Сам у сутичці отримав поранення, і це його страшенно розлютило. Клявся, що раубрітерам відплатить, і слова свого таки дотримає, Зейдліци — вони пам'ятливі.
Рейневан облизнув губи, все ще машинально киваючи головою.
— Пан Зейдліц у запалі кричав, що всіх їх переловить і так зробить, так замучить, що навіть цешинський князь Ношак розбійника Хшана так не замучив, того, знаєте, що його сина вбив, молодого князя Пшемека. Пам'ятаєте? На розпеченого мідного коня велів його посадити, розжареними до білого щипцями і гаками тіло рвати. Пам'ятаєте? Гм, з вашої міни бачу, що пам'ятаєте.
— Мгм.
— Значить, добре склалося, що я міг панові Зейдліцу сказати, хто ті грабіжники були. Пашко, як я вже сказав, Римбаба, а де Пашко, там і Куно Віттрам, а де ці обидва, там, годі й гадати, Ноткер Вейрах, старий розбійник. Але й інші там були, тих я теж панові Зейдліцу описав. Величезне якесь одоробало, а пика дурнувата, ну зовсім ніби несповна розуму. Менший типчик — такий собі горбоніс, як тільки глянеш — відразу збагнеш, що мерзотник. І ще молодик, парубійко, вашого віку, такої ж, що й ви, статури, трохи навіть на вас схожий, здається мені… Та ні, що я верзу, ви юнак пригожий, шляхетний з виду, достоту як святий Себастьян з образа. А в того по очах було видно, що покидьок.
Отже, розказую я, розказую, а пан Зейдліц як не крикне! Мовляв, знає він цих гультіпак, чув про них, його свояк, пан Гунцелін фон Лаасан, теж таких переслідує, цих двох — горбоносого і парубійка — за напад, що його ті в Стешгомі вчинили. Ви тільки гляньте, як долі переплітаються… Дивуєтеся? Зачекайте, зараз ще краще буде, отоді вже буде чому дивуватися. Я вже от-от мав із Зембиць виїжджати, аж тут мені пахолок доносить, що хтось коло воза крутився. Я зачаївся — і що бачу? Той самий горбоніс і той самий велетень-телепень! Чи ви таке бачили? Які зухвалі негідники!
Колектор аж захлиснувся від обурення. Рейневан кивав головою і ковтав слину.
— Тоді я щодуху, — продовжив митар, — до ратуші, повідомив, подав донесення. Уже їх там, певно, і впіймали, уже їх у підземеллі майстер на колесо прилаштовує. А міркуєте, що було задумано? Оті два лотри, з тим третім, парубійком, не інакше як для раубрітерів шпигували, давали знати банді, на кого влаштувати засідку. Я боявся, чи вже десь на мене на гостинці не зачаїлися, сповіщені. А ескорт мій, як бачите, більш ніж скромний! Усе зембицьке лицарство воліє турніру, учти, забави, тьху, танців! Так що страх — бо ж і життя мені миле — але ж шкода, щоби до лап грабіжникам потрапили ці п'ятсот із лишком гривень… Адже на святе діло призначені.
— Ну певно, — додав голіард, — що шкода! І певно, що на святе. Ба, на святе і добре, а вони не завжди в парі йдуть, хе-хе. Отож я і дорадив пану колектору уникати головних трактів, а тихцем, лісами, прошмигнути, шах-мах, до Барда.
— І хай нас, — колектор підняв очі догори, — береже Бог. І патрони податкових збирачів, святі Адавкт і Матвій. І Матір Божа Бардська, котра чудесами славиться.
— Амінь, амінь! — загукали, почувши це, прочани з костурами, що йшли біля воза. — Слава Пресвятій Діві, покровительці та заступниці.
— Амінь! — заволали хором брати мінорити, що йшли по інший бік воза.
— Амінь, — додав фон Штітенкрон, а погануля перехрестилася.
