На другий день вам дали їсти и не дали пити, вам поклали в рот три шматочки яшного хліба. На третій день вам дали пити и не дали їсти. Вам влили в рот за три рази і в трьох склянках один кухоль води, що її взяли з сточної тюремної канави. Настав четвертий день. Це — сьогодні. Тепер, коли ви и далі не будете відповідати, вас залишать тут, аж поки ви не умрете. Так вимагає правосуддя.
Правник, як і завсігди у своїй відповіді, потвердив:
— Mors rei homagium est bonae legi.
І в той час, коли ви будете почувати, що ви нужденно вмираєте, — казав далі шериф, — ніхто не стане вам у поміч, навіть коли у вас кров піде з горла, з бороди, з пахв і з усіх отворів вашого тіла, починаючи з рота и до крижів.
— A throtebolla, — сказав правник, — et pabu et subhircis, et a grugno usque ad crupponum.
Шериф сказав далі:
— Чоловіче, будьте уважні. Бо наслідки торкаються вас. Якщо ви відмовитесь од вашого мерзотного мовчання і якщо ви признаєтеся, то вас тільки повісять і ви матимете право на meldefeoh, тобто на певну суму грошей.
— Damnum confíteos, — сказав правник, — habeat le meldefeoh. Leges Inae, розділ двадцятий.
— Цю суму, — пояснив шериф, — вам заплатять дойткінсами, сускінсами й ґаліхальпенсами, — єдиний випадок, коли можна вживати ці монети, як каже закон про помилування, що його видано третього року царювання Генріха п'ятого, і матимете право і втіху scortum ante mortem, і потім вас повісять на шибениці. Такі переваги признання. Чи бажаєте відповідати правосуддю?
Шериф замовк і ждав. Катований залишався нерухомий.
Шериф сказав знову:
— Чоловіче, мовчання це притулок, де більше риску, ніж порятунку. Впертість доганна й злочинна. Хто мовчить перед судом, той зраджує корону. Не впирайтесь у своїй несиновній неслухняності. Подумайте про її величність. Не впирайтесь проти нашої милостивої королеви. Коли я говоритиму, ви відповідайте. Будьте льояльним підданцем.
Катований хрипів.
Шериф почав говорити далі:
— Отож, коли минуло перші сімдесят дві години спитку, приходить четвертий, рішучий день. Саме на четвертий день закон призначає зводини.
— Quarta die, frontem ad frontem adduce, — пробурчав правник.
— Мудрість закона, — знову сказав шериф, — вибрала цей останній час, щоб мати те, що наші предки називали "судом через смертельний холод", бо це момент, коли людям можна вірити на їхнє "так" і на їхнє "ні".
Правник додав:
— Judicium pro frodmortell, quod homines credendi sint per suum ya et per suum па. Хартія короля Аделстана. Том перший, сторінка сто сімдесят третя.
Минула хвилина чекання; потім шериф нахилив до катованого своє суворе лице.
— Чоловіче, що лежиш на землі...
І настала павза.
— Чоловіче, — крикнув він, — ви чуєте мене?
Чоловік не поворухнувся.
— В ім'я закону, — сказав шериф, — розплющіть очі.
Віки чоловіка залишилися заплющені.
— Докторе, дайте ваш діаґноз.
— Probe, da diagnosticum, — сказав правник.
Медик зійшов з плити з особливою урочистістю, наблизився до чоловіка, нахилився вухом до рота катованого, полапав пульс на руці, під пахвою, на стегні й випростався.
— Ну, що? — сказав шериф.
— Він ще чує, — сказав медик.
— А бачить він? — спитав шериф.
Медик відповів:
— Може бачити.
За знаком шерифа судовий пристав и уепентек вийшли вперед. Уепентек став коло голови катованого, а судовий пристав позад Ґуїнплена.
Медик відступив на один крок між колони.
