Але найзначнішою його прикметою була респектабельність. У його обличчі не було поступливості, на жорсткій шиї він тримав міцну голову, волосся його було коротко пострижене і акуратно зачесане на скронях, говорив він м'яко, так виразно вимовляючи літеру "С", що здавалося, ніби він вживає її частіше, ніж усі інші люди; але всі його особливості були респектабельними. Навіть якби його ніс був догори дриґом, то і його б він носив респектабельно. Він оточив себе атмосферою респектабельності і безпечно в ній пересувався. Неможливо було підозрювати його в чомусь – такий неймовірно респектабельний він був. Нікому й на думку не спало б вбрати його в ліврею – такий респектабельний він був. Змусити його робити якусь звичайну лакейську роботу означало б глибоко образити почуття найреспектабельнішої людини. Мабуть, служниці в будинку несвідомо відчували гідність цього лакея, тому завжди самі виконували його роботу, поки він читав газету біля вогню на кухні.
Ніколи не бачив я самовпевненішої людини, але і ця його властивість наче додавала йому ще більшої респектабельності. Навіть те, що ніхто не знав його імені, було немов складовою частиною його респектабельності. Нічого не можна було закинути його прізвищу, Літтімер, яким його всі звали. Пітера можна було й повісити, Тома – відіслати, але Літтімер звучало занадто респектабельно.
Мабуть, через його респектабельність я почувався особливо юним у присутності цього чоловіка. Я не міг добрати, скільки йому років. І це теж було йому на користь, бо при такому його респектабельному спокої йому можна було дати п'ятдесят і тридцять років однаково.
Вранці Літтімер зайшов до моєї кімнати, щоб занести цю нещасну воду для гоління та почистити мій костюм. Відгорнувши завісу і виглянувши з ліжка, я побачив, що він, зігрітий рівною температурою респектабельності, не порушеною навіть січневим східним вітром, ставить мої черевики в першу танцювальну позицію та здмухує порошинки з мого сюртука, кладучи його бережно, мов дитину.
Я побажав йому доброго ранку і спитав, котра година. Він витяг зі своєї кишені найреспектабельнішого в світі годинника і, притримуючи пальцем кришку, глянув на циферблат, ніби радячись з оракулом; закривши годинника, він сказав, що, з мого дозволу, зараз пів на дев'яту.
– Містер Стірфорс буде радий дізнатись, як ви відпочили, сер.
– Дякую, – відповідав я, – відпочив я дуже добре. А містер Стірфорс почувається цілком добре?
– Дякую, сер, містер Стірфорс почувається непогано.
Ще одна його властивість – він ніколи не вживав вищих ступенів порівняння. Завжди спокійний, холодний і помірний.
– Чи можу я мати честь зробити ще щось для вас, сер? Дзвоник задзвонить о дев'ятій, сім'я снідає о пів на десяту.
– Мені нічого не треба, дякую вам.
– Дякую ВАМ, сер, з вашого дозволу, – сказавши це і трохи схиливши свою голову, ніби перепрошуючи, що виправляє мене, він вийшов і причинив двері так обережно, немов я щойно заснув солодким сном, від якого залежить моє життя.
Щоранку між нами відбувалася така сама розмова, ніколи ні слова більше і ні слова менше. І хоч я відчував себе дорослим у товаристві Стірфорса, розмовляючи з місіс Стірфорс або з міс Дартль, але в присутності цього найреспектабельнішого чоловіка я ставав, як то кажуть поети, "хлопцем знову".
Літтімер привів для нас коней; і Стірфорс, який знав і вмів усе на світі, навчав мене їздити верхи. Літтімер добув нам рапіри, і Стірфорс навчав мене фехтувати; він роздобув рукавички, і я почав, під керівництвом того самого вчителя, вдосконалювати свої знання в боксі. Я не дуже хвилювався, що Стірфорс побачить, який я новак у цих науках, але я не наважувався показати свою незграбність перед респектабельним Літтімером. У мене не було жодних підстав вважати, що Літтімер сам знається на цих мистецтвах; він ніколи не виявляв цього нічим, хіба що тільки тремтінням однієї зі своїх респектабельних повік; але коли він був присутній при наших вправах, я почувався найзеленішим і найнедосвідченішим зі смертних.