— Амінь, — закінчив колектор. — Святе місце, пане Хагенау, скажу я вам, Бардо, видно, полюбила його Матір Божа. Знаєте, люди говорять, що вона знову на Бардській горі з'явилася. І знову плаче, як тоді, у чотирьохсотому році. Одні розповідають, що це віщує нещастя, які незабаром упадуть на Бардо і весь Шльонськ. Інші кажуть, що Матір Божа плаче, бо віра занепадає, схизма шириться. Гусити…
— Ви всюди тільки, — перебив голіард, — гуситів бачите і єресь винюхуєте. А чи не здається вам, що Пресвята Діва може плакати зовсім з інших причин? Може, в неї сльози ллються, коли вона дивиться на священиків, на Рим?
Коли бачить симонію, безсоромну розпусту, злодійство? Віровідступництво і єресь, врешті-решт, бо чим же, як не єрессю, є діяння всупереч Євангеліям? Може, Матір Божа плаче, коли бачить, як Пресвяті Таїнства стають фальшю та іграми шарлатанів, бо їх уділяє священик, що перебуває у гріху? Може, її обурює і засмучує те, що засмучує й обурює багатьох: чому папа, багатший за магнатів, не на свої власні гроші, а на гроші вбогих вірних будує Петрову церкву?
— Ой, замовкли би ви краще…
— Може, плаче Матір Божа, — не дав себе зацитькати голіард, — коли бачить, як замість того, щоб молитися і жити в благочесті, священики рвуться до війни, до політики, до влади? Як вони правлять? А до їхнього правління дуже добре підходять слова пророка Ісаї: "Горе законодавцям несправедливим, та писарям, які пишуть на лихо, щоб від правосуддя усунути бідних, і щоб відняти права від убогих народу Мого, щоб стали вдовиці здобиччю їм, і пограбувати сиріт".[369]
— Заправду, — криво посміхнувся колектор, — різкі слова, різкі, мосьпане Раабе. А сказав би я, що й до вас самих можна їх застосувати, що й самі ви не без гріха. Промовляєте, як політик, щоб не сказати — як священик. Замість того, щоб як вам належить, триматися лютеньки, рими і співу.
— Рими і співу, кажете? — Тибальд Раабе зняв з луки лютню. — Як побажаєте!
Цісарські попове
то антихристове;
їх міць не від Христа,
але від антихриста
із цісарського листа [370]!
— Зараза, — пробурмотів, озираючись, колектор. — Уже краще були б ви говорили.
За твої, Христе, рани
дай нам, Боже, капеланів,
щоб до правди вели,
антихриста звели,
нас к Тобі привели.
І ляхи, й німаки
ще й усі язики,
Як вомпите в мові,
Вірте Вікліфові,
Правди скаже слові!
"Правди скаже слові, — машинально повторив подумки заслуханий Рейневан. — Правду скаже. Де я вже чув ці слова?"
— Ще вам колись, пане Раабе, буде біда за ці приспівки, — кисло говорив тим часом колектор. — А вам, братики, я дивуюся: як ви можете все це так спокійно слухати.
— У піснях, — посміхнувся один із францисканців — дуже часто ховається правда. А правда — це правда, її не викривиш, треба стерпіти, хоч би й боліло. А Вікліф? Що ж, блукав, але libri sunt legendi, non comburendi[371].
— Вікліф, прости його Господи, — докинув другий, — не був першим. Уболівав про те, про що тут йшлося, наш великий брат і патрон, Бідняк з Ассізі. Нема чого заплющувати очі й відвертати голову: недобре діється. Віддаляються духовні від Бога, світських речей пильнують. Замість того, щоби скромно жити, бувають вельможнішими за князів і баронів…
— А казав же Ісус, як свідчить Євангеліє, — тихо додав третій, — nolite possidere aurum neque argentum neque pecuniam in zonis vestris[372].
— А слів Ісусових, — вставив, кашлянувши, гладкий сержант, — ні поправляти, ні змінювати не може ніхто, навіть папа. А якщо він це робить, то він не папа, а, як сказано в пісні, справжній антихрист.
— Ага! — загорлав, потираючи сизий ніс, найстарший прочанин. — Так воно і є!
