І тоді той негідник запропонував Генрі продати йому мене з дітьми, щоб сплатити картярські борги, які стояли на заваді його одруженню. І він продав нас.
Одного дня він сказав мені, що має поїхати в справах тижнів на два чи три. Говорив він лагідніше, ніж звичайно, обіцяв повернутися, та мене було важко обдурити– я знала, що настала страшна година. Я вся неначе скам'яніла, не могла ані слова мовити, ані сльози зронити. Він поцілував мене, пообціловував дітей і вийшов. Я бачила, як він сів на коня, й проводжала його поглядом, аж поки він зник з очей, а тоді впала непритомна.
А потім прийшов той, триклятий негідник! Прийшов забрати свою власність. Він сказав, що купив мене та дітей, і показав папери. Я прокляла його й відповіла, що краще помру, ніж житиму з ним.
"Воля твоя,– сказав він,– але якщо ти не прийдеш до розуму, я продам обох дітей, і ти їх ніколи більше не побачиш".
Він розповів, що давно вже надумав здобути мене, від першого ж дня, як мене побачив, і навмисне заплутав Генрі в боргах, щоб той погодився мене продати. І з іншою жінкою звів його навмисне, отож, мовляв, тепер свого він не зречеться, хоч би як я опиралась і плакала.
" І я скорилася, бо руки в мене були зв'язані. Він мав владу над моїми дітьми, і щоразу, коли я пробувала йому хоч у чомусь суперечити, він погрожував, що продасть їх. Тож я й мусила догоджати йому як тільки він хотів.
О, що то було за життя! Жити з розбитим серцем, день у день терпіти гірку муку, на яку обернулося твоє потоптане кохання, коритися ненависній людині й тілом і душею. Колись я залюбки читала вголос для Генрі, грала з ним, танцювала вальс, співала йому. А все, що я мусила робити для цього чоловіка, було важким тягарем, проте відмовити йому хоч у чім небудь я боялася.
З дітьми моїми він поводився владно й суворо. Еліза була тиха, боязка дівчинка, але Генрі мав сміливу і запальну батькову вдачу й ні перед ким не схиляв голови. Господар щоразу вишукував якийсь привід, щоб насваритися на нього, і я не знала ні хвилини спокою. Я умовляла хлопчика бути шанобливим, намагалася тримати його далі від господаревих очей, бо діти важили для мене більше за життя. Та все надаремне. Він продав обох дітей. Одного разу він узяв мене в поїздку, а коли я повернулася, дітей ніде не було! Він признався мені, Що продав їх і показав уторговані за них гроші.
Тут я зовсім знавісніла з горя. Я зчинила страшенний лемент, проклинала бога й людей, так що він навіть злякався. Але від свого не відступивсь. Він сказав, що тепер, коли дітей продано, тільки від нього залежить, чи побачу я їх знов, і якщо я не схаменуся, їм від того буде лиш гірше. Гай гай, з жінкою можна вчинити що завгодно – досить тільки забрати владу над її дітьми! Він змусив мене скоритися, приборкав мене, ще й потішив надією, що, може, викупить їх назад. Отак це тяглося тиждень чи два. Якось я пішла прогулятися й дорогою минала в'язницю. Біля воріт я помітила юрбу людей і почула дитячий голос... І раптом бачу: мій хлопчик, випручавшись із рук якихось чоловіків, з криком біжить до мене й хапається за мою сукню Ті кидаються слідом за ним, жахливо лаються, і один з них – я ніколи не забуду його обличчя!–вигукує: "Ось я покажу тобі, як тікати! Ану ходімо до катівні! Там тебе так провчать, що повік не забудеш!"
Я молила їх, благала, та вони лише сміялися. Нещасний хлопчик, голосно плачучи, вчепився за мене, зазирав мені у вічі, аж поки вони відірвали його разом з подолом моєї сукні. Вони потягли його геть, а він усе кричав: "Мамо! Мамо! Мамо!.."
Там стояв один чоловік, якому начебто було жаль мене. Я попросила його втрутитися, обіцяла віддати йому всі гроші, які мала при собі. Та він похитав головою і відповів, що хлопчик, як каже його хазяїн, дуже зухвалий і неслухняний, отож його треба вгамувати раз і назавжди.
Я повернулася й побігла геть, і всю дорогу мені вчувався крик мого хлопчика. Засапана, примчала додому й побачила там Батлера. Я розказала йому все, як було, і стала благати, щоб він пішов та вирятував мого сина. Але він тільки засміявся у відповідь, а тоді сказав, що хлопчисько дістане по заслузі, бо з нього давно треба вибити гонор, і що цього й слід було сподіватися.
Тут у мене враз наче розум потьмарився. Я нічого не тямила з люті. Пам'ятаю тільки, як побачила на столі гострий мисливський ніж, пам'ятаю, як схопила його й кинулася на того негідника!.. А потім усе кругом огорнула темрява, і я не знаю, що було далі... що було зі мною багато днів...
Отямилась я в гарній чепурній кімнаті, але не в своїй. Мене доглядала якась стара негритянка, приходив лікар, і всі дуже піклувалися мною. Трохи згодом я дізналася, що Батлер десь поїхав, а мене залишив у цьому домі на продаж,– тим то коло мене так і упадали.
Я не хотіла одужувати й сподівалася, що помру, але всупереч моїй волі гарячка минула, я помалу одужала й зрештою звелася на ноги. Тепер мені щодня загадували пишно вбиратися, і в дім раз у раз приходили покупці. Вони стояли з сигарами в зубах, розглядали мене, про щось питали, обговорювали ціну.
