Після цього згубного вітру збереглося тільки одне-єдине свідоцтво того, що тут колись жили люди, — рукавичка, забута Патрицією Браун в автомобілі, увитому братками. Зачаровані землі, досліджені Хосе Аркадіо Буендіа в часи заснування міста, ті землі, на яких згодом процвітали бананові плантації, тепер були болотом, утиканим гнилими пнями, а на оголеному далекому обрії ще протягом кількох років безгучно пінилося море. Ауреліано Другий був приголомшений, коли в першу неділю надягнув суху одежу й вийшов подивитися, що сталося з містом. Ті, хто вижив після дощу, — все це були люди, які оселилися в Макондо ще до потрясінь, викликаних навалою бананової компанії, — сиділи посередині вулиці, тішачись першими сонячними променями, їхня шкіра ще зберігала зеленавий відтінок, притаманний водоростям, з неї ще не вивітрився стійкий запах комірчини, що в'ївся за роки дощу, але на обличчях сяяли радісні усмішки від усвідомлення того, що місто, де вони народилися, знову належить їм. Чудова вулиця Турків знов стала такою, як і в минулі часи, коли араби в капцях без задників
з товстими металевими сережками в вухах, араби, які мандрували землею, обмінюючи дрібнички на папуг, врешті-решт знайшли в Макондо надійне пристановище після тисячолітніх блукань. За час, поки йшов дощ, товари, розкладені на лотках, порозпадалися на шматки, а товари, виставлені в дверях, погіліснявіли; прилавки були поточені термітами, стіни роз'їдені вогкістю, але араби вже третього покоління сиділи на тих самих місцях так само, як і їхні предки, батьки й діди, мовчазні, незворушні, непідвладні ні часові, ні стихіям, такі самі живі чи, може, такі самі мертві, якими вони були після епідемії безсоння або після тридцяти двох війн, розв'язаних полковником Ауреліано Буендіа. Духовна стійкість арабів, яка збереглася серед решток гральних столів і столиків із фрітанґою, серед уламків стрілецьких тирів і руїн провулка, де відгадувалися сни й провіщалося майбутнє, викликала такий подив, що Ауреліано Другий з властивою йому прямотою спитав арабів, які це таємні сили прикликали вони собі на поміч, щоб не втонути під час бурі, і як, чорт забирай, примудрилися не захлинутися; він повторював це запитання, йдучи від дверей до дверей, і всюди зустрічав одну й ту ж ухильну усмішку, один і той же мрійливий погляд і діставав одну й ту ж відповідь:
— А ми плавали.
Із усіх жителів Макондо тільки у Петри Котес виявилося арабське серце. На її очах валилися стіни хлівів і стаєнь, та вона не занепала духом і підтримувала порядок у домі. Останній рік вона все намагалася викликати до себе Ауреліано Другого, безперестану посилаючи йому записки, проте він відповідав, що не знає, якого дня повернеться до її дому, але, хоч би коли це сталося, він неодмінно принесе з собою мішок із золотими монетами й вимостить ними спальню. І Петра Котес почала копатися в тайниках свого серця, шукаючи там силу, яка допомогла б їй перетерпіти гірку долю, і знайшла злість, справедливу, холодну злість, і заприсяглася поновити статок, прогайнований коханцем і знищений дощем. Це рішення було таке непохитне, що коли через вісім місяців після останньої записки Ауреліано Другий нарешті прийшов до Петри Котес, то вона, зелена, розпатлана, з запалими очима та коростявою шкірою, писала номери на клаптиках паперу, роблячи з них лотерейні квитки. Він був вражений і стояв мовчки, такий худий і такий урочистий, що Петрі Котес навіть здалося, ніби перед нею не її коханець, з яким вона протішилась усе життя, а його брат-близнюк.
— Ти з глузду з'їхала, — зрештою озвався він. — Таж у тебе нема чого розігрувати в лотерею — хіба що кістки.
Тоді вона запропонувала йому заглянути в спальню, і там Ауреліано Другий побачив мула. Мул був худющий і жвавий, як і вона, бо Петра Котес живила його іще й своєю злістю; а коли більше не зосталося ні трави, ні кукурудзи, ні коріння, привела до себе в спальню й годувала перкалевими простирадлами, перськими килимами, плюшевими ковдрами, оксамитовими шторами та покривалом з архієпископської постелі, вишитим золотими нитками й оздобленим шовковими китичками.
