Ні, я не можу повторити її слова. Але ж я ніколи не думала так погано. Це почалося в мене від бажання, щоб усе, все було гарно в житті, а вийшло інакше. Я просто не подумала, що багато хто ще може жити в не-статках, а тим паче Ніна М., вона така безпорадна... Присягаюсь, Ніночко, я більше ніколи, ніколи не буду!"
Далі йшла приписка олівцем, зроблена, очевидно, другого дня: "І ти перепросиш її, так, так, так!.."
Через дві сторінки був запис:
"Найдорожче в людини — це життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки, щоб не пекла ганьба за підленьке і дріб'язкове минуле (М. Островський)".
"Все-таки кумедний цей М. Н.! Звичайно, я не криюсь, мені приємно побути з ним (інколи). І він добре танцює. Але він дуже любить хизуватися своїм званням і хвастати своїми орденами, а це мені зовсім мало важить. Вчора віп заговорив про те, чого я давно ждала, але чого зовсім не хотіла... Я посміялась і не жалію. А те, що він сказав,— заподію собі смерть,— це й неправда, й свинство. Він такий товстий, йому б треба бути на фронті, з рушницею попоходити. Ніколи, ніколи, ніколи!.."
"Найхоробріший серед скромних наших командирів і най-скромніший серед хоробрих — таким я пам'ятаю т. Котов-ського. Вічна йому пам'ять і слава! (Сталін)".
Уля сиділа, схилившись над своїм учнівським зошитом, поки не почула, як тихо стукнула хвіртка і чиїсь легкі маленькі ноги пробігли через двір до дверей у кухоньку.
Дверцята без стуку відчинились, і Валя Філатова, нічого не бачачи перед собою, підбігла до Улі, впала на коліна на долівку й ткнулась обличчям у коліна Улі.
Вