У своєму будиночку Діомид спустився в льох, куди тюремники полінувалися злізти. Та їм довелося потрудитись, бо старий встиг задушитися. Розлючені тюремники розграбували злиденне майно Діомида, а тіло викинули на міський смітник. Боячись Максилоплюмакіоса, люди покинули на харч воронам тіло колишнього іпасписта базилевса Анастасія.
Діомид був хоч і людиною відомою, але простого звання. Префект не помилував і сенатора Петронія, в якого була колекція рубінів, сапфірів, смарагдів, камей. За розповідями, вони збереглися в роду від тезки Петронія, його предка, улюбленця Нерона. Максилоплюмакіос звелів закувати Петронія і шмагати різками, поки він добровільно не віддасть каміння. Філадельфійський єпископ Ананій в повному облаченні прибув клопотати за Петронія. Префект вигнав святителя, брутально облаявши.
Тоді по місту були розклеєні витяги із законів Юстиніана:
"Нехай піддані платять податки правильно і без заборгованостей, щоб тим самим виявити свою відданість базилев-су. Нехай начальники управляють чесно, і тоді відбудеться прекрасно гармонійне єднання між вищими і нижчими".
А внизу новий префект додав від себе:
"Приймаючи посаду, я поклявся, щоб за погане управління мене спіткала доля юдина, проказа Гієзія, і страх каїнів, і вся суворість Страшного Суду".
Зрозумівши, що дешево відбувся, Георгій утік із Філадельфії. Уже вифарбувавши руки до ліктів, колишній центуріон дізнався, що це азійське місто було вщент пограбоване і стало майже безлюдним.
Орудуючи дерев'яними копистками в оповитих парою
1 Євокатус — вибраний; почесне звання кращих легіонерів, особливо заслужених.
чанах, викручуючи гарячі тканини, Георгій осягав таємниці імперії. А звичайно, варвари для базилевса зручніші за своїх. їх можна тримати, як звірів, у клітках, а шматуватимуть вони того, на кого їм укажуть. Оплачуються вони дешевше за своїх, їх менше треба. Між іпаспистами Веліза-рія ромеїв небагато. Зараз Фарбувальник згадував одинадцятий легіон з почуттям, близьким до жалю. Де тепер Анфімій Заєць, чи зберіг він шкуру?
Схопивши ротом зморщене горло міха, Фарбувальник висмоктав залишки вина. Наче прокинувшись із світлом, північно-східний вітер відкрив пащу бурі, посипався попіл. Десь кричала людина. Закоцюблі бунтарі прокидалися зі стогонами, з бурчанням, з лайками.
Вода в мандракії порту, захищена муром від берегового вітру, стояла як у чаші. Тріски, поліняки, обривки кошиків, лахміття, бруд, дохла риба валялися, наче на засміченому майдані міста.
Табунець голубів, зрізавши зубці стін, упав на дошки пристані. Пташина звикла знаходити зерна в щілинах. Товстоголовий самець дріботів, притискуючи голубку і вимагаючи ласки.
Троє єгипетських суден, на яких возять хліб, здавалися продовженням причалу. Жодного човна, ні човника. Вчора втікачі захопили все. На острівці, створеному самим морем для захисту Контоскалія, бовваніла башта і виднілися коромисла катапульт.
Мертвою водою розійшлося коло. Сплив спиною роздутий труп людини... Немає спокою і в смерті.
"Хто я? — запитував себе Фарбувальник Георгій.— І всі ці товариші по бунту?"
Для імперії люди охлосу ті самі варвари. Але у варварів є десь батьківщина, і могили батьків, і сім'ї, і горді легенди.
— Охлос! — крикнув * Фарбувальник. Замість прапора він підняв меч ката. Непогано для руки в незмивному пурпурі.
Самочинне військо вирушило за справою і хлібом. Слідом, хитаючись, п'яні лізли з підвалу. Спізнившись звестися на ноги, дехто рачкував. Навіть у хмелю кожному було страшно відстати і опинитися в самотності.
Найближчі до Палатія квартали майже до майдану Бика вважалися фортецею венетів; хоч у багатоповерхових будинках кишіло плебеями, їхній заробіток залежав від багатих, і вони звикли займати трибуни праворуч від кафізми. Вплив венетів перекидався за міські мури, де вільні робітники в їхніх віллах-маєтках носили кольори своїх господарів.
Венети постраждали від перших пожеж, які розгорілися-від тюрем, будинків суддів. Море вогню, що розмежувало охлос і Велізарія, охопило квартали Дагістей і Артополій з околицями портів Гептоскалія і Контоскалія. Тут багато венетів мали прибуткові будинки, лавки, склади. Велетенські збитки викликали і відчай, і гнів. Потерпілі проклинали базилевса Юстиніана Розорителя, проклинали і себе. Але що тепер можна зробити! Тільки бажати скинення Пал ія, сподіваючись покрити хоча б частину збитків милостями нового базилевса.
Прасини переважали на Правій і Лівій Месі, за вулицею Палатія, яка перетинала півострів від порту Єлевферія до Палатійських воріт на Золотому Розі. Біля портів Юліана, Гептоскалія і Контоскалія на південному березі розміщалися гнізда прасинів — робітників і ремісників, які обслуговували порти й кораблі. Берегом Золотого Рогу прасини ніби заходили в тил венетів, заселяючи вузький, але густий квартал Друнгарій, витягнутий по самому березі попід міським муром.
