Доля моя в одному вашому слові. Кажіть!.. Тату, переконайте його, – додала вона після паузи, звертаючись до батька. – Невже він думає, що я менш вимоглива у питаннях честі?
На обличчі батька Горіо застигла усмішка наркомана, коли він слухав милу суперечку.
– Дитино! Ви стоїте на порозі життя, – мовила пані де Нусінген, схопивши Ежена за руку, – перед вами неподоланна перепона, рука жінки допомагає вам усунути її, а ви відступаєте! Ви матимете успіх, ви зробите блискучу кар’єру, удача написана на вашому прекрасному чолі. Хіба тоді ви не зможете повернути мені те, що я вам сьогодні позичаю? Адже ж дарували колись дами своїм лицарям зброю, шпаги, шоломи, панцири і коней, щоб ті в ім’я своїх дам могли битися на турнірах! Ежене, те, що я вам даю, – це зброя нашої епохи, знаряддя, потрібне кожному, хто хоче добитися чогось у світі. Мабуть, дуже гарне те горище, де ви живете, якщо воно схоже на татусеву кімнату! Ну що ж, ми сьогодні не обідатимемо? Ви хочете мене засмутити? Відповідайте ж! – вигукнула вона, смикаючи його за руку. – Боже мій! Тату, умовте його, бо інакше я піду і ніколи більше не побачуся з ним.
– Зараз умовлю, – сказав батько Горіо, отямившись від свого екстазу. – Любий пане Ежене, ви позичаєте гроші у лихварів, правда ж?
– Доводиться, – відповів Растіньяк.
– Чудово, ось ви і в моїх руках, – вів далі старий, виймаючи потертий шкіряний гаманець. – Я сам став лихварем, я сплатив усі рахунки – ось вони. Ви не винні жодного сантима за все те, що тут є. Все це становить не таку вже велику суму – не більше п’яти тисяч франків. Я позичаю їх вам – я. Ви не відмовитесь прийняти їх від мене, я ж не жінка. Ви напишете мені на клаптику паперу розписку і колись повернете ці гроші.
Ежен і Дельфіна здивовано перезирнулися, їхні очі зросилися слізьми. Растіньяк узяв руку старого і гаряче потиснув.
– Та чого там, хіба ви не мої діти? – сказав Горіо.
– Але як же ви це зробили, добрий мій тату? – спитала пані де Нусінген.
– Ось як, – відповів він. – Коли я умовив тебе переселити його ближче до себе, то став помічати, що ти купуєш різні речі, немов для молодої, і я сказав собі: "Вона опиниться в скруті". Повірений каже, що процес проти твого чоловіка про повернення тобі майна триватиме понад півроку. Так от! Я продав свою довічну ренту в тисячу триста п’ятдесят ліврів; п’ятнадцять тисяч я обернув на довічну ренту в тисячу двісті франків, забезпечену нерухомим майном, а з решти грошей сплатив вашим постачальникам, діти мої. У цьому будинку нагорі я найняв кімнату за сто п’ятдесят франків на рік; я можу жити як князь на сорок су в день, та ще й лишатиметься дещо. Одежі мені майже не треба, я й старої не зношу. Ось уже два тижні я тихенько всміхаюся в бороду, кажучи собі: "Які вони будуть щасливі!" Ну, хіба ви не щасливі?
– О, тату, тату! – скрикнула пані де Нусінген, кидаючись на груди батькові. Вона осипала його поцілунками, пестила його щоки своїм золотим волоссям, обливала слізьми його старече обличчя, осяяне радістю. – Любий татусю, ви справжній батько! Ні, такого, як ви, більше немає на світі! Ежен вас і раніше любив, а як любитиме тепер!
– Дітоньки мої! – вигукнув батько Горіо; він уже десять років не відчував на своїх грудях биття доччиного серця. – Дельфіно, ти що ж, хочеш, щоб я з радощів умер? Серце моє розривається. Ну, пане Ежене, ми вже квити!
І старий стиснув дочку у своїх обіймах так, що вона скрикнула:
– Ой, мені боляче!
