Ще да-' лі — в'язки залізних рур, неоднакових завдовжки, одна ще навіть із червоним сигнальним прапорцем, що його причепили Іоді, як рури везли машиною. Нарешті Рольф, мій приятель, що, видно, вперше відвідує цей будинок, каже:
— Мабуть, підемо вже нагору!..
Оскільки я не збираюся бути за проводаря, Кнобель показує на єдині тут, вичовгані старі сходи з горіхового дерева, старомодні, широкі, не стрімкі, з поїденим шашлями точеним поруччям. На п'ятому поверсі, де тхне кислою капустою, сходи кінчаються. Кнобель заявляє панові прокуророві, що треба йти далі, відчиняє дверці й показує нам вузькі, раптом дуже стрімкі східці з ялинових дощок. Вони весь час беруть мене всередину, випадково чи навмисне. Мовчазна поважність Кнобеля, що від сьогоднішнього ранку не помічає мене, справляє кумедне враження, але й мій приятель прокурор теж поводиться так, наче ми наближаємося до місця злочину, де можемо застати бозна-скільки трупів.
— Ну,— каже він нагорі, звертаючись чи то до мене, чи до Кнобеля,— будемо сподіватися, що вони теж скоро надійдуть...
Тут троє дверей. На одних намальовано замок, на других жартівливий знак, що там міститься туалет, нарешті треті ведуть до майстерні зниклого Штіллера. Кнобель відмикає їх і, як особа службова, йде вперед. Прокурор пропускає мене:
— Прошу, заходьте!
Щоб у них не склалося враження, що я почуваюся тут як дома, я відразу пристаю на його люб'язність; зрештою я відчуваю, що Рольф, мій приятель, тієї миті бентежиться куди більше за мене, таким знервованим я ще його ніколи не бачив. Тільки-но зайшовши до майстерні, він питає:
— Де тут вішалка?..
Кнобель показує на гвіздок, забитий у блакитні двері.
— Ага,— каже прокурор, потираючи руки.— Відчиніть вікно, Кнобелю, тут жахливе повітря.
Мені шкода свого приятеля, адже я розумію, що ця майстерня колись відіграла в його житті певну роль, непомірно велику роль, нині він сам знає це дуже добре; але в тому й полягає підступність такого виїзду на місце події, що спогади, які ти вже давно переміг, через раптову наочність знову налягають на тебе, збентеженого, і перемагають. На щастя, я не встигаю сказати якусь приязну банальність, бо ту мить долинає дзвінок, що обох нас вельми тішить. Кнобель шукає ґудзика, що ним можна відчинити двері внизу, і нарешті знаходить. Я й досі не знаю, хто має прийти на це ідіотичне місце події, очевидно, мій оборонець, а може, також і Юліка, міркую собі й не скидаю плаща: мені тут нема чого робити. Певне, шановний Кнобель не натиснув як слід на ґудзика, бо знову чути дзвінок. Прокурор обертається до нього:
— Чому ви не натиснете на ґудзика?
— Я ж натискаю,— каже Кнобель,— бачите.
Тим часом я трохи озираюся довкола, тримаючи руки в кишенях, у незастебнутому плащі і з шапкою на голові, бо ж це не покій, де хтось живе. Тут повно мистецьких творів. Коли не зважати на грубий шар пилюки на кожному заломі, кожній лопатці, на кожному мольберті, на кожному цоколі, на всіх меблях — уже через саме це немає бажання до чогось торкатися,—то майстерня така, як я собі й уявляв з опису пані Сибіли: дещо строката, поєднання помешкання з робітнею, суміш убогості й романтики: труба від грубки тягнеться через усю майстерню, недвозначно показуючи, що тут нема ніяких умовностей, до того ж це така сама труба, яку можна знайти майже в кожній паризькій майстерні, як умовний знак певної богеми. Та про мене! Загалом це просторе, навіть приємне приміщення, наче великий голубник із нетесаних ялинових дощок, що подеколи тихо риплять під ногами, дуже ясний такого сонячного осіннього дня, як нині. В кутку, де стеля вже спускається навскіс донизу, міститься, як добре пригадує собі пані Сибіла, стара газова плитка з іржавими карбами там, де полускала емаль, далі теракотова зливальниця, крива шаховка з посудом, а на верхній полиці, мабуть, як смішна оздоба, стоять самі крадені тарілки з різними написами: "Альпійський готель", "Гренадська "Бо-дега", "Цюріхський "Крюнгале" тощо. З червоної, певне, колись рурки на крані тепер стала сіра, запліснявіла гумова мумія, і досі прив'язана мотузком. Із неї капає вода, і я питаю себе, чи вона так капала всі шість років. Ця побіжна думка чомусь дратує мене і нагадує проточини в Карлсбадських печерах. На цвяшку висить рушник, весь у чорних плямах цвілі, наче в проказі. Звісно, не бракує тут і павутини, наприклад, на телефоні, що міститься побіч канапи і, очевидно, більше не дзвонить, занімілий під тягарем неоплачених рахунків. Канапа широка, grand lit, так само вкрита порохом. Це надає їй особливої ваги, наче вона походить із музею, "просимо руками не торкати", як Філіппове ліжко в Ескуріалі. Мій прокурор, бачу, теж тримає руки в кишенях, щоб часом не торкнутися до чогось. Він приглядається до поличок з книжками. Те, що залишив зниклий Штіллер, важко назвати бібліотекою, поряд із томиком Платона й кількома творами Гегеля тут є назви, що їх тепер уже не знає жаден букініст. Брехт стоїть коло Гамсуна, далі Горький, Ніцше, дуже багато томиків видавництва "Реклам", деякі з лібретто опер, а також граф Кайзерлінг, правда, з