Я дуже докладно розповідаю про цього чоловіка, бо він справив тоді на мене неабияке враження і відіграв згодом значну роль у певних подіях.
Тиждень минув у чудових розвагах. Не складно припустити, що минув він дуже швидко для мене, захопленого подіями і товариством. Проте я мав так багато нагод ще краще пізнати Стірфорса і ще більше полюбити його, що час, який я провів із ним, здавався мені набагато довшим. Він поводився зі мною, як з іграшкою, але це було мені тільки приємно. Це нагадувало мені наше давнє знайомство; це здавалося природним продовженням наших дитячих років; це показувало мені, що він не змінився; це позбавляло мене ніякового почуття, що він значно вищий і кращий за мене; і крім того, так дружньо, невимушено і ніжно він не поводився ні з ким іншим. І в школі ставився він до мене інакше, ніж до всіх інших; я з радістю думав, що протягом цілого життя ставився він до мене інакше, ніж до решти своїх друзів. Я гадав, що я ближчий до його серця, ніж будь-який інший друг, і думки ці зігрівали моє серце. Він таки вирішив поїхати зі мною, і нарешті настав день нашого від'їзду. Спочатку він вагався, чи не взяти з собою Літтімера, але нарешті вирішив залишити його вдома. Респектабельна істота, завжди задоволена своєю долею, поклала наші валізи в маленький екіпаж, який мав відвезти нас до Лондона. Літтімер упакував наші валізи так, ніби ми вирушали у багаторічну подорож; з цілковитим спокоєм і гідністю прийняв він винагороду, що я йому несміливо запропонував.
Ми попрощалися з місіс Стірфорс і міс Дартль, я повторював слова подяки, любляча мати ніжно обійняла свого сина. Останнє, що я побачив, був непорушний погляд Літтімера; і здалось мені, погляд цей промовляв, що я справді ще занадто юний.
Не можу й змалювати, що відчував я, з успіхом повертаючись до старих знайомих місць. Я так пишався Ярмутом, що мені навіть сподобалось, як Стірфорс назвав його гарною та чудовою далекою дірою, коли ми їхали через темні вулиці цього міста. Прибувши, відразу полягали спати (я тільки встиг помітити пару брудних черевиків з гетрами під моїм старим другом, Дельфіном, коли йшов повз двері), а вранці прокинулися досить пізно. Стірфорс в піднесеному настрої збігав на берег ще тоді, коли я спав. Він розповів, що встиг познайомитися мало не з половиною всіх тутешніх моряків. Ба більше, він здалеку побачив споруду, схожу на домівку містера Пеготті, та з її димаря виходив дим; і Стірфорсові, як він сказав, дуже кортіло зайти туди і заприсягтися, що він – це я сам, такий великий, що й не впізнати.
– Коли ти збираєшся познайомити мене з ними, Маргаритко? – спитав він. – Я до твоїх послуг. Роби, як хочеш.
– Я думаю, що сьогодні ввечері буде найкраще, Стірфорсе. Зайдемо туди, коли всі вони сидітимуть біля каміна. Хотів би я, щоб ти побачив, як там затишно і цікаво.
– Хай буде так, – відказав Стірфорс. – Сьогодні ввечері.
– І знаєш, я їх не повідомив, що ми тут, – спало мені на думку, – зробимо їм сюрприз.
– О, звичайно. Яка ж то буде забавка, – погодився Стірфорс, – якщо ми не зробимо цього несподівано? Треба побачити тубільців у природному стані.
– Хоч вони люди саме того сорту, про який ти говорив, – зазначив я.
– Ага! Ось воно що. Ти пригадуєш мої сутички з Розою? – вигукнув він, блиснувши очима. – Проклята дівчина, я майже боюсь її! Вона для мене – наче домовик. Та облишмо її! Що ти збираєшся тепер робити? Ти, мабуть, збираєшся піти подивитися на свою няньку?
