Перед ним карта. Він наносить на неї відомості, які йому передає Альберт, як завжди прикутий до телефону. З усіх боків підтверджують, що у фашистів, чий поїзд з боєприпасами підірвала колона Урібаррі, більше нема чим стріляти.
— Наступ на Посуело-Араваку відбито.
Генріх відзначає на карті нові позиції. Складки його білої потилиці ніби всміхаються.
— Наступ на Лас-Росас відбито,— передає інший штабний офіцер.
Знову дзвонить телефон.
— Гаразд, дякую,— відповідає Альберт.
— Наступ на Монклоа відбито. Всім хочеться привітати один одного.
— Якщо повідомлять іще про один успіх, усім по чарці коньяку! — каже Генріх.
З військового міністерства по порядку повідомляють про розташування фронтів у трубку Альберта; по іншому телефону дзвонять бригади.
— Налийте мені коньяку,— каже Альберт: — Ми просуваємося до Залізних воріт: дорога на Корунью вільна.
— Наші знову взяли Вільяверде!
— Наші наступають на Кемаду й на Гараніто, пане генерал!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
НАДІЯ Розділ перший
8 лютого
Маньєн зустрівся з Варгасом у Валенсії в міністерстві авіації так само, як тоді, в Мадріді, у вечір Медельїна. Міністрів уже замінили, бійці надягли військову форму, Франко ледь був не взяв Мадрід, народна армія організувалася; але війна й далі лишалась війною, і якщо багатьох спіткала смерть, а багато хто знайшов свою долю, то ні Варгас, ні Маньєн майже не змінилися. Як і в Мадріді, Варгас попрохав подати віскі й сигаретп; як і в Мадріді, в обох були напружені обличчя, наче після безсонної ночі.
— Малагу втрачено, Маньєн,— сказав Варгас.
Маньєн не здивувався: він вважав, що під натиском італійських і німецьких сил республіканцям доведеться віддати відрізані від центру фронти; і Гарсіа тиждень тому сказав йому: "Я всього чекаю від центру й нічого не чекаю від дрібних фронтів: Малага буде повторенням Толедо".
— Втеча неймовірна, Маньєн... Понад сто тпсяч жителів... Жахливо...
— Над ними, серед вітальні старовинного будинку багатого торговця, опудало орла тримало люстру.
— їх переслідують італійські літаки. І ваговози. Якщо ми не затримаємо ваговози, біженці подадуться аж до Альмерії.
Маньєн — очі й вуса його були сумні — жестом спитав: коли вилітаємо?
— Наші найкращі літаки повинні воювати за Мадрід, я знаю, Маньєн...
Фашисти розгортали наступ па Хараму.
— Потрібні два бомбардувальпики для дороги на Малагу. Ми тут майже не маємо винищувачів... Треба летіти на Теруель. Ніхто з інтернаціональної ескадрильї не знає Те-руеля, як ви. Я хочу, щоб ви...— Він провадив по-іспанському: — Хочу, щоб ви вибрали не те, що небезпечніше, а те, що потрібніше. Знаєте,— додав він,— у Теруелі теж майже нема винищувачів...
Протягом двох місяців інтернаціональна ескадрилья брала участь у боях па Східному фронті: Балеарські острови, південне узбережжя, Теруель. Епоха "пеліканів" скіпчилася. Виконуючи по два завдання щодня, втрачаючи вбитпмп й пораненими, ескадрилья, яку підтримували Інтернаціональні бригади в усіх боях під Теруелем, воювала, лагодилась, фотографувала бомбардування під час бою; льотчики жили в покинутому замку серед помаранчевих гаїв, поблизу таємного аеродрому; вони підірвалп в бою вокзал і штаб Теруеля під вогнем зенітних батарей, і тепер на стіні в їхній їдальні висіла збільшена фотографія вибуху. Маньєн та його пілоти знали цей фронт краще, ніж знали його їхні карти.
— На світанку? — спитав Маньєн. Вони заходилися коло карт.