— Ну Бога ради! — жахнувся колектор. — Та цитьте ви! Ну й компанія мені дісталася! Таж це один в один вальденські і бегардські балачки. Гріх!
— Буде вам відпущений, — пирснув, настроюючи лютню, голіард. — Ви ж збираєте податок для святої мети. За вас заступляться святі Адавкт і Матвій.
— Ви помітили, пане Рейнмаре, — промовив колектор з виразною образою в голосі, — як уїдливо він це сказав? Поза сумнівом, кожен усвідомлює, що податки стягують на богоугодні цілі, що вони ведуть до загального блага. Що платити треба, бо такий порядок. Усі це знають. І що? Ніхто митарів не любить. Буває, побачать, що я наближаюся, і в ліс утікають. Буває, що собаками зацькують. Брудне слово кинуть. І навіть ті, котрі платять, дивляться на мене, як на зачумленого.
— Тяжка доля, — кивнув головою голіард, підморгнувши Рейневану. — А ви ніколи не хотіли цього змінити? Маючи стільки нагод?
* * *
Тибальд Раабе, як виявилося, був людиною кмітливою і здогадливою.
— Не вертіться в сідлі, — тихо мовив він Рейневану, підвівши коня зовсім близько. — Не озирайтеся на Зембиці. Зембиць вам треба уникати.
— Мої друзі…
— Я чув, — перебив голіард, — що говорив колектор. Іти на допомогу друзям — справа шляхетна, але ваші друзі, дозвольте вам зауважити, не справляли враження таких, які самі не дадуть собі ради. Які дозволять себе заарештувати зембицькій міській сторожі, яка, звісно ж, славиться, як і всі стражі закону, підприємливістю, запалом, швидкістю дії, відвагою й розумом. Не думайте, повторюю, про повернення. З вашими друзями в Зембицях нічого не станеться, а для вас це місто — погибель. Їдьте з нами до Барда, паничу Рейнмаре. А звідти я особисто проведу вас у Чехію. Що ви так витріщаєтеся? Ваш брат був мені близьким соратником.
— Близьким?
— Ви б здивувалися, наскільки. Здивувалися б, як багато нас пов'язувало.
— Мене вже ніщо не здивує.
— Це вам так тільки здається.
— Якщо ти справді був Петерлінові другом, — сказав після недовгого вагання Рейневан, — то тебе втішить звістка, що його убивць досягла кара. Кунца Аулока і всієї його компанії вже немає серед живих.
— Скільки мотузочці не витися, а кінець буде, — повторив зачовгану приказку Тибальд Раабе. — Чи не від вашої руки вони загинули, паничу Рейнмаре?
— Байдуже від чиєї, — Рейневан злегка почервонів, вловивши в голосі голіарда глузливу нотку. — Головне, що землю гризуть. А Петерлін відімщений.
Тибальд Раабе довго мовчав, спостерігаючи, як над лісом летить ворон.
— Я далекий від того, — сказав він нарешті, — щоб шкодувати Киріелейсона чи оплакувати Сторка. Нехай смажаться у пеклі, заслужили. Але це не вони вбили пана Петера. Не вони.
— Хто ж… — поперхнувся Рейневан. — Хто ж тоді?
— Не ви один хотіли б це знати.
— Стерчі? Чи за намовою Стерчів? Хто? Говори!
— Тихіше, паничу, тихіше. Не так голосно. Буде краще, якщо цього не почують невідповідні вуха. Я не можу сказати вам нічого понад те, що сам чув…
— А що ти чув?
— Що до справи причетні… темні сили. Рейневан якийсь час мовчав.
— Темні сили, — повторив він уїдливо. — Так, я теж уже це чув. Про це говорили конкуренти Петерліна. Що йому добре велося в справах, бо йому допомагав диявол, взамін за продану душу. І що цей диявол якогось дня забере його до пекла. Воістину, темні і сатанинські сили. І подумати тільки, що я вважав тебе, Тибальде Раабе, людиною серйозною і розсудливою.
— Уже мовчу, — голіард знизав плечима і відвернувся. — Більше ні слова не промовлю, паничу.