Та я була така мовчазна й похмура, що ніхто не хотів мене купувати. Мої доглядачі навіть пристрашили мене побоєм, якщо я не перестану супитись і не постараюся бути люб'язніша.
Нарешті одного дня прийшов чоловік, на ім'я Стюарт. Він начебто відчув до мене жаль, бо зрозумів, що серце мені крає якесь страшне горе, потім став учащати в той дім, балакав зі мною на самоті й помалу умовив розповісти йому про все. Кінець кінцем він купив мене й пообіцяв зробити все можливе, щоб знайти і викупити моїх дітей. Він пішов до готелю, де служив мій Генрі, але там йому сказали, що хлопчика продано якомусь плантаторові з Перлової річки, і то була останнє, що я почула про свого сина. Потім Стюарт розшукав мою доньку: вона жила в якоїсь старої жінки. Він пропонував за неї великі гроші, але господиня не схотіла її продати. А Батлер, дізнавшись, що дівчинку хочуть купити для мене, звелів переказати мені, що я ніколи більше її не побачу.
Капітан Стюарт був дуже добрий до мене. Він мав багату плантацію і забрав мене з собою туди. Через рік я народила хлопчика. Ой, моя крихітка! Як я його любила! Він так нагадував мені мого нещасного малого Генрі! Але я вирішила,– так, твердо вирішила,– що більш ніколи не зрощу жодної дитини! Отож, коли маляті минуло два тижні, я взяла його на руки, поцілувала, поплакала над ним, а тоді дала йому опійної настоянки і пригорнула до грудей, аж поки воно заснуло навіки. Як я тужила та плакала за ним! І хто міг подумати, що я дала йому опію навмисне, а не випадково. Та це один з небагатьох моїх вчинків, якими я можу тепер утішатися. І я не шкодую про нього й досі, бо хоч цій моїй дитині не довелося страждати. То що кращого, крім смерті, могла я дати їй, бідолашній?..
А потім спалахнула пошесть холери, і капітан Стюарт помер. Ті, хто хотів жити, помирали, а я... я була на порозі смерті – і вижила! Мене знову продали, і так я переходила з рук до рук, аж доки стала в'янути, братися зморшками, тоді захворіла на пропасницю, а потім мене купив цей негідник і привіз сюди... І от я туті
Жінка замовкла. Вона розповідала свою історію квапливо, гаряче, то звертаючись до Тома, до ніби розмовляючи сама із собою. І така була палка й несамовита її мова, що Том часом навіть забував про свої болісні рани. Звівшись на лікті, він дивився, як вона збуджено походжає по коморі і як стріпуються за кожним кроком її довгі чорні коси.
– Ось ти кажеш,– обізвалася вона знову,– що є бог і що він усе бачить. Хтозна, може, й так. Сестри в монастирі теж казали, що настане день страшного суду, коли все випливе на світ. Ото було б відомщення нашим кривдникам! Вони ж мають за ніщо і наші муки, і муки наших дітей! Для них воно все дрібниця. А я ходила вулицями, і душу мені пік такий страшний біль, що його, мабуть, вистачило б, щоб спопелити ціле місто! Я бажала, щоб на мене падали стіни будинків, щоб ті вулиці провалювалися в мене під ногами. Так, так! І в день страшного суду я стану перед богом і свідчитиму проти тих, що занапастили мене й моїх дітей, понівечили наші душі й тіла!
Замолоду я вважала себе побожною і ревно молилася. А тепер душа моя пропаща, нею заволоділи демони зла. Вони не дають мені спокою ні вдень ні вночі, підбурюють на лихе діло... І я таки вчиню його, скоро вже, скоро! – мовила вона, стиснувши кулаки, і її похмурі чорні очі спалахнули безумним огнем.– Я спроваджу цього негідника туди, де на нього давно вже чекають, у самісіньке пекло! І скоро, в одну з найближчих ночей!
У занедбаній коморі пролунав її довгий безтямний сміх. Та одразу ж після того вона повалилася додолу, і все її тіло струснули конвульсивні ридання.
Однак за якусь хвилю цей істеричний напад минув. Вона поволі підвелась.
– Чим я можу, ще допомогти тобі, бідолахо? – уже спокійно запитала вона, підступивши до Тома.– Води дати?
У голосі її бриніли лагідні, співчутливі нотки, особливо дивні після того недавнього дикого спалаху. Том попив води й жалісливо зазирнув їй у вічі.
– О пані, якби ви звернулися до того, хто здатен відживити вашу душу!
– До кого ж це? Де він і хто він?
– Бог.
– Дівчинкою я бачила його образ над вівтарем,–промовила Кассі, замислено втупивши перед себе похмурі очі.– Але тут його нема! Тут нема нічого, крім зла та безмірного, нескінченного розпачу! Ой леле!..
Вона приклала руку до грудей і болісно зітхнула, неначе завдаючи собі на плечі важкий тягар.
Том звів на неї очі й хотів сказати щось іще, та вона рішучим жестом спинила його.
– Не треба, бідолахо, помовч. Спробуй заснути, якщо зможеш.
І, присунувши до нього бутель з водою та поправивши йому постіль, Кассі пішла з комори.
Розділ XXXV
ПРИКМЕТИ
Вітальнею в домі Легрі була простора довгаста кімната з великим каміном. Колись вона була виклеєна гарними дорогими шпалерами, та з часом вони вицвіли, пошарпались і тепер безформними клаптями звисали з вогких стін. У кімнаті стояв той нудотний, нездоровий дух вогкості, бруду й занепаду, який часто можна почути в старих замкнених будинках. На шпалерах видніли плями від пива та вина, а подекуди їх прикрашали якісь записи крейдою і довгі колонки цифр, неначе хтось розв'язував там арифметичні приклади.