Хайме й Скалі, Гарде й Поль, Аттіньї, бортмеханік з Інтернаціональної бригади Саїді й Карлич пили в місті ман-санілью.
За ними, по той бік вікон кав'ярні, був невеликий ярмарок, звідки долинала музика; лотереї, солодощі, стрільба в тирі. Це було дитяче свято. Кулеметники прийшли сюди заради тиру й невтомно трощили люльки й прострілювали надувних свиней, тут вони й знайшли Карлича в захопленому кільці глядачів. Гарде й Саїді прийшли радше задля дітей, ніж задля тиру. Всі їхні гроші пішли на частування тістечками. Гарде любив дітей так само, як Шейд любив тварин,— з досади; Саїді любив їх усім, що було в ньому дитячого, і всім своїм мусульманським співчуттям.
— А американці непогані,— сказав Поль.
Тільки-но прибули перші американські льотчики-добро-вольці.
— Мені подобається,— сказав Гарде,— що вони не гадають, ніби рятують демократію щоразу, коли крутять пропелер.
— І вони прогнали звідси всіх їхніх найманців,— сказав Аттіньї.
Він ненавидів найманців усіх поголовно.
— Ну, а новий майор,— провадив Поль,— набитий бов-
ДУР-
Уперше іспанський командир, який разом з Маньєном відав аеродромом, виявився нікудишнім.
— Не зачіпатимемо цього,— сказав Аттіньї.— Ніхто й не припускав, що в нас будуть самі досконалості. Це ненадовго, незабаром повернеться Сембрано. Робитимемо свою справу — от і все. А в "бреге" капітан-іспанець просто чудовий.
— Іти з цим у бій проти сучасної авіації — треба мати терпіння!
— Дивна річ,— сказав Скалі,— в жодній країні нема такої природної старанності, як у Іспанії. Беруть селянина, журналіста, інтелігента, дають йому посаду, і він добре чи погано — виконує свої обов'язки, але завжди старанно, чого варто повчитися Європі. А в цього командира нема старанності, пема стилю; коли іспанець утрачає стиль, це означає — він утратив усе.
— Сьогодні вночі в Альгамбрі,— сказав Карлич,— я бачив таке: майже гола танцівниця виходила на естраду. І підходила до глядачів упритул. Можна було доторкнутися до неї. П'яний ополченець підбіг до неї і гладить її рукою. Публіка сміється. Ополченець обертається, заплющивши очі, й стискає руку. Ніби він схопив красу жінки, коли гладив її, й стиснув у руці. І ось він обертається до публіки й жбурляє їй цю красу. З презирством до публіки. Чудово! Таке можливе тільки тут.
Карлич розмовляв по-французькому куди гірше, ніж раніше. Він цілком володів своїм полірованим тілом, здавалося, він щойно вийшов з ванної, де парфуми заміняла камфора. Карлич скинув свій капітанський кашкет, і Скалі впізнав його жорсткий чорнпй чуб.
— Мені тут подобається, бо я тут навчаюсь,— сказав Поль.— Правда! Що ж до командира, то він бевзь!
— Так не можна казати про командира,— відрубав Карлич.
Він відпустив вуса, обличчя його втратило колишню дитинність, стало жорсткіше, і Скалі подумав, що в цій людині прокидається колишній врангелівський офіцер.
Поль знизав плечима й підніс указівний палець:
— А я кажу — бевзь.
"Це може погано скінчитися",— подумав Аттіньї.
— Як ти сюди потрапив? — запитав він у Саїді.
— Коли я дізнався, що марокканці воюють за Франко, я сказав у своїй соціалістичній секції: "Ми повинні щось зробити. Інакше що товариші робітники подумають про арабів?"
— Я бачу вогні,— сказав Хайме, крутячи в руці дріт. Він робив з дроту літаки зі справжніми важелями керування. Серед пілотів воип були дуже популярні.
Ось уже місяць він бачив вогні щоденно. Спочатку його друзі починали поглядом шукати їх, але щоразу знаходили не вогні, а все той самий смуток. Скалі й Гар де спділи поряд з ним, інші — навпроти.