Тоді шериф, піднявши букет з троянд, наче священик кропило, звернувся до катованого піднесеним голосом і став страшний.
— О, нещасний, говори! Закон благає тебе, перш ніж знищити. Ти хочеш вдавати німого, — так подумай про могилу, що німа; ти хочеш вдавати глухого, — так подумай про засудження, що глухе. Подумай про смерть, що гірша за тебе. Розсуди, тебе покинуть у цьому підземеллі. Вислухай, подібний до мене, бо й я людина! Вислухай, мій брате, бо я християнин! Вислухай, сине мій, бо я старий! Бережися мене, бо від мене залежать твої страждання, і я от зараз стану страшний. Жах закона надає величчя судді. Подумай, що я сам тремтю перед собою. Моя власна влада жахає мене. Не доводь же мене до краю. Я почуваю, що я повний священної злоби карателя. Май же, о, нещасний, спасений і чесний страх перед правосуддям і покорися мені. Година зводин наступила, і ти повинен одповідати. Не будь завзятий у своїй упертості. Не роби справи непоправною. Подумай, що покласти край — моє право. Так слухай же, напів труп! Якщо ти не хочеш здихати тут протягом годин, днів, тижнів і мучитися довго в страшній аґонії від голоду і в бруді, під вагою цього каміння, один у цьому підземеллі, покинутий, забутий, знищений, відданий на з'їдень щурам і мишам, якщо не хочеш, щоб тебе кусали всякі тварини в темряві, в той час, як над твоєю головою зверху ходитимуть, купуватимуть і продаватимуть, їздитимуть екіпажі по вулиці; коли ти не хочеш хрипіти у повній безнадії, скреготати зубами, плакати, блюзнити, не маючи лікаря, щоб утихомирити твої рани, не маючи священика, щоб приніс твоїй душі склянку божественної води; о, коли не хочеш почувати, як повільно з'являтиметься на твоїх губах страшна могильна піна, о, я благаю й заклинаю тебе, послухай мене. Я заклинаю тебе, на твою власну допомогу, зглянься на себе самого, зроби те, що від тебе вимагають, уваж правосуддя, послухайся, поверни голову, розплющи очі й скажи, чи пізнаєш ти цю людину?
Катований не повернув голови й не розплющив очей.
Шериф скинув очима по черзі на судового пристава й на уепентека.
Судовий пристав зняв з Ґуїнплена капелюх і плащ, взяв його за плечі й поставив його на світло лицем до закутого чоловіка. Лице Ґуїнплена з його чудними рисами виділилося в цій темряві зовсім ясно.
В той самий час уепентек нахилився, схопив голову катованого обома руками за скроні, повернув його непорушну голову до Ґуїнплена и двома великими пальцями та двома вказними розкрив заплющені віки. Дикі очі чоловіка з'явилися.
Катований побачив Ґуїнплена.
Тоді, сам підвівши голову й широко розкривши очі, він став дивитися-
Він затрясся так, як можна трястися, коли на грудях гора, й закричав:
— Це він! Так! Це він!
І, страшний, він зайшовся від сміху.
— Це він! — повторював він.
Потім він одкинув голову на землю й заплющив очі.
— Секретаре, запишіть, — сказав шериф.
