А мені тебе не жаль, так, так, не жаль! — говорила Уля.
Вона рвучко встала, відійшла до дверей і, притулившись до них закладеними за спину руками, стояла, дивлячись поперед себе гнівними чорними очима. Валя, уткнувшись обличчям в Улину постіль, мовчки стояла на колінах.
— Валю! Валечко!.. Згадай, як ми жили з тобою. Серденько моє! — раптом сказала Уля.— Серденько моє!
Валя заридала вголос.
— Згадай, коли ж я порадила тобі що-небудь погане? Пам'ятаєш, тоді, з цими сливами, або коли ти кричала, що не перепливеш, а я сказала, що я тебе сама втоплю? Валечко! Я тебе благаю...
— Ні, ні, ти покинула мене! Так, ти покинула мене серцем, ще коли виїздила, і потім уже нічого не було між нами. Ти думаєш, я цього не відчувала? — в нестямі по-прікала Валя, ридаючи.— А зараз?.. Я зовсім, зовсім сама на світі...
Уля їй нічого не відповідала.
Валя підвелась і, не дивлячись на Улю, витерла обличчя хусткою.
— Валю, я кажу тобі востаннє,— тихо й холодно проголосила Уля.— Або ти послухаєш мене, тоді ми зараз же розбудимо Анатолія і він проведе тебе до Віктора на Погорілий, або... не край мені серця.
— Прощай, Улечко!.. Прощай назавжди...— Валя, стримуючи сльози, вибігла з кухоньки на подвір'я, залляте світлом місяця.
Уля ледве стрималася, щоб не наздогнати її і не вкрити поцілунками все її нещасне мокре обличчя.
Вона погасила каганчик, одчинила віконце і, не роздягаючись, лягла на постіль. Соп тікав од неї. Вона прислухалась до невиразних нічних звуків, що долинали із степу та з висілка. їй усе здавалося, що поки вона лежить тут, до Валі вже прийшли німці й забирають її, і нема нікого, хто міг би сказати бідолашній добре й мужнє слово на прощання.
Раптом їй причулись кроки по м'якій землі та шелест листя десь там, на вгороді. Кроки наближались, ішла не одна людина. Треба було б защепнути двері та причинити вікно, але кроки зашаруділи вже під самим вікном, і у вікні виникла біла голова в узбецькій шапочці.
— Улю, ти спиш? — пошепки спитав Анатолій. Уля вже була біля вікна.
— Жахливе нещастя,—сказав Анатолій,—у Віктора батька забрали.
Уля побачила бліде, мужнє, осяяне місяцем обличчя Віктора з затіненими очима, яке наблизилось до вікна.
— Коли взяли?
— Сьогодні ввечері. Прийшов німець, есесівець, у чорному, товстий, з золотими зубами, смердючий,— з ненавистю сказав Віктор,— з ним іще солдат і руський поліцай... Били його. Потім одвели до контори лісгоспу, там стояла вантажна машина, повна арештованих, усіх повезли сюди... Я біг за ними всі двадцять кілометрів... Якби ти не пішов позавчора, взяли б вони й тебе,— сказав Віктор Анатолієві.
Розділ тридцять другий
Немало днів і ночей минуло відтоді, як Матвія Шульгу кинули в тюрму, і він утратив лік часу. В його камері майже весь час було темно,— світло пробивалось крізь засновану зовні колючим дротом і наполовину прикриту дашком вузьку щілину під стелею.
Матвій Костьович почував себе самотнім і забутим усіма.
Інколи тій чи іншій жінці, матері або дружині, щастило вблагати німецького солдата з жандармерії чи когось із руських поліцаїв передати арештованому синові або чоловікові якусь їжу, білизну. Але в Костьовича не було в Краснодоні родичів. Ніхто з близьких йому людей, крім Лютикова й старого Кіндратовича, не знав, що Костьовича залишено в Краснодоні на підпільній роботі, що нікому невідомий Євдоким Остапчук, який сидить у цій темній камері,— це Костьович. Він розумів, що Лютиков може й не знати, що з ним сталось, а дізнавшись, не знайти до нього доступу. І Матвій Костьович не ждав допомоги від Лютикова.
Єдині люди, з якими він мав справу, були люди, що його катували, і це були німецькі жандарми. Поміж ними тільки двоє говорили по-російському: німець-перекладач, у кубанці на чорній костяній голівці, і начальник поліції Соліков-ський, у старовинних, з жовтими лампасами, неосяжних козачих шароварах і з кулаками, мов кінські копита,— чоловік, про якого можна було б сказати, що він іще гірший за німецьких жандармів, якби можна було бути гіршим, ніж вони.
Костьович з першої хвилини арешту не приховував, що він людина партійна, комуніст, бо приховувати це було марно, бо ця прямота й правда зміцнювали йому сили в боротьбі з людьми, які мучили його. Він тільки видавав себе за людину звичайну, рядову. Але хоч які дурні були кати, вони з його вигляду й поведінки бачили, що це неправда. Вони хотіли, щоб він назвав іще людей, своїх спільників. Тому не могли й не хотіли зразу вбивати його. І його щодня двічі допитували старший жандармський вахтмайстер Брюкнер або його заступник вахмістр Балдер, які сподівались викрити через нього організацію більшовиків у Краснодоні й вислужитись перед головним фельдкомендантом області генерал-майором Клером.