– Я зробив тобі боляче? – сказав він, пополотнівши, і глянув на неї з виразом нелюдського страждання. Щоб змалювати обличчя цього Христа батьківської любові, треба шукати порівнянь у картинах, що їх створили великі майстри пензля для зображення муки, прийнятої на себе Спасителем заради блага світу. Горіо ніжно поцілував дочку в те місце, де його пальці занадто міцно стиснули її стан.
– Ні, ні, я не зробив тобі боляче, – сказав він, допитливо всміхаючись. – Це ти мені зробила боляче своїм вигуком. – Обережно поцілувавши дочку, він прошепотів їй на вухо: – Я витратив значно більше, але треба обманути пана Ежена, бо інакше він гніватиметься.
Ежен був приголомшений безмежною відданістю старого й дивився на нього з простодушним захопленням, яке в юні літа дорівнює благоговінню.
– Я буду гідним усього цього! – скрикнув він.
– О мій Ежене, як прекрасно ви це сказали! – І пані де Нусінген поцілувала студента в лоб.
– Заради тебе він відмовився від мадмуазель Тайфер та її мільйонів, – додав батько Горіо. Так, дівчинка вас кохала; а тепер, коли вмер її брат, вона багата, як Крез.
– О, навіщо ви кажете це! – вигукнув Растіньяк.
– Ежене, – сказала йому Дельфіна на вухо, – сьогодні мені весь вечір буде сумно. Ах, я кохатиму вас вічно!
– Ось найкращий мій день з часу вашого шлюбу! – вигукнув батько Горіо. – Хоч би які страждання посилав мені Господь, аби тільки не через вас! Я казатиму собі: у лютому цього року я був одну хвилину щасливіший, ніж може бути щаслива людина за все своє життя. Глянь на мене, Фіфіно! – сказав він дочці. – Правда ж, вона гарна? Скажіть, чи багато ви зустрічали жінок з таким кольором обличчя, з такими ямочками на щоках? Ні, скажіть правду! Це ж я створив таке чудо! А тепер, коли вона завдяки вам пізнає щастя, вона буде в тисячу разів гарніша. Якщо ви, дорогий мій, захочете мати мою частку раю, я поступаюсь вам нею, а сам готовий іти в пекло. Давайте їсти, їсти! – раптом заявив він, нетямлячись від радощів. – Все це наше!
– Любий тату!
Горіо підвівся, підійшов до дочки, взяв її за голову і, цілуючи коси, сказав:
– Коли б ти знала, доню, як мало треба тобі зробити, щоб мене ощасливити. Заходь іноді до мене, я буду там нагорі, – тобі досить ступити лише кілька кроків. Обіцяєш мені, скажи?
– Добре, любий тату.
– Скажи ще раз.
– Добре, мій любий тату.
– Помовч, а то я дам собі волю і примушу тебе повторити це сто разів. Давайте обідати.
– Цілий вечір вони бавилися, як діти; батько Горіо пустував не менше, ніж молоді. Він лягав біля ніг своєї дочки і цілував їх; довго дивився їй в очі, терся головою об її сукню, – одне слово, чинив шаленства, на які здатен тільки найніжніший, юний коханець.
– Бачите? – сказала Дельфіна Еженові. – Коли батько з нами, треба належати йому неподільно. Це буде іноді дуже заважати нам.
Ежен, у якому вже не раз спалахували ревнощі, не міг осудити її за ці слова, хоч вони й таїли в собі коріння невдячності.
– А коли ж буде остаточно закінчено опорядження квартири? – спитав Ежен, оглядаючи кімнату. – Невже нам сьогодні доведеться розлучитися?
– Так, але завтра ви прийдете до мене обідати, – сказала вона з хитрим виразом. – Завтра – день Італійської опери.
– Я буду в партері, – сказав батько Горіо.
Настала ніч. На пані де Нусінген чекала карета. Батько Горіо і Ежен повернулися в пансіон Воке, розмовляючи дорогою про Дельфіну з дедалі більшим захопленням, що викликало цікаве словесне змагання між двома пристрасними почуттями. Ежен не міг не визнати, що батьківська любов, не заплямована ніякими особистими інтересами, переважала його кохання своєю сталістю й глибиною. Для батька його кумир був завжди чистий і прекрасний, його обожування живилось і минулим, і майбутнім.
