Він не обирав собі жодної дівчини з тієї простої причини, що втікав від усіх.
— Не пхайся в ченці, — казав йому Курфейрак. Бо вони з ним давно перейшли на "ти". У молодості люди звертаються одне до одного на "ви" тільки на самому початку дружби. — Моя тобі порада, друже: менше читай книжки й більше поглядай на дівчат. Ті шельми варті нашої уваги, повір мені, Маріусе. А як усе тікатимеш і червонітимеш, то тільки здичавієш, та й годі.
Після кожної такої розмови з Курфейраком Маріус принаймні з тиждень обминав усіх жінок десятою дорогою, молодих і старих без винятку, а крім того, уникав зустрічатись і з самим Курфейраком.
Одначе були на світі дві жінки, від яких Маріус не кидався навтіки і яких він не остерігався. По суті, він би навіть здивувався, якби йому сказали, що то жінки. Однією з них була стара бородата почвара, яка прибирала в Маріусовій кімнаті. "Маріус тому й не відпускає бороду, що її відпустила його служниця", — якось зауважив Курфейрак. Ще однією такою істотою була дівчинка, яку Маріус бачив часто, але зовсім не звертав на неї уваги.
Ось уже понад рік в одній безлюдній алеї Люксембурзького саду Маріус бачив літнього чоловіка й зовсім юну дівчинку; майже завжди вони сиділи на лаві в самому кінці алеї з боку Західної вулиці, де майже не бувало людей. Щоразу, коли випадковість, невід’ємна від прогулянок людини, заглибленої в свої думки, приводила Маріуса на ту алею, — а це траплялось майже щодня, — він знаходив там тих двох. Старому було десь років шістдесят. Завжди сумний і серйозний, він своєю міцною статурою та втомленим виглядом нагадував відставного військового. Він здавався чоловіком добрим, але замкнутим, і його погляд ніколи не зустрічався з поглядами інших людей. На ньому були сині панталони, синій редингот, капелюх із широкими крисами, чорна краватка й бездоганно біла, але з грубої матерії сорочка. Волосся в нього теж було зовсім біле.
Юна дівчинка, коли Маріус побачив її вперше, мала на вигляд років тринадцять-чотирнадцять. Дуже худа й незграбна, вона нічим не привертала до себе уваги, і тільки очі в неї обіцяли стати гарними. Правда, тепер вони дивилися з виразом якоїсь неприємної незворушності. Вдягнена вона була по-бабському й водночас по-дитячому, на зразок монастирської вихованки, в погано пошиту сукню з чорної мериносової матерії. Старий і дівчинка мали вигляд батька й дочки.
Протягом двох або трьох днів Маріус із цікавістю роздивлявся цього старого й дівчинку, потім він перестав про них думати. А ті теж, здавалося, не помічали його. Вони мирно й безтурботно розмовляли між собою. Дівчинка щебетала не змовкаючи, веселим голоском. Старий озивався рідко і час від часу зупиняв на ній погляд, сповнений глибокої батьківської любові.
Непомітно для самого себе Маріус набув звичку прогулюватися по тій алеї. Він незмінно бачив там старого й дівчинку.
Ось як усе відбувалося.
Маріус найчастіше з’являвся з протилежного від їхньої лави кінця алеї. Він проходив усю алею, проходив повз них, а тоді повертав назад і йшов до того кінця, звідки почав, і так разів п’ять або шість. Він повторював цю свою прогулянку майже щодня, але ні йому, ні тим людям навіть на думку не спадало обмінятися бодай поклоном. Старий і дівчинка явно уникали людських поглядів, і все ж таки вони привернули до себе увагу п’ятьох-шістьох студентів, які іноді прогулювалися в Люксембурзькому саду, сумлінні — після лекцій, інші — після партії в більярд. Курфейрак, який належав до останніх, теж якийсь час придивлявся до тих двох, проте дівчина здалась йому негарною, й він відступився. Але Курфейрак устиг нагородити тих двох прізвиськами. Найдужче його вразила сукня дівчинки й волосся старого, отож малу він охрестив "панною Чорною", а батька — "паном Білим". А що ніхто не знав їхніх справжніх імен, прізвиська прижилися. "А, пан Білий уже тут!" — вигукували студенти. Маріус, як і інші, звик іменувати незнайомця Білим.
Ми підемо за їхнім прикладом і теж будемо називати його в нашій розповіді паном Білим.
2. І засяяло світло
Наступного року сталося так, що Маріус, сам не знаючи чому, припинив свої звичні прогулянки в Люксембурзький сад і місяців шість не з’являвся на своїй алеї.
Та одного сонячного дня він повернувся туди. Настрій у Маріуса був веселий, як і в кожної людини в погожий день. Йому здавалося, що це в його серці співають пташки і в його душі синіє голубінь неба, яка проглядала крізь віти дерев.
Він зразу пішов на "свою алею" й у кінці її побачив на тій-таки лаві знайому двійцю. Чоловік був той самий, дівчина видалась йому іншою. Істота, яку він бачив тепер, була наділена всіма жіночими принадами, правда, ще поєднаними з наївною грацією дитини — скороминуща пора невинної юності, яку можна визначити тільки двома словами: п’ятнадцять років! Чудові брунатні коси із золотими прожилками, чоло, мов вирізьблене з мармуру, матово-рожеві щоки, ніжні, як пелюстки троянд, чарівний ротик, звідки усмішка виходила, наче сяйво, а слова — наче музика, голівка Рафаелевої мадонни на скульптурній шиї Венери. А довершував гармонію цього милого личка ніс: не прямий, не кирпатий, не італійський, не грецький, а чарівний носик парижанки, тобто щось одухотворене, неправильне і невинне — предмет розпачу художників і натхнення поетів.