– Авжеж, – відповів я, – насамперед я мушу побачити Пеготті.
– Добре! – сказав Стірфорс, дивлячись на свій годинник. – Скажімо, я дам вам дві години часу, щоб поплакати. Чи цього досить?
Сміючись, я відповів, що, мабуть, за цей час ми впораємось, але що він також мусить прийти туди; і тоді він побачить, що слава його йде попереду нього, і що його приймуть не гірше, ніж мене самого.
– Я піду, куди ти забажаєш, – сказав Стірфорс, – і зроблю все, що ти забажаєш. Скажи мені, куди треба йти, і через дві години я прибуду туди в якому тобі завгодно стані – сентиментальному чи комічному.
Я дав йому точні вказівки, як знайти резиденцію містера Баркіса, візника, і залишив його самого. Повітря було різке і бадьористе, земля – суха, море – хвилясте і прозоре; сонце розливалося потоками світла, хоч і не дуже гріло, і все було свіже й жваве. Я й сам почувався таким свіжим і жвавим, такий був радий знову опинитись у цьому місці, що ладен був зупиняти перехожих на вулицях і тиснути їм руки.
Вулиці були маленькі, звичайно. Гадаю, що завжди такими здаються нам вулиці, які ми раніше бачили тільки в дитинстві. Але я не забув нічого і побачив, що нічого не змінилось. Єдину зміну зауважив я на вивісці крамниці Омера: "Омер і Джорем" написано було тепер там, де раніше було тільки "Омер". Але слова "драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін." лишилися незмінними.
Прочитавши цю вивіску, я мимоволі перейшов вулицю і зазирнув у крамницю. У глибині приміщення гарненька жінка гойдала на руках немовля, а другий хлопчик тримався за її фартушок. Неважко було впізнати в них Мінні та її дітей. Скляні двері до вітальні були зачинені, але здалеку, в майстерні по той бік двору, чув я звуки тієї музики, яка начебто ніколи не припинялася.
– Містер Омер вдома? – спитав я, входячи. – Мені хотілося б поговорити з ним хвилинку, якщо він вдома.
– О, так, сер, він вдома, – відказала Мінні. – У таку погоду з його астмою не можна виходити на вулицю. Джо, поклич дідуся!
Хлопчик, що тримався за її фартушок, закричав так гучно, що сам засоромився свого голосу і сховав голову в згортках материної спідниці – це дуже звеселило Мінні. Я почув, що до нас наближаються пихкання і зітхання, і незабаром переді мною з'явився містер Омер, дихаючи ще важче, ніж колись, але не дуже постарілий.
– До ваших послуг, сер, – сказав містер Омер. – Що можу я зробити для вас, сер?
– Ви можете потиснути мені руку, містере Омер, якщо ваша ласка! – відповів я, простягаючи руку. – Ви колись дуже добре поставилися до мене, і боюся, що тоді я був не надто вдячний.
– Та невже? – відказав старий. – Радий почути це, але щось не пригадую. Чи ви певні, що то саме я добре поставився до вас?
– Цілком певний!
– Очевидно, пригадувати мені тепер так само важко, як і дихати, – сказав містер Омер, поглядаючи на мене і похитуючи головою, – бо я все ж таки не пам'ятаю вас.
– Хіба ви не пам'ятаєте, як підійшли до карети зустріти мене, як я тут поснідав, як ми поїхали до Блендерстона разом: ви і я, і місіс Джорем, і містер Джорем теж, хоч він тоді не був її чоловіком.
– О боже мій! – вигукнув містер Омер і зайшовся кашлем від несподіванки. – Що ви кажете? Мінні, люба, ти пригадуєш це? Ще б пак, замовлення було на леді, здається?
– На мою матір, – підтвердив я.
– Саме так, – сказав містер Омер, торкаючись мого жилета вказівним пальцем, – і була там ще маленька дитинка.