— На мить він прийшов до тями і сказав, тремтячи: — А може, це сон?
— Абдуле, — шепнув йому Бавдоліно, нагадуючи вірші, які той якось співав, — що таке життя, як не тінь сну, який вислизає?
— Дякую тобі, кохання моє, — мовив Абдул. З допомогою Бавдоліна, який підтримував йому голову, він зробив останнє зусилля і тричі поцілував дзеркало. Відтак схилив своє вже мертве восково-біле обличчя, освітлене сонцем, яке заходило над кам'яною пустелею.
Александрійці викопали могилу. Бавдоліно, Поет, Борон і Кіот, оплакуючи друга, з яким з молодих років ділили все, опустили бідолашні останки в землю, поклали йому на груди інструмент, який вже ніколи не співатиме хвалу далекій принцесі, й укрили йому обличчя дзеркалом гімнософістів.
Бавдоліно підняв череп і позолочений покрівець, тоді пішов за саквами друга, де знайшов сувій пергамену з його піснями. Він уже збирався покласти туди й череп Хрестителя, який поклав був назад у релікварій, але потім поміркував собі так: "Якщо він, як я сподіваюсь, піде в Рай, то там його не потребуватиме, бо зустріне правдивого Хрестителя, з головою і всім рештою. І в будь-якому разі йому краще не потикатися туди з такими фальшивими мощами, що аж світяться. Ліпше я заберу цей череп, а якщо колись продам, то гроші використаю на те, щоб спорудити йому якщо не гробницю, то принаймні якийсь пам'ятний камінь у християнській церкві". Він замкнув релікварій, сяк-так відновивши печать, і поклав його разом зі своїм у сакви. Якусь мить йому здалося, ніби він обікрав мертвого, але потім подумав, що фактично він позичає щось, що потім віддасть в іншій подобі. У будь-якому разі іншим він нічого не сказав. Усе решту зложив в Абдулові сакви і поклав їх у могилу.
Вони засипали могилу, а зверху замість хреста поставили меч друга. Бавдоліно, Поет, Борон і Кіот стали навколішки, щоб помолитися, а трохи збоку Соломон, за єврейським звичаєм, бурмотів якісь літанії. Решта стояли трохи ззаду. Бойді хотів було виголосити проповідь, але сказав лиш: "Гм!"
— Подумати тільки — ще недавно він був тут, — зауважив Порчеллі.
— Нині ми тут, а завтра там, — відказав Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою.
— Хтозна, чому саме він, — сказав Куттіка.
— Така доля йому випала, — дійшов висновку Коландрино, вельми мудрий, попри молодий вік.
28. Бавдоліно переправляється через Самбатіон
— Алілуя! — вигукнув після трьох днів переходу Никита. — Ось і Селімбрія, оздоблена трофеями.
Це невеличке містечко з низькими будинками й безлюдними вуличками і справді було оздоблене трофеями, бо, як вони потім дізналися, наступного дня святкувався празник якогось святого чи архангела. Мешканці прикрасили гірляндами навіть високий білий стовп, який підносився в полі на межі міста, і Никита пояснив Бавдолінові, що на вершку цього стовпа багато століть тому жив пустельник, який зійшов з нього аж після смерті, а там, нагорі, вчинив не одне чудо. Але тепер уже людей такого гарту не лишилося, і це, може, теж є однією з причин нещасть імперії.
Вони відразу поквапились у дім приятеля, якому Никита довіряв, і Теофілакт, чоловік літній, гостинний і сердечний, прийняв їх з воістину братнім почуттям. Він розпитав їх про їхні перипетії, разом з ними оплакував знищений Царгород, показав їм свій дім, де було чимало вільних кімнат для цілого їхнього товариства, а потім підкріпив їхні сили молодим вином і щедрими порціями салату з оливками і сиром. Не були то вишукані страви, до яких звик Никита, але цієї сільської перекуски цілком вистачало, щоб забути незручності подорожі і далеку домівку.