Вони допитували Костьовича й били його, коли вривався їм терпець. Але частіше його бив і катував, за їхнім дорученням, ротенфюрер команди СС Фенбонг, дебелий лисуватий унтер із золотими зубами й баб'ячим голосом, в окулярах з роговою світлою оправою. Від унтера так бридко тхнуло, що навіть вахтмайстер Балдер і гауптвахтмайстер Брюк-нер крутили носами й кидали йому крізь зуби презирливі репліки, коли унтер опинявся занадто близько від них. Унтер Фенбонг бив і катував зв'язаного Костьовича, якого ще й тримали солдати, методично, із знанням діла й цілком байдуже. Це була його професія, його робота. А в ті години, коли Костьович був не на допиті, а в себе в камері, унтер Фенбонг уже не займав його, тому що боявся Костьовича, коли той не був зв'язаний і солдати не тримали його, і тому що це були в Фенбонга не робочі години, а години відпочинку, коли він перебував у спеціально відведеній для нього та його солдатів двірницькій у дворі тюрми.
Та хоч як вони катували Костьовича і хоч як це довго тривало, Матвій Костьович нічого не змінив у своїй поведінці. Він був такий же незалежний, непокірливий та буйний, і всі з ним стомлювалися, і взагалі він завдавав усім чимало прикростей.
Поки так ось непоправно безнадійно і нестерпуче одноманітно минало зовнішнє життя Костьовича, з тим більшою силою напруження й глибиною розгорталось його життя духовне. Як усі великі й чисті люди перед лицем смерті, віп бачив тепер і себе, і все своє життя з граничною, прозорою ясністю, з незвичайною силою правди.
Зусиллям волі він одганяв од себе думки про дружину й дітей, щоб не розм'якшити себе. Але з тим більшою теплотою та любов'ю він думав про друзів молодості — Лізу Рибалову, Кіндратовича, що перебували тут, у місті, неподалік від нього, і горював, що вони й про його смерть не знатимуть нічого, про смерть, яка виправдала б його в їхніх очах. Так, він розумів уже, що привело його в цю темну камеру, й мучився свідомістю того, що він нічого вже не зможе виправити, навіть пояснити людям, в чому винеп, щоб полегшити собі душу і щоб люди не повторювали його помилки.
Якось удень, коли Костьович очунював після ранішнього допиту, біля його камери почулися розв'язні голоси, двері прочинилися з якимось жалібним дзвоном, і до камери ввійшов чоловік з пов'язкою поліцая та важкою кобурою з жовтим шнуром, яка звисала на ремені. У дверях стояв черговий по коридору, вусатий німецький солдат із жандармерії.
Костьович, звикши до темряви, мигцем розгледів поліцая, що ввійшов до нього. Зовсім іще юний, майже хлопчик, чорненький і одягнений у все чорне, він, не маючи змоги розгледіти Костьовича, ніяковіючи й намагаючись триматися розв'язно, розгублено поводив навколо очима якоїсь звіринки й увесь вихлявся, наче на шарнірах.
— От ти й у клітці звіра! Зараз ми зачинимо двері й подивимось, як ти себе почуватимеш. Хоп-ля! — німецькою мовою сказав вусатий солдат із жандармерії, голосно зареготав і грюкнув дверима за спиною юного поліцая.
Поліцай хутко схилився до Костьовича, що підвівся на темній підлозі, і, обпікаючи Костьовича пронизливим і зляканим поглядом чорних очей, прошепотів:
— Ваші друзі не дрімають. Дожидайте вночі, на тому тижні, я вас попереджу...
В ту ж мить поліцай випростався і, набравши нахабного вигляду, сказав непевним голосом:
— Не злякаєш... не думай... Не на такого... Німчура проклята!
Німецький солдат, регочучи, відчинив двері й крикнув щось веселе.
— Ха, достукався? — глузував юний поліцай, вихляю-чись перед Шульгою худим своїм тілом. Щастя твоє, що я людппа чесна й тебе не знаю... У, ти!..— несподівано вигукнув він і, замірившись тонкою рукою, легенько втовхнув Костьовича в плече й на мить стиснув пальці на плечі, і в цьому хапливому потиску Костьовичу причулося щось дружнє.
Поліцай вийшов із камери, і двері зачинились, і ключ завищав у замку.
Звичайно, це могла бути провокація. Але навіщо це потрібно їм, коли він у їхніх руках і вони завжди можуть його вбити? Це міг бути перший пробний крок на довір'я для того, щоб у підходящих умовах Костьович розкрив себе перед цим поліцаєм, як перед своєю людиною. Але невже вони можуть думати, що він такий наївний?
І надія вдарила в серце Костьовичу й хвилями погнала кров по його змордованому богатирському тілу.
Значить, Пилип Петрович живий і діє? Значить, вони там пам'ятають про нього? Та як же він міг думати інакше...
Почуття вдячності до друзів, які піклуються про нього, новий проблиск надії на врятування сім'ї, радість можливого визволення від мук, від непосильних дум — усе це злилося в душі його в один могутній поклик боротьби, життя. І він, уже літній, грішний, здоровий чоловік, відчув, що йому в грудях закипають щасливі сльози, коли уявив, що буде жити і ще зможе виконати свій обов'язок.
Крізь дощані двері й стіну вдень і вночі він чув усе життя тюрми: як людей приводили й виводили, як мучили та як розстрілювали за стіною, в дворі. Вночі колись його збудили галас, гомін і тупотіння в камерах та коридорах, покрики жандармів, поліцаїв німецькою та російською мовами, брязкіт зброї, плач дітей, жінок. Здавалося, людей виводили з тюрми. Долинало ревіння моторів кількох вантажних машин, які одна по одній виїздили з двору.
І справді, коли Костьовича вели по коридору на денпий допит, він зрозумів: тюрма порожня.
Вночі його вперше не потривожили. Він чув, як до тюрми підійшла вантажна машина і жандарми та поліцаї, тихо лаючись, немовби вони соромились один одного, похапцем розводили по камерах арештованих, які мовчки й важко тягнули ноги по коридору.