Ґуїнплен,'хоч і переляканий, залишався до цього момента певною мірою стриманий. Крик катованого: "це — він" потряс його, а слова: "секретаре, запишіть" зледенили його. Здавалося, він зрозумів так, що злочинець тягне його разом із собою в безодню, Íа для чого, — про це Ґуїнплен не міг догадатися, йому здавалося, що незрозуміле признання цієї людини замкнулося на його шиї, як стик залізного нашийника. Він уже уявляв цього чоловіка й себе прив'язаними до того самого стовпа з двойчастими поперечками. Ґуїнплен розгубився від страху й почав боронитися. Він почав мимрити нескладні слова; з глибоким хвилюванням невинности і тремтючи, переляканий, не тямлячи себе, він почав кричати навмання перше, що спадало йому на думку, і всі такі слова, що їх говорять з шаленого переляку:
— Неправда! Це не я! Я не знаю цього чоловіка. Та й він не може знати мене, бо я не знаю його. У мене сьогодні вистава, й мене ждуть. Чого від мене хотять? Я прошу звільнити мене. Все це не те. Нащо мене привели в це підземелля? В такім разі більш немає закона. Пане суддя, я ще раз кажу, що це не я. Я не винний у всьому тому, що можна сказати. Я це добре знаю. Я хочу піти звідціля. Це несправедливо. Немає нічого спільного між цим чоловіком і мною. Можна довідатися про це. Моє життя не тайна. Мене схопили, як злодія. Чому прийшли за мною? Хіба я знаю, що це за людина? Я мандрівний підмайстер, граю комедії на ярмарках і на базарах. Я — Людина, що сміється. Досить багато людей приходило дивитися на мене. Ми на Торінцовому полі. Вже п'ятнадцять років я чесно працюю коло своєї справи. Мені двадцять п'ять років. Я живу в Тедкастерскій таверні. Мене звуть Ґуїнплен. Будь ласка, пане суддя, звеліть випустити мене звідціля. Не слід зловживати нікчемністю нещасних. Будьте милосердні до людини, що нічого не заподіяла, що не має охоронців і захистників. Перед вами бідний скоморох.
— Передо мною, — сказав шериф, — лорд Фермен Кленчерлі, барон Кленчерлі й Генкервіл, маркіз Корлеоне в Сіцілії, пер англійський.
Шериф підвівся і, показавши Ґуїнпленові на своє крісло, додав:
— Мілорд, будь ласка, ваша світлість, сядьте.
КНИГА П'ЯТА
ДОЛЯ З МОРЯ
І
ЛАМКІ РЕЧІ МІЦЦІ
Доля іноді пропонує нам випити келех божевілляЗ-за хмари враз висувається якась рука и подає нам темну чашу, в якій знаходиться невідома сп'янілість.
Ґуїнплен не зрозумів.
Він оглянувся, щоб побачити, до кого говорять.
Надто гострого звука не сприймає вухо; надто гострого почуття не сприймає розум. Є межі для того, щоб зрозуміти, як і для того, щоб почути.
Уепентек і судовий пристав наблизилися до Ґуїнплена і взяли його під руки; він відчув, що його садовлять на крісло, з якого підвівся шериф. Він дозволив посадити себе, навіть не намагаючися з'ясувати, що це може визначати.
Коли Ґуїнплена посадили, судовий пристав і уепентек відступили на декілька кроків і, випрямившися, стали непорушно за кріслом.
Тоді шериф поклав свій букет із троянд на підніжжя крісла, надів окуляри, що їх подав йому секретар, витяг з-під справ, що завалювали стіл, пергаментний аркуш, забруднений, пожовклий, позеленілий, пліснявий і подекуди розірваний; здавалося, що його було дуже стисло згорнуто; одна сторона його була списана; ставши під світлом ліхтаря, наблизивши очі до аркуша, урочистим голосом він прочитав таке:
"В ім'я отця й сина і святого духа.
"Цього двадцять дев'ятого січня тисяча шістсот дев яностого року по різдві Христовому.
"На пустельному березі Портленда зловмисно покинуто дитину десяти років з тим наміром, щоб вона загинула від голоду, холоду й пустелі.
"Коли цій дитині було два роки, її продали за розпорядженням його наймилостивішої величности короля Якова другого.
"Ця дитина є лорд Фермен Кленчерлі, єдиний законний син померлого лорда Лінея Кленчерлі, барона Кленчерлі й Генкервіла, маркіза Корлеоне в Італії, пера Англійського королівства, та Ганни Брадшау, його дружини, теж померлої. —
"Ця дитина — спадкоємець маєтків і титулів свого батька.