— Посидьте вдома кілька днів, нікуди не виходьте, — радив Теофілакт. — Сюди прибуло вже чимало біженців з Царгорода, а наші люди ніколи не жили в злагоді з мешканцями столиці. Тепер ви тут просите милостиню, кажуть вони, а колись гнули кирпу. І за кусень хліба вимагають стільки золота, скільки він важить. І якби лиш це. Дехто з прочан уже давно дістався сюди. Вони й раніше чинили тут сваволю, то можете уявити собі, що вони виробляють тепер, дізнавшись, що Царгород в їхніх руках, а один з їхніх очільників стане василевсом. Вештаються у парадній одежі, вкраденій у наших достойників, поцуплені в церквах митри одягають на голову своїм коням, співають наші гімни своєю ламаною грекою, підмішуючи хтозна-які непристойні слова зі своєї мови, варять собі страву в наших священних посудинах і водять із собою своїх повій, одягнутих, мов великі дами. Раніше чи пізніше це теж минеться, але поки шо сидіть спокійно тут у мене.
Бавдоліно з Никитою про інше й не мріяли. У наступні дні Бавдоліно продовжував під оливковими деревами свою розповідь. Вони пили свіже вино, заїдаючи великою кількістю оливок, а потім знов їли оливки, щоб розбудити спрагу до вина. Никита нетерпеливився дізнатися, чи дісталися вони врешті-решт до царства Пресвітера Йоана.
І так, і ні, відповів Бавдоліно. Але перед тим, як сказати, куди вони дісталися, треба було перетнути Самбатіон. І саме з цього він знову почав свою оповідь. Якщо оповідь про смерть Абдула лунала в його вустах ніжно й пасторально, то оповідь про той перехід була епічною і величною. А це значить, знову думав собі Никита, що Бавдоліно схожий на те дивне створіння, про яке він — Никита — тільки чув, а от Бавдоліно, може, навіть і бачив: звуть його хамелеон, схоже воно на крихітну козу, яка міняє свою масть залежно від місця, в якому перебуває, — від чорної до ніжно-зеленої, й одної лиш барви не може набрати — білої барви невинності.
Засмучені смертю товариша, наші мандрівці пішли далі й знов опинились у місці, де починалася гірська місцевість. По дорозі вони почули спершу далекий шум, відтак потріскування, а потім гуркіт ставав дедалі виразнішим і сильнішим, немов хтось кидав величезну кількість каміння і брил з верхівок гір, і немов лавина ця, тягнучи за собою хвіст з ґрунту і гальки, з гуркотом летіла в долину. Відтак вони помітили хмару пилюки, схожу на мряку або туман, але на відміну від великої маси вологи, яка б затьмарювала сонячні промені, туча ця повнилася міріадами відблисків, немов промені сонця відбивалися від вируючих атомів мінералів.
Першим здогадався в певну мить Раббі Соломон.
— Це Самбатіон, — вигукнув він, — отже, ми близько до мети!
Це й справді була кам'яна річка — вони зрозуміли це, коли прибули на її береги, мало не глухнучи від страхітливого гуркоту, який майже не давав змоги чути одне одного. Був то величний плин каменюччя, змішаного з грунтом, який сунув безупинно, і в тому потоці великих безформних каменів виділялися брили неправильної форми з гострими, мов лезо, краями, завбільшки з нагробні плити, а між ними пливли скам'янілості, щебінь, жорства, рінь і кругляки.
Просуваючись з однаковою швидкістю, немов під поштовхом поривчастого вітру, уламки травертину крутилися одні на других, поверх них ковзали оповзні, але потім їх натиск трохи меншав, і вони падали на потоки каменюччя, тоді як кругляки, відшліфовані цим ковзанням між брилами, немов водою, підстрибували вгору і знов падали вниз із сухим хрускотом, а потім їх знову підхоплював той сам вир, що його створили вони самі, зіштовхуючись між собою. Посеред цього скупчення мінеральних мас і над ним здіймалися клуби піску, стовпи пилюки, виринали хмари камінців, шумовиння ріні, ручаї кристалічних часток.