Урсулі довелося докласти чимало зусиль, щоб виконати свою обіцянку — вмерти, як тільки ущухне дощ. Раптові просвітки в її свідомості, поодинокі під час дощу, почастішали з серпня, коли почав віяти палючий вітер, який подушив трояндові кущі, висушив усі болота на камінь і назавжди позасипав пекучим пилом поіржавілі цинкові дахи Макондо та його сторічні мигдалеві дерева. Урсула заплакала від жалю до себе самої, дізнавшись, що понад три роки була за іграшку для дітей. Вона змила бруд з обличчя, поскидала з себе кольорові ганчірки, сухих ящірок і жаб, разки чоток та намиста, поначіплювані по всьому тілу, і вперше після смерті Амаранти встала з постелі сама, без нічиєї допомоги, готова знову взяти участь у родинному житті. Невгамовне серце скеровувало її в пітьмі. Ті, що помічали Урсулині невпевнені рухи або несподівано натикалися на її архангельську руку, постійно випростану на рівні голови, приписували все це немічності старечої плоті і досі не могли навіть припустити, що вона просто сліпа. Але й сліпота не завадила Урсулі виявити, що квіткові клумби, які вона так дбайливо доглядала ще від першої перебудови будинку, порозмивані дощами й порозкопувані Ауреліано Другим, підлога й стіни порозтріскувалися, меблі порозхитувалися й повицвітали, двері позривано з завіс, а в родині з'явився новий незнайомий дух покори й смутку. Пробираючись навпомацки через порожні спальні, Урсула чула безперервне гудіння термітів, що точили дерево, тріпотіння молі по одежних шафах і грізний шум від велетенських рудих мурах, які, розплодившись за роки дощу, попідривали фундамент будинку. Якось вона відчинила скриню з білизною та одежею й мусила гукати на поміч Санта Софію де ла П'єдад: зі скрині полчищами посунули таргани, що попереїдали майже всі речі. "Хіба можна жити далі в такому недбальстві, — сказала Урсула. — Ці тварюки зрештою пожеруть і нас". Від того дня вона не давала собі ні хвилини спокою. Встаючи удосвіта, кликала на допомогу всіх, кого тільки могла, навіть дітей. Вона розвішувала сушитися на сонці останню вцілілу одіж та білизну, якою ще можна було користуватися, гнала тарганів геть, несподівано атакуючи їх усілякими отрутами, законопачувала ходи, попрогризувані термітами в дверях та віконних рамах, душила негашеним вапном мурах по їхніх норах. Спонукувана гарячковим бажанням усе відновити, вона дісталася до найбільш занедбаних покоїв. Примусила родичів очистити від сміття й павутиння кімнату, де Хосе Аркадіо Буендіа висушив собі мозок упертими пошуками філософського каменя, зробила порядок у ювелірній майстерні, де солдати перевернули все догори дном, і врешті попросила ключі від Мелькіадесової кімнати, щоб перевірити, в якому вона стані. Вірна волі Хосе Аркадіо Другого, який заборонив пускати до цього приміщення будь-кого доти, доки не стане цілком ясно, що він уже помер, Санта Софія де ла П'єдад, вдаючись до різних зачіпок, спробувала змусити Урсулу відмовитися від свого наміру. Але стара вперто стояла на своєму; твердо вирішивши понищити комах по найвіддаленіших закутках будинку, вона наполегливо долала всі перешкоди і через три дні домоглася свого: Мелькіадесову кімнату відчинили. Зсередини вдарив густий сморід, і Урсула мусила вхопитися за одвірок, щоб не впасти, однак не минуло й двох секунд, як вона згадала, що в цій кімнаті зберігаються сімдесят два нічні горщики, куплені для школярок, подруг Меме, та що в одну з перших дощових ночей солдати обнишпорили весь будинок, шукаючи Хосе Аркадіо Другого, але так і не знайшли його.
— Боже праведний! — вигукнула вона, начебто бачила все те на власні очі. — Скільки праці я доклала, щоб привчити тебе до порядку, а ти живеш тут, закалявшись по вуха, мов свиня.
Хосе Аркадіо Другий і далі розбирав пергамент. Крізь перекуйовджене волосся, що спускалося до підборіддя, видніли тільки вкриті зеленавим нальотом зуби та нерухомі очі. Впізнавши голос своєї прабаби, він повернув голову до дверей, спробував усміхнутися і, сам того не відаючи, промимрив слова, сказані колись Урсулою:
Що ж ти хочеш, час іде.
Воно-то так, — погодилась Урсула, — і все ж таки...
Мовивши це, вона згадала, що достоту те саме відповів
їй полковник Ауреліано Буендіа в камері смертників, і знову здригнулася, коли подумала, що час не минає, як вона зрештою почала була вважати, а без кінця вертається назад, ніби рухається по колу. Але й цього разу Урсула не занепала духом. Вона висварила Хосе Аркадіо Другого, ніби малу дитину, примусила його вмитися, поголити бороду й зажадала, щоб він теж допоміг їй завершити відновлення будинку. На думку про необхідність залишити кімнату, де він здобув спокій, добровільний затворник ужахнувся і закричав, що немає такої сили, яка б витягла його звідси, бо він не хоче бачити поїзд із двохсот вагонів, навантажених трупами, котрий щовечора відходить з Макондо до моря. "Там усі ті, що були на вокзалі. Три тисячі чотириста вісім чоловік". Тільки тоді Урсула збагнула, що Хосе Аркадіо Другий живе в пітьмі, ще непрогляднішій, ніж та, в якій судилося блукати їй самій, у світі такому замкнутому й самотньому, як і світ його прадіда. Вона дала Хосе Аркадіо Другому спокій, але наказала зняти з його дверей висячий замок, щодня там прибирати, викинути всі нічні горщики, крім одного, й тримати затворника в чистоті й порядку, не гірше, ніж його прадіда під час довгого полону під каштаном. На початку Фернанда сприйняла оте прагнення діяльності, яким перейнялася Урсула, за напад старечого недоумства і насилу стримувала своє обурення. Але тут прийшов лист із Рима, Хосе Аркадіо повідомляв про свій намір відвідати Макондо перед прийняттям довічної обітниці, і ця добра звістка вкинула Фернанду в такий захват, що вона сама почала прибирати будинок з ранку до ночі й поливати квіти по чотири рази на день, аби тільки рідне гніздо не справило на сина поганого враження. Вона знову почала листуватися з невидимими цілителями, а також порозставляла в ґалереї вазони з папороттю й материнкою та горщики з бегоніями. Потім Фернанда, продавши срібний столовий сервіз, купила глиняний посуд, олов'яні супниці й ополоники та мельхіорові ложки й виделки, після чого стінні шафи, звиклі зберігати в своїй глибині порцеляну від Компанії обох Індій та богемський кришталь, набули жалюгідного вигляду.