Зовсім не дурю. Я подзвонила тобі, бо справді боялася. Добре, що мені пощастило виштовхнути його за двері й замкнутися. І мені найперше спало на думку подзвонити тобі. Хіба це так погано?
— Ти була спокійнісінька й зовсім не налякана, коли я приїхав.
— Це тому, що його вже не було. І я подумала, що ти зараз прийдеш і допоможеш мені.
— Ну добре. Тепер уже все гаразд, і я можу собі йти.
— Він повернеться. Він погрожував, що повернеться. Тепер він десь сидить і п'є. Я знаю. А як прийде п'яний, то не буде такий, як ти… Він не вміє пити.
— Годі! — сказав Равік. — Перестань. Надто це дурні балачки. Двері міцні. І більше не викидай таких коників.
Джоан і далі стояла перед ним.
— То що ж мені робити? — раптом спитала вона.
— Нічого.
— Я тобі дзвоню… три, чотири рази… ти не відповідаєш. А якщо й береш трубку, то кажеш, щоб я дала тобі спокій. Що це означає?
— Саме це й означає: щоб ти дала мені спокій.
— Дала спокій? Як це? Хіба ми автомати, які можна ввімкнути й вимкнути? Ми провели разом ніч, нам так гарно, наші серця сповнені кохання, і раптом…
Побачивши вираз його обличчя, Джоан замовкла.
— Я знав, що так буде, — тихо мовив він. — Знав, що ти спробуєш і цим скористатися! Це якраз по-твоєму! Ти знала, що то була наша остання ніч і що на цьому треба спинитися. Ти прийшла до мене, і нам було тоді так гарно тому, що ми сходилися востаннє. Ми тоді прощалися, були по вінця сповнені одне одним, і все це таким би й залишилося в пам'яті. А ти не могла вигадати нічого кращого, як спекулювати на цьому, мов перекупка. Ти знов чогось вимагаєш, хочеш із неповторного, з того, що буває тільки раз у житті, зробити жалюгідне продовження. Я на таке не погоджувався, і ти влаштувала цей огидний трюк. А тепер доводиться наново переживати те, про що соромно навіть згадувати.
— Я…
— Ти це знала, — перебив він її.— Нащо знов брехати? Я не хочу повторювати те, що ти тоді сказала. Просто не можу ще. Ми дійшли тоді згоди. Ти пообіцяла більше ніколи не приходити.
— А я й не прийшла!
Равік пильно подивився на неї. Він насилу стримувався.
— Не прийшла, то подзвонила.
— Я подзвонила тому, що злякалася!
— О господи! — мовив Равік. — Це ж справжній ідіотизм! Я здаюся.
На її обличчі повільно проступила усмішка.
— Я також здаюся. Я хочу тільки одного: щоб ти залишився. Хіба ти не бачиш?
— А я саме цього не хочу.
— Чому? — спитала вона, все ще всміхаючись.
Равік відчув себе переможеним. Вона просто відмовлялася розуміти його, і якщо знов удатися в пояснення, невідомо, чим це скінчиться.
— Яка ж ти зіпсована, — нарешті сказав він. — І сама цього не розумієш.
— Чому ж, — спроквола відповіла Джоан. — Може, й розумію. Але хіба минулого тижня я була інакша?
— Була така сама.
Вона мовчки дивилася на нього.
— Мені байдуже, якою ти мене назвеш.
Він нічого не сказав, відчуваючи її перевагу.
— Равіку, — почала вона, підступивши ближче. — Так, я тоді сказала, що це кінець, сказала, що ти про мене більше ніколи нічого не почуєш. Сказала тому, що ти цього хотів. І коли я все-таки не дотримала свого слова, то невже ти не можеш цього зрозуміти?
Вона очікувально дивилася на нього.
— Ні,— сердито відповів Равік. — Я розумію тільки одне: що ти хочеш спати з двома чоловіками.
Джоан навіть не поворухнулася.
— Це неправда, — нарешті сказала вона. — А якби була й правда, то яке твоє діло?
Він вражено втупив у неї очі.
