомив, як раптом зупинився й повернув назад, хоч, звичайно, йому хотілося б пройти повз лаву. Адже здалеку дівчина навряд чи могла роздивитись, який він гарний у своєму новому костюмі.
Він дійшов до протилежного кінця алеї, повернув назад і цього разу виявив більше сміливості. Він був уже за три дерева від лави, коли відчув, що не може йти далі, й завагався. Йому здалося, ніби дівчина обернулась у його бік. Але відчайдушним зусиллям волі Маріус переборов себе й не зупинився. Через кілька секунд він пройшов повз лаву, випростаний і закляклий, почервонівши по самісінькі вуха, не наважуючись глянути ні праворуч, ні ліворуч і заклавши руку за вилогу сурдута, наче високий урядовець. У ту мить, коли він проходив під вогнем противника, серце в нього шалено закалатало. Як і вчора, вона була в шовковій сукні і в креповому капелюшку. Маріус почув незрівнянний голос — "її голос", звичайно. Вона спокійно розмовляла зі старим. Дівчина справді була невимовно гарна. Маріус відчував це, хоч намагався не дивитись на неї.
Він проминув лаву, дістався до кінця алеї й повернув назад, пройшовши ще раз повз дівчину. Цього разу він був дуже блідий. Уже далеко від лави він раптом уявив собі, що вона дивиться йому навздогін, і почав спотикатися.
Більше Маріус не намагався підійти близько до лави. Він зупинився посеред алеї й сів, хоч досі ніколи так не робив. Озираючись навкруг, він підсвідомо думав, що навряд чи особа, чиїм білим капелюшком і чорною сукнею він захоплювався, лишилася зовсім нечутлива до його лискучих панталон і нового сурдута.
Через чверть години Маріус підвівся, наче знову хотів попрямувати до лави, окутаної голубим сяйвом. Але залишився стояти на місці. Уперше йому спало на думку, що старий, який щодня сидів тут зі своєю дочкою, безперечно, уже звернув на нього увагу, і його нав’язливість може видатись йому дивною.
Кілька хвилин Маріус стояв з опущеною головою, малюючи на піску візерунки паличкою, яку десь підібрав.
Потім рвучко відвернувся від лави, на якій сиділи пан Білий із дочкою, і попростував додому.
Того дня Маріус забув пообідати. Згадав він про це тільки о восьмій вечора; йти на вулицю Сен-Жак було вже пізно, і він з’їв кусень хліба.
Перш ніж лягти спати, він почистив і акуратно склав свій новий одяг.
5. Тітка Бурчуха вражена
Другого дня тітка Бурчуха — так Курфейрак охрестив стару воротарку, головну мешканку й домоправительку халабуди Горбо, хоч насправді її звали пані Бюргон, але шибеник Курфейрак не шанував нікого, — отож тітка Бурчуха була геть приголомшена, побачивши, що Маріус знову вийшов у новому костюмі.
Він подався до Люксембурзького саду, але дійшов тільки до середини алеї і знову сів на ту саму лаву, що й учора, дивлячись іздалеку на білий капелюшок, чорну сукню та голубе сяйво. Він сидів не ворушачись і підвівся тільки тоді, як стали зачиняти браму Люксембурзького саду. Він не помітив, коли пішли із саду пан Білий із дочкою, й подумав, що, мабуть, вони скористалися хвірткою з боку Західної вулиці. Пізніше Маріус так і не міг сказати, де він того вечора обідав.
Наступного, тобто третього, дня тітку Бурчуху знову наче громом ударило. Маріус вийшов у новому костюмі.
— Три дні поспіль! — простогнала вона.
Стара спробувала була простежити за Маріусом, але він ішов швидко й широченними кроками — бегемот не міг угнатися за сарною. Вже через дві хвилини тітка Бурчуха згубила Маріуса з очей і повернулася додому, мало не задихнувшись від своєї ядухи. "Це чисте безумство! — люто пробурчала вона. — Щодня вдягати новий костюм і змушувати людину отак засапуватись!" Маріус подався до Люксембурзького саду.
Дівчина й пан Білий були вже там. Маріус рушив до них, удаючи, ніби читає книжку, але дуже близько підійти не наважився, повернувся й сів на свою лаву, де залишався чотири години, дивлячись, як вистрибують по алеї веселі горобці. Йому здавалося, вони глузують з нього.
Так збігло два тижні. Маріус ходив до Люксембурзького саду, але більше не прогулювався, а сидів на тому самому місці, сам не знаючи чому. Опустившись на свою лаву, він уже не підводився з неї. Щоранку він одягався в новий костюм.
Дівчина справді була прегарна. Хоч контраст між веселою усмішкою та сумним поглядом іноді надавав її личку трохи дивного виразу, але й тоді воно не втрачало привабливості.