чорною печаткою публічної бібліотеки, потім різні книжки з мистецтва, насамперед сучасного, антологія швейцарської лірики, "Моя боротьба" поряд з Андре Жідом, з другого краю, коло "Білої книги" про громадянську війну в Іспанії, чимало томиків видавництва "Інзель", але жадної збірки творів, самі окремі книжки, як-от: "Західно-східний диван", "Фауст" і "Розмови з Екерманом", "Дон-Кіхот Ламанчський", "Чарівна гора", єдиний тут твір Томаса Манна, "Іліада", "Божественна комедія", Еріх Кестнер, "Моцарт у дорозі до Праги", а також вірші Меріке, "Тіль Уленшпігель", потім "У пошуках утраченого ча-ху" Марселя Пруста, також не всі томи, "Останні дні Гуттена", із Готфріда Келлера тільки "Щоденники" й "Листи", одна книжка К. Г. Юнга, "Чорний павук", якийсь твір Арпа і раптом "Сон" Стріндберга, ще перед ним Гессе, а також Чехов, Піранделло, все в німецьких перекладах, маленька новела Лоренса з мексіканського життя "Жінка, що поїхала на коні", чимало творів швейцарця Альбіна Цолінгера, Достоєвського тільки "Записки з мертвого будинку", перші вірші Гарсії Лорки іспанською мовою, дрібні прозові твори Клоделя й "Капітал", спертий на Гельдерліна, кілька кримінальних романів, Ліхтенберг, Тагор, Рінгельнац, Шопенгау-єр, також із чорною печаткою публічної бібліотеки, Хе-мінгуей (книжка про кориду) стоїть поряд із Траклем, далі стоси збутнілих часописів, іспансько-німецький словник у дуже пошарпаній оправі, "Комуністичний маніфест", книжка про Ганді і так далі! В кожному разі, важко було б скласти з них духовного стежного листа, тим паче, що ніхто не знає, котрі з цих книжок зниклий Штіллер читав, що з прочитаного зрозумів, а чого просто не зрозумів чи, собі на лихо, зрозумів хибно. Мій приятель прокурор має таку міну, наче не може знайти того, що йому треба; якусь хвилину, коли він, незважаючи на пилюку, витягає тоненьку книжечку в червоній сап'яновій обгортці, мені здається, що він шукає книжок із власної бібліотеки. Проте він ставить книжечку на місце й починає гортати "Анну Кареніну"... Крім того, в майстерні впадає в око широкий довгий стіл із звичайних дощок, стіл-верстат на козлах, із вирізьбленим прізвищем скульптора, геть замащений гіпсом. Здається, якась добра фея прибрала тут трохи: спорожнила попільнички, а також відро на сміття, що стоїть у кутку біля плитки. На стіні, як і змальовувала пані Сибіла, висять дві збляклі бандерильї з Іспанії, африканська маска, що вельми скидається на підробку, різні фотокартки, такі збляклі, що їх важко розпізнати, чудовий уламок кельтської сокири, плакат Тулуз-Лотрека, теж зовсім збляклий. За якийсь час прокурор питає:
— Де вони так довго баряться?
— Не знаю,— каже Кнобель,— я натискав на ґудзика.
Я не втручаюся до їхньої тяганини з "виїздом на місце події", що, видно, їм не вдався; я тут в'язень і, поки вони радяться, дивлюся собі у вікно.
— Може, вони не знають, куди йти?
— Чого б,— відповідає Кнобель,— пані тут добре все знає, сама ж мені показувала.
Ага, он кого я маю сподіватися. Я запалюю цигарку. Не можу повірити, аби Юліка, якщо вона кохає мене, погодилась брати участь у цій комедії. Я, звісно, схвильований, але сповнений надії і, властиво, впевнений у перемозі: кінець кінцем усе залежатиме від Юліки, тільки від Юліки... Бо що стосується мене, то даремний їхній захід: я не можу собі уявити іншого місця, що було б мені таке чуже, як це. Кілька глиняних скульптур, що їх свого часу залишив зниклий Штіллер, завито в руді ряднини, щоб не пересихала глина. Але тих ряднин роками ніхто не зволожував, тож, мабуть, скульптури геть висохли й тримаються купи тільки завдяки ряднинам. Звісно, я не торкаюся до них. Добре було б на завершення цього виїзду на місце події розгорнути ряднини, щоб усе, як мумія, розсипалось на порох. Мій приятель прокурор теж не може позбутися такого враження: йому вони також нагадують мумії, що їх в етнографічних музеях недарма виставляють за склом. Насамперед він приглядається до гіпсового зліпка з директора, що його він уранці бачив живого, але не висловлює своєї думки. Деякі скульптури навіть вилито в бронзі, що, по-моєму, їм не пішло на користь: бронза, все ж таки метал довговічний, відбирає тим скульптурам шляхетну ілюзію начерку, яка ще, може, здатна врятувати решту зліпків принадою сподіванки. Те, що вже вилите, не засвідчує праці дорослої людини. Не дивно, що Штіллер (колись же він мав це помітити) пішов звідси. Досить скинути оком на цю вкриту пилюкою майстерню: скільки тут укладено праці, о, скільки завзяття, скільки запопадливості й поту, а все ж це не те, перед чим хочеться скинути шапку. Трохи меланхолії, більше нічого — і я радий, що знову чути дзвінок. Прокурор уже втрачає терпець: нехай, мовляв, Кнобель зійде вниз і приведе їх, бо з усього видно, що вони не годні відчинити двері, тільки мерщій. Мій наглядач, цілком слушно почуваючись ображеним, бо щосили тиснув на ґудзика, рушає до дверей і натикається на старого мандрівного торгівця, що, видно, вже обійшов усі поверхи й тепер спинився перед майстернею, тримаючи в тремтячій руці відчинену валізочку.