— Дійсно, яке твоє діло? Я тебе кохаю. Хіба цього не досить?
— Ні.
— Нема тобі чого ревнувати. Якраз тобі нема чого. Але ти ніколи й не ревнував…
— Он як?
— Не ревнував. Ти взагалі не знаєш, що таке ревнощі.
— Ну певне. Я не влаштовував тобі таких комедій, як твій актор…
Джоан усміхнулася.
— Равіку, ревнують навіть до повітря, яким дихає кохана людина.
Він промовчав. Вона стояла перед ним, дивилася на нього й також мовчала. Повітря, вузький коридор, тьмяне світло — все раптом сповнилося нею, сповнилось напруженим, холодним чеканням. Вона нестримно вабила його до себе, як вабить земля, коли ти стоїш на вежі, перехилившись через поруччя: в тебе крутиться голова, і так кортить стрибнути вниз.
Равік усвідомлював це й не хотів спійматися знов. Він уже не думав про те, щоб просто піти звідси. Якщо він піде, то його й далі тягтиме сюди. А він цього не хотів. Хотів раз і назавжди скінчити з цим. Завтра йому треба мати ясну голову.
— У тебе є щось випити? — спитав він.
— Є. Чого ти хочеш? Кальвадосу?
— Коньяку, якщо знайдеться. Або хай буде кальвадос. Байдуже.
Джоан пішла до низенької шафки. Равік дивився їй услід. Ясне повітря, пронизане невидимими променями спокуси. Все ніби волає: побудуймо тут свою домівку!.. Прадавня, незмінна облуда… Наче кров може заспокоїтись надовше, ніж на одну ніч!
Ревнощі? Хіба він їх не знає? Та хіба він не знає й іншого— яке ненадійне кохання? Хіба це не давніший і не пекучіший біль за маленьке особисте горе, яке зветься ревнощами? Хіба ревнощі не починаються вже з усвідомлення того, що хтось має померти перший?
Джоан усе-таки принесла не кальвадос, а пляшку коньяку. Добре, подумав Равік. Інколи й вона щось розуміє. Він відсунув убік фотографію, щоб поставити чарку. Потім знов присунув її. Найпростіший спосіб вирватися з тенет давнього почуття — поглянути на того, хто зайняв твоє місце.
— Дивно, яка в мене погана пам'ять, — сказав він. — Мені здавалося, що твій актор зовсім не такий на вигляд.
Джоан поставила пляшку на стіл.
— Це ж не він.
— Он що… вже інший?
— Так… Через нього й знялася буча.
Равік ковтнув коньяку.
— Невже ти не розумієш, що не слід виставляти фотографій чоловіків, коли приходить попередній коханець? І взагалі — нащо виставляти фотографії? Це несмак.
— Вона не була виставлена. Він її знайшов. Перекидав усе і знайшов. А фотографії треба мати. Ти цього не розумієш. Жінка зрозуміла б. Я не хотіла, щоб він її побачив.
— От і догралася. Ти залежиш від нього?
— Ні. Я маю контракт. На два роки.
— Це він його тобі влаштував?
— То що, як він? — Джоан була щиро здивована. — Що тут такого?
— Нічого. Але є люди, яких прикро вражає така невдячність.
Джоан стиснула плечима, і цей порух збудив у ньому спогади й тугу. Плечі, які він бачив колись поряд із собою — Джоан спала, і вони тихо й рівно здіймалися від кожного подиху. Невже все це пролетіло, як зграйка осяяних сонцем пташок на тлі червонястого вечірнього неба? Невже все минуло? Коли? Кажи, невидимий обліковцю почуттів! Чи воно тільки сховане глибше, чи це справді останні, ледь помітні відблиски? Але хто це може знати?
Вікна були відчинені навстіж. Знадвору, тріпаючись, залетів ніби темний листочок. То був метелик. Він невпевнено покружляв по кімнаті й сів на абажур лампи, розгорнувши крильця, що враз обернулись у візерунок пурпурового, блакитного і брунатного кольорів. На шовковому абажурі, ніби орден ночі, висів барвистий нічний метелик, павине око. Оксамитові крильця підіймались і опадали в лад подихові, як груди жінки перед ним під тоненькою сукнею… Чи йому мариться, чи колись таке вже було, в сиву давнину, сто років тому?..