6. Маріуса взято в полон
Десь на другому тижні Маріус, як звичайно, сидів на своїй лаві, тримаючи в руці розкриту книжку, в якій за дві години не перегорнув і сторінки. Аж раптом він затремтів. У кінці алеї сталася надзвичайна подія. Пан Білий і його донька щойно підвелися, дівчина взяла батька під руку, й обоє повільно рушили в напрямку Маріуса. Маріус закрив книжку, потім знову відкрив її і спробував читати. Його трусило. Осяйне видіння наближалося до нього. "О Боже! — подумав він. — Я ж не встиг і прибрати належну позу". А сивий чоловік і дівчина підходили все ближче. Маріусові то здавалося, що це триває століття, то уявлялося, що не минуло й секунди. "Чого вони сюди йдуть? — запитував він себе. — Невже її ніжки ступатимуть по цьому піску, за два кроки від мене?" Він страшенно хвилювався, і йому раптом захотілося бути красенем і мати на грудях орден. Він чув, як наближається тихе й розмірене шарудіння їхніх кроків. Йому здалося, що пан Білий кинув на нього сердитий погляд. "А що як він заговорить до мене?" — подумав він. Маріус опустив голову, а коли підняв її, вони були зовсім поряд. Проминаючи його лаву, дівчина подивилась на нього. Подивилася з такою замріяною ніжністю, що Маріус затремтів із голови до ніг. Йому здалося, ніби вона дорікає йому, що він так довго не підходив до неї, і каже: "Ну ось я прийшла сама". Маріус був засліплений її осяйним і бездонним поглядом.
Йому паморочилась голова. Вона прийшла до нього — яке щастя! І як вона поглянула на нього! Маріус почував себе на сьомому небі. Й водночас він страшенно засмутився, бо побачив на своїх чоботях пилюку.
Він не сумнівався, що вона подивилась і на його чоботи.
Маріус проводжав її поглядом, аж поки вони зникли за деревами. А тоді став ходити по алеях, мов божевільний. Не виключено, що час від часу він сміявся й голосно розмовляв сам із собою. Він із таким замріяним виглядом походжав серед няньок, які прогулювалися з дітьми, що кожна думала, ніби він закохався в неї.
Потім Маріус пішов із Люксембурзького саду, сподіваючись, що зустріне її на вулиці.
Під аркою театру "Одеон" він спіткав Курфейрака і сказав йому: "Ходімо зі мною обідати". Вони пішли до Руссо і витратили шість франків. Маріус їв за десятьох і дав шість су офіціантові.
Він був безумно закоханий.
Після обіду він сказав Курфейракові: "Ходімо в театр — за мій кошт". Вони пішли в "Порт-Сен-Мартен" дивитися Фредеріка[56] в "Адретському готелі". Маріус тішився від усієї душі.
Наступного дня Курфейрак запросив його поснідати до кав’ярні "Вольтер". Маріус прийняв запрошення і їв ще більше, ніж учора. Він був замислений і дуже веселий. Він сміявся з найменшого приводу й ніжно обняв якогось провінціала, що з ним його познайомили. Їхній столик оточила компанія студентів, і почалася розмова про дурниці, які казенним коштом виголошують із кафедр професори Сорбонни, потім про помилки в словнику Кішера. Маріус урвав суперечку вигуком: "А добре все-таки мати орден!"
— Ну й сміхота! — прошепотів Курфейрак Жанові Пруверу.
— Ні, — відповів Жан Прувер. — Тут не до сміху.
Тут і справді було не до сміху. Маріус переживав той бурхливий і незабутній час, коли в серці зароджується велика пристрасть.
І причиною всьому став один погляд.
Коли міну закладено, і все підготовлено до вибуху, досить однієї іскри. Погляд — та сама іскра.
Отже, Маріус покохав жінку. Невідомі стали шляхи його долі.
7. Чого можна навигадувати, побачивши літеру "у"
Цілий місяць — день у день — Маріус ходив до Люксембурзького саду. Наставала визначена година — і ніщо не могло його втримати. "Він ходить на службу", — казав Курфейрак. А Маріус жив мов у екстазі. Сумніву не було — дівчина дивилась на нього.
Кінець кінцем він осмілів і став підходити до лави ближче. Але інстинкт остороги, притаманної усім закоханим, підказував йому, що не варт надто "привертати увагу батька". Отож він ховався за деревами або п’єдесталами статуй, обираючи такі місця, щоб дівчина бачила його добре, а старий добродій, по можливості, не бачив зовсім. Іноді по півгодини нерухомо стовбичив він у затінку якого-небудь Спартака або Леоніда з розгорнутою книжкою в руках, і його ніжний погляд шукав поверх сторінок очі дівчини, а вона з ледь помітною усмішкою теж повертала до нього своє чарівне личко. Спокійно й невимушено розмовляючи із сивим супутником, вона водночас посилала Маріусові погляд, сповнений палких і невинних дівочих мрій. Прийом, відомий ще Єві в перші дні творіння і кожній жінці — з перших днів її життя. Уста відповідають одному, а очі — іншому.
Але, мабуть, пан Білий зрештою почав про щось здогадуватися, бо не раз, коли приходив Маріус, він підводився і йшов прогулятися. Він покинув їхнє звичне місце й обрав інше, з протилежного кінця алеї, біля статуї гладіатора, ніби хотів з’ясувати, чи й Маріус пересяде слідом за ними. Маріус нічого не зрозумів і вчинив цю помилку. "Батько" став порушувати усталену звичку й іноді приходив сам, без "дочки". У таких випадках Маріус не лишався в саду — ще одна помилка.
Маріус не звертав уваги на ці тривожні сигнали. На зміну боязкості з фатальною неминучістю прийшло повне засліплення. Він закохувався чимдалі більше. Вона снилася йому тепер щоночі. А потім Маріусові трапилося несподіване щастя, яке підлило масла у вогонь і вже зовсім затуманило йому зір. Одного вечора на лаві, яку щойно покинули пан Білий та його донька, він підібрав носовичок. Простий собі носовичок, без вишивки, але тонкий, білий і, як здалося Маріусові, просякнутий духмяними пахощами. Затремтівши від блаженства, він ухопив ту хусточку — вона була позначена літерами "У.