— Так от,— сказав Карлич,— узяли ми Альбаррасін. Там був один страшпий фашист. Зовсім молодий, років двадцяти... Він ховався. Ми пішли шукати його, але там, куди ми прийшли, були тільки дві бабусі. Цеп парубчисько виказав, мабуть, чоловік з п'ятдесят наших. І багатьох інших, які навіть не були нашими. І їх усіх розстріляли.
— Нема нічого гіршого за парубчиськів,— сказав Скалі.
— Одна бабуся каже: "Ні, ні, нікого тут немає, тільки мій менший нобіж". Це були його тітки. Тоді ось що відбувається: до нас виходить хлопчак, у шкарпетках і в шапочці...
Карлич обвів рукою довкола голови, це мало означати, що йдеться про матроську безкозирку.
— ...і в матроському бушлаті, в коротеньких штанцях. "Самі бачите,— кажуть старушенції.— самі бачите!" Це й був той мерзотник. Вони перевдягли його у вбрання молодшого брата, щоб одурити нас...
— Вогні кружляють,— сказав Хайме, скинувши чорні окуляри.
Карлич засміявся тим самим сміхом, яким він у серпні не раз дратував Скалі.
— Його розстріляли.
Всі знали, що Карлич двічі виносив поранених товаришів з-під ворожого обстрілу. Служба була його пристрастю; він вимагав цього ж від усіх своїх підлеглих; коли він уперше побачив поранених, яких катували марокканці, він сам пішов добивати їхніх офіцерів. Усе в ньому непокоїло Скалі й Аттіньї. Інші вважали, що Карлич несповна розуму. Все це дуже бентежило Саїді.
Скалі згадав, як Карлич приїхав до Іспапії: він був у чудових чоботях; біля першого ж чистильника Карлич зупинив автомобіль, але з'ясувалося, що начистити пару козацьких чобіт — це не те, що начистити пару черевиків, і тридцять спеціалістів, які їхали автобусом, мусили чекати півгодини, поки Карлич, лютуючи, тарабанив пальцями по столі, а чистильник ніяк не міг наглянсувати його другий чобіт.
— Вогні зупиняються,— озвався Хайме.
Ця надія, що знову відроджувалася, створювала довкола нього атмосферу болісної незручності, тим більше що він майже соромився своєї сліпоти й силкувався жартувати. Він пообіцяв товаришам устриці, які збирався роздобути в якийсь незвичайний спосіб. Не вийшло. Ті, хто прийшов першим (Скалі й Хайме прийшли після всіх), знайшли в кав'ярні цидулку: "Поміркувавши, ми вирішили не прийти. Устриці".
— Чи подобається тобі таке життя? — запитав Аттіньї в Карлича.
— Коли помер мій батько (в мене троє братів), я був... у армії. Помираючи, він сказав: ті троє хай будуть щасливі, а цей повинен бути переможцем.
Скалі знову зустрівся з тим, що турбувало його впродовж двох місяців: з поріддям людей, яке військові фахівці називали "солдафонами". Скалі любив бійців, остерігався військовпх і ненавидів солдафонів. Карлич — це ще дрібниці, а ось інші? А у Франко таких тисячі.
— Сподіваюсь пересісти на танка,— провадив кулеметник.
Невже над Європою запанують самі тільки танкісти, льотчики, кулеметники й солдафони?
— Чого тобі, Карлич, випадало боятися на війні?
Скалі мав на увазі ще й огиду, й жалощі, але не хотів удаватися до тонкощів.
— Боятися? На початку боявся всього.
— А згодом?
— Навіть не знаю.
— Ви бачите вогні? — спитав Хайме.
— Ні, є одне, чого я боюся,— вів далі Карлич,— Боюсь повішених! А ти?
— Я їх ніколи не бачив.
— Тобі пощастило... Це страшно. Розумієш, відбувається ось що: коли кров — це природно.