Можна подумати, що будівники Візантії зумисне відкинули за лінію муру бідний, діяльний і неспокійний люд моряків, рибалок, в'язальників сітей, канаторобів, човнярів, будівників човнів та кораблів. Звідси в місто, в квартали венетів, можна було пройти і проїхати мощеними дорогами через ворота Ректора, Неорія, Віглійські, Перама і Платійські. Під час чвар з венетами друнгарійські прасини або захищали ці проходи, або проривалися в квартал Вігли Часом їм вдавалося потіснити вітлійських венетів
дістатися навіть до майдану Тавра.
Як і в італійському Римі особи вищих станів іноді переходили на бік плебеїв, так і в Візантії в середовищі прасинів опинялися сенатори, багатії, патрикії. Але там вони були перебіжчиками і зрадниками своєму станові, а тут виставляли себе політиками. Спадкоємна аристократія майже вибула разом зі своїми традиціями.
Вранці шостого дня заколоту поважні венети й прасини провадили далі переговори, що досі не давали ніяких наслідків. Могутність стихійного бунту вражала, та ніхто не міг запропонувати способу опанування керівництвом охлосу. Руйнування заради руйнування — це безглуздя!
Перебирали колишні кривди. Сенатор Оріген то йшов проповідувати зненависть до Юстиніана, то повертався і закликав до єдності венетів і прасинів. Його слухали уважно, бо він виступав кожен раз коротко, і сподівалися — зараз нарешті Оріген перший зважиться назвати ім'я майбутнього базилевса'. Адже треба когось, щоб виставити проти Юстиніана. Можна боротися, щоб скинути владику, але не заради порожнечі. Базилевсові, який при владі, треба протиставити антибазилевса, його іменем, як підоймою, остаточно повалити розхитаного владику. Не було ще випадку, щоб піддані імперії скидали імператора не в ім'я його суперника. Без базилевса немає імперії. При всій люті, при всій зневазі до смерті, з якими-візантійці багато разів кидалися проти мечів, щоб погубити ненависного базилевса, вони завжди залишалися підданими.
"Ми залишаємось підданими,— думав старшина прасинів Манассіос, повторюючи сам собі ці слова, наче якесь одкровення.— Назвіть же ім'я! Чому ти са^ не називаєш його?" — запитував себе Манассіос.
Він належав до родини давніх християн, в його роду був мученик Манассіос, ім'я його мав потомок. Навчений з дитинства читати й писати, Манассіос пам'ятав заповіт Тертулліана який відкинув насильство в справах віри, і на нього незабутнє враження справив гнівний вигук святого Августина:
— Тільки-но приналежність до церкви християнської стала корисною для становища людини в державі, як багато недобросовісних кинулося до святої купелі!
Манассіос заглибився в свої думи. Стародавнє християнство здавалося йому радісною розрадою пригноблених сердець, напучуванням, яке пом'якшувало суворість, допомагало людині в муках^ і робило безсилою смерть. Через богоматір християнство підняло жінку, ніжна подруга чоловіка стала рівною йому духом і правом. Поставивши вимогу одножонства, християни освятили шлюб, замінили римське розпутство благородною вірністю подружжя. Дозволивши рабові і вільному пити причастя з однієї чаші, християнство підготовляло рівність душ. Ставши визнаною, церква християн порушила всі обіцянки — насильниця, рабовласниця, брехлива, продажна. Блудна Феодора
1 Тертулліан — один з ранніх церковних догматистів (160— 240 рр. н. е.).
неодноразово робила жести ніби на підтримку монофізитів, а Юстиніан жорстоко винищує схизматиків. Чи не вважає в душі цей базилевс непотрібною єдність віри? Ні, дурниця, базилевси приходять і помирають, як і всі.
Ма нассіос не збирався виступити новим єресіархом. Він думав, що єресі будуть триматися хоча б тому, що душа людини не може миритися із зарозумілою брехнею правлячої церкви.
Ма нассіос був байдужий до скарг венетів. Так, ставало важко від утрати прибутків, так, над ними зависала страшна загроза брехливого звинувачення і конфіскації — давня зброя язичницьких імператорів, з сумом згадав Манассіос. Та наскільки тяжче малому люду, який платить нові податі не з нажитого жиру, як багатії, а своїм м'ясом і кров'ю, виснажуючи безсмертну душу в повсякденних приниженнях.
Після введення монополії на сіль префект Євдемоній створив общину продавців солі з тих дрібних торговців, які раніше продавали її з ларків і нарозвіз із спин ослів. Як і в інших общинах, торговці дали клятву дотримуватись чесності перед державою. До кожного торговця префект поставив збирача податку, який одразу забирав дві третини виручки. Змовившись із збирачами, торговці почали підмочувати сіль, досипати в неї білого піску. Нещодавно люди, обурені дорожнечею і шахрайством, розбили кілька ларків, розграбували сіль, чотири продавці і три збирачі податку були вбиті. Торговці хотіли покинути безнадійну і небезпечну справу. Префект Євдемоній пригрозив тюрмою і грошовою пенею.
Нарікання солеторговців були близькими всім. Общини перетворювалися на особливий засіб приневолення й покори. Здирники податків невідступно стежили, безперервно перелічували заробітки і часто захоплювали іменем базилевса придбане, не залишаючи трудівникові жодного обола на хліб. Люди озлоблювалися, накидалися один на одного з люттю зацькованих тхорів. Але.на збирачів не приймали ніяких скарг, ті квапилися наживатись. їхній донос вважався беззаперечним доказом. Ще недавно суддя Теофан, нині страчений народом, визнав винним у приховуванні прибутку сірікарія Єпіфана, власника маленької фарбувальні з чотирма робітниками, і, мордуючи мотузкою, вичавив нещасному обидва ока.