Лувр, Ніка. Ні, багато раніше. Треба сягнути в прадавній присмерк із пороху й золота. Здіймається дим на вівтарі з топаза. Дужче гуркочуть вулкани, темнішає завіса, зіткана з тіні, хіті і крові, ще зовсім маленький човник пізнання, бурхливіший вир, блискучіша лава, що розпускає чорні язики по узбіччях, засипаючи й пожираючи все живе… А над усім тим вічна посмішка Медузи на кількох хистких ієрогліфах у піску часу: дух.
Метелик ворухнувся, залетів під абажур і почав битися крильцями об гарячу електричну лампочку. Посипався фіалковий пилок. Равік спіймав метелика, відніс до вікна й випустив у темряву.
— Він знов прилетить, — сказала Джоан.
— А може, й ні.
— Вони прилітають щоночі. З парків. Завжди ті самі. Два тижні тому були зеленаво-жовті, а тепер он такі.
— Так. Завжди ті самі. І завжди інакші. Завжди інакші й завжди ті самі.
Що це він каже? Щось промовляло позад нього, відгомін, луна, що докочувалася здалека, з-за останньої надії. А чого ж він сподівався? Що в цю хвилину безсилля раптом так приголомшило його, болісно різонуло, ніби скальпелем, по тому місцю, яке він вважав уже давно загоєним? Невже його надія десь заховалась, обернулася в лялечку, в личинку, впала в зимову сплячку, але була жива? Невже він, обдурюючи самого себе, й далі на щось чекав? Він узяв зі столу фотографію.
Обличчя. Чиєсь обличчя. Одне з безлічі інших.
— Ти відколи з ним?
— Недавно. Ми працюємо разом. Кілька днів тому познайомилися. Після того, як ти в ресторані "Фуке"…
Равік підняв руку.
— Добре, добре! Все зрозуміло! Ти хочеш сказати, що якби я тоді… Сама знаєш, що це неправда.
— Ні… правда… — невпевнено заперечила Джоан.
— Знаєш, що неправда! Не бреши! Те, що для людини важливе, так швидко не йде в непам'ять.
Що він хоче почути? Навіщо ця балачка? Чи він, бува, не чекає від неї милосердної брехні?
— Це правда і неправда, Равіку, — мовила Джоан. — Я нічого не можу з собою вдіяти. Мене ніби щось підштовхує. Таке почуття, наче я щось прогавлюю. Я женуся за чимось, неодмінно хочу його спіймати і лишаюся з порожніми руками. Тоді я женуся за чимось новим. Я наперед знаю, що все скінчиться так, як уже кінчалося, та не можу нічого вдіяти. Щось жене мене, кидає кудись, на якийсь час захоплює, а тоді залишає, я знов роблюся порожня, наче голодна, і все починається наново.
Я її втратив, подумав Равік. Тепер справді й остаточно втратив. Більше нема надії, що вона помилилася, заплуталась, що вона може отямитися й повернутись. Добре знати це, часом би випари уяви знов почали затуманювати чисту лінзу свідомості.
Лагідна, невблаганна, безрадісна хімія! Серце, що колись було злилося з іншим, вдруге вже не відчує цього з такою силою. Джоан і досі чіпляється за нього, час від часу тягнеться до нього лише тому, що їй не пощастило ще проникнути в якийсь закуток його душі. А коли б вона дісталася туди, то відразу ж покинула б його назавжди. Хто б захотів чекати на це? Кому б це дало задоволення? Хто задля цього пожертвував би собою?
— Хотіла б я бути такою сильною, як ти, Равіку.
Він засміявся. Ще цього бракувало.
— Ти багато сильніша за мене.
— Неправда. Ти ж бачиш, як я бігаю за тобою.
— Ото ж то й є.