То тут, то там на берег падали бризки гіпсу і шматочки вугілля, і подорожні мусили іноді прикривати собі лице, щоб їх не зачепило.
— Який нині день? — гукнув Бавдоліно товаришам. І Соломон, який рахував кожну суботу, згадав, що тиждень тільки почався, а тому треба було чекати шість днів, щоб річка зупинила свій плин.
— Аде навіть коли вона спиниться, її не можна буде перейти, не порушуючи закону суботи, — волав він схвильовано. — Чому ж Пресвятий, хай прісно буде благословенний, у мудрості своїй не забажав, щоб річка ця зупинялася по неділях, бо ви, язичники, і так маловіри, і начхати вам на святковий відпочинок?
— Облиш думати про суботу, — горлав Бавдоліно, — бо коли річка зупиниться, я знатиму, як переправити тебе, щоб ти не скоїв гріха. Досить буде висадити тебе на мула, коли ти спиш. Але проблема в тім, як ти сам нам сказав, що коли річка зупиняється, вздовж берегів постає загорожа з полум'я, і так ми знов приїхали… Значить, не варто чекати тут шість днів. Ходімо до верхів'їв, може, є якийсь перехід ще до витоків річки.
— Що, що? — репетували його товариші, які не могли розібрати його слів, але коли потім побачили, що він вирушив, то пішли за ним, зрозумівши, що в нього, мабуть, з'явилася ідея. Ідея була кепська, бо їхали вони шість днів і справді бачили, що русло звужується, і річка поступово стає потоком, а потім струмком. До джерела вони наблизилися десь на п'ятий день, але вже на третій день на обрії здійнявся ланцюг височенних, неприступних гір, які врешті-решт нависли над мандрівниками, майже заслонивши їм небо з обох боків. Подорожні просувалися дедалі вужчим тунелем, без жодного виходу, і тільки десь високо вгорі видніла ледь підсвічена хмара, яка оповивала верхівки цих гір.
Тут, з невеликого вилому між двома горами, майже зі щілини витікав Самбатіон: вирування піску, клекіт туфів, шумування мулу, тріскотіння осколків, булькотіння грудок землі, вилив суглинку, дощ глини поступово перетворювалися на рівномірний потік, який починав свою путь до якогось безконечного піщаного океану.
Наші друзі витратили цілий день, намагаючись обійти гори і знайти якийсь перевал вище від джерела, але даремно. Вони лиш зазнали небезпеки від морен, які несподівано осувалися під копитами їхніх коней, тому їм довелося піти в обхід, і ніч застала їх в місці, куди раз у раз з верхівки скочувалися брили чистої сірки, а далі спека стала нестерпною, і вони зрозуміли, що навіть якщо далі знайдуть спосіб перебратися через гори, то коли закінчиться вода у їхніх флягах, посеред тої мертвої природи вони не знайдуть ніякої вологи, тому вирішили вернутися назад. Але вони заблукали в тих меандрах, і їм знадобився ще день, щоб вернутися до джерела.
Коли вони дійшли туди, то, за обрахунками Соломона, субота вже минула, і якщо річка й зупинялася, то тепер знову попливла, і треба було чекати ще шість днів. Вигукуючи слова, які, звісно, не могли забезпечити їм сприяння небес, вони вирішили йти вниз за течією, сподіваючись, що врешті-решт річка виллється у лиман або дельту чи гирло, перетворившись у менш рухливу пустелю.
Так у мандрах минуло ще кілька світанків і заходів сонця; вони відійшли від берегів, щоб знайти якусь привітнішу місцину, і небеса, мабуть, забули про їхні прокльони, бо вони знайшли-таки невеличку оазу, порослу скромною зеленню, де було джерело, з якого витікав струмінь води, скупий, але достатній, щоб дати їм полегшу і запас вологи на кілька днів.