Коли Маріус проходив повз них, він не зміг побачити її очей, сором’язливо опущених і схованих за довгими брунатними віями.
Це не заважало чарівній дівчинці всміхатися, слухаючи сивого чоловіка, який щось говорив їй, і важко було уявити собі щось прекрасніше, ніж та невинна усмішка з опущеними очима.
У першу мить Маріус був подумав, що це інша донька того самого старого, сестра першої. Та коли звичка прогулюватися туди-сюди вдруге привела його до лави, він роздивився дівчину уважніше і зрозумів, що це та сама.
За півроку підліток перетворився на дівчину. От і все. Таке трапляється аж надто часто. Настає мить — і дівчинка-бутон раптово розквітає в троянду. Вчора вона була дитиною, а сьогодні на неї не можна дивитися без хвилювання.
Ця дівчинка не тільки виросла, а й набула одухотвореності. Як ото деревам вистачає трьох днів, щоб покритися квітом, так їй вистачило півроку, щоб убратися в красу. Настав її квітень.
Вона вже не скидалася на пансіонерку. Куди подівся її плюшевий капелюшок, сукня з мериносової матерії та шкільні черевики? Разом із вродою прийшов смак; тепер вона була вбрана елегантно, хоч просто й без манірності. На ній була сукня з чорного дама, пелеринка з того самого шовку й білий креповий капелюшок. Білі рукавички обтягували тонкі пальчики, якими вона крутила руків’я парасольки з китайської слонової кості, шовкові полуботки підкреслювали обриси маленької ніжки. Від її вбрання віяло духмяним ароматом юності.
Старий, що сидів поруч неї, не змінився нітрохи.
Коли Маріус проходив повз неї вдруге, дівчина підвела очі. Вони були густого небесного кольору, але крізь цю голубінь просвічував погляд дитини. Вона подивилася на Маріуса байдуже, як подивилася б на хлопчака, що біжить під деревами, або на мармурову вазу, яка відкинула б тінь на лаву. І Маріус гуляв собі далі, думаючи про щось своє.
Він іще разів чотири або п’яти пройшов повз лаву, де сиділа дівчина, але навіть не обернув голови до неї.
Наступними днями він, як і звичайно, приходив до Люксембурзького саду; як і звичайно, він бачив там "батька з дочкою", але більше не звертав на них уваги. Маріус думав про цю дівчину, яка стала вродливою, не більше, ніж тоді, коли вона була негарна. Він часто проходив повз їхню лаву, але тільки за звичкою.
3. Вплив весни
Був теплий день. Люксембурзький сад стояв затоплений тінями й сонцем, небо здавалося таким чистим, ніби вранці його вимили янголи, у гіллі каштанів весело цвірінькали горобці. Маріус відкрив свою душу природі, він ні про що не думав, він просто жив і дихав, він проходив повз ту лаву, дівчина підвела очі, і їхні погляди зустрілися.
Що було в погляді юної дівчини? Маріус не зміг би цього пояснити. В ньому не було нічого — і було все. Наче раптово спалахнула блискавка.
Вона опустила очі, а він пішов собі далі.
Те, що побачив Маріус, не було наївним і простодушним поглядом дитини, а таємничою безоднею, яка відкрилася перед ним на мить і зразу закрилася.
Для кожної дівчини настає день, коли вона отак дивиться. Лихо тому, на кого впаде цей погляд! Він має чародійну властивість проникати в саму глибінь душі, де від його доторку розпускається таємнича квітка, що зветься коханням, — запашна і сповнена отрути.
Увечері, повернувшись додому, Маріус окинув поглядом своє вбрання і вперше подумав про те, як непристойно з його боку було гуляти в Люксембурзькому саду в "буденному" одязі, тобто в продавленому капелюсі, грубих візницьких чоботях, у чорних панталонах, що блищали на колінах, і в протертому на ліктях сурдуті.
Наступного дня Маріус дістав із шафи свій новий сурдут, нові панталони, новий капелюх і нові чоботи. Він убрався в цей обладунок, надів рукавички — незвична для нього розкіш — і пішов до Люксембурзького саду.
Дорогою він перестрів Курфейрака, але вдав, ніби не помітив його. Курфейрак, повернувшись додому, сказав приятелям:
— Я оце зустрів новий сюртук Маріуса із самим Маріусом усередині. Мабуть, він ішов здавати іспит. Вигляд у нього був ідіотський.
У Люксембурзькому саду Маріус обійшов навколо басейну і якийсь час дивився на лебедів, потім довго розглядав статую з потемнілою від плісняви головою і надбитим стегном. Ще раз обійшовши навколо басейну, він нарешті попрямував до "своєї алеї", повільно й начебто неохоче. Так ніби одна сила штовхала його туди, а інша — стримувала. Проте він не усвідомлював цього і думав, що поводиться, як завжди.
Звернувши в алею, він побачив на протилежному кінці пана Білого та його дочку. Вони сиділи на своїй лаві. Маріус застебнув сурдут на всі ґудзики, обсмикнув поли, щоб не було складок, помилувався лискучим ворсом своїх панталон і рушив просто на лаву. Він скидався на людину, яка йде в атаку і сподівається на перемогу. Тому я вжив вислів "він рушив на лаву", як хтось інший сказав би: "Ганнібал рушив на Рим".
А втім, його поведінка була чисто машинальною, і він, як і завжди, думав про щось своє.