Вони застали пані Воке біля каміна в товаристві Сільвії та Крістофа. Стара господиня скидалася на Марія серед руїн Карфагена. Вона дожидала двох пансіонерів, які ще в неї лишалися, ремствуючи разом із Сільвією на своє горе. Лорд Байрон вклав в уста свого Tacco прекрасні слова нарікань на життя, але їм далеко до глибокої щирості, що звучала в скаргах пані Воке.
– Отже, завтра вранці ти звариш лише три чашки кави, Сільвіє. Подумати тільки! Мій дім – порожній! У мене аж серце крається! Що за життя без пансіонерів? Ніщо! Ось мій дім і збезлюднів. В порожньому домі нема життя. Чим я прогнівила Бога, що на мене впало таке нещастя? Я ж запасла квасолі й картоплі на двадцять осіб. У моєму домі поліція! Отже, ми їстимемо саму картоплю! Доведеться звільнити Крістофа.
Савояр, що дрімав у кутку, прокинувся і спитав:
– Чого зволите, пані?
– Бідний хлопець! Він наче сторожовий пес, – мовила Сільвія.
– Тепер мертвий сезон, усі вже влаштувалися. Звідкіля візьмуться у мене пансіонери? Аж у голові паморочиться! А ця відьма Мішоно потягла за собою й Пуаре. Що вона йому зробила, чим вона його так привабила, що він за нею бігає, мов цуцик?
– Ще б пак! – сказала Сільвія, з осудом похитуючи головою. – Ці старі дівки – хитрі шельми!
– А бідолашного пана Вотрена зробили каторжником. Ах, Сільвіє, не можу, не можу цьому повірити. Такий веселун, щомісяця споживав на п’ятнадцять франків "глорії", платив за все готівкою.
– І такий щедрий! – додав Крістоф.
– Тут якась помилка, не інакше, – мовила Сільвія.
– Та ні, він сам признався! – провадила пані Воке. – І подумати тільки, що все це скоїлось у мене, в такому тихому кварталі, де й чужих котів не побачиш. Бігме, я наче уві сні. Ми бачили страту Людовіка Шістнадцятого, бачили падіння імператора, бачили, як він вернувся, як його знову скинули, – все це річ можлива; але в сімейних пансіонах такі катастрофи неприпустимі: без короля можна обійтися, а їсти десь же треба. І коли чесна жінка, та ще й з роду де Конфлан, годує прекрасними смачними обідами, то це вже кінець світу… Авжеж, це кінець світу.
– І подумати тільки, що Мішоно, яка все це наробила, дістане, кажуть, тисячу екю! – вигукнула Сільвія.
– Не згадуй про неї, вона просто мерзотниця, та й годі! – сказала пані Воке. – Крім того, вона перейшла до тієї Бюно. Ця жінка здатна на все; вона, напевне, чинила жахливі злочини, грабувала, вбивала… Це її треба було б послати на каторгу замість того бідолахи…
В цю мить подзвонили Ежен і батько Горіо.
– А-а, ось і мої двоє вірних, – сказала, зітхаючи, вдова.
Двоє "вірних", що вже майже не пам’ятали про нещастя, які звалилися на пансіон, без церемоній заявили господині, що перебираються на Шоссе д’Антен.
– Ах, Сільвіє, – скрикнула пані Воке, – бито мою останню карту! Ви смертельно вразили мене, панове! Ніби в живіт щось ударило. Мов ножем мене штрикнуло! За цей день я на десять років постаріла. Я збожеволію, слово честі! Що ж робити з квасолею? Ну, що ж, раз уже я зостаюся сама, то взавтра ти підеш, Крістофе… Прощайте, панове, на добраніч.
– Що це з нею? – спитав Ежен у Сільвії.
– Бодай йому всячина! Усі пансіонери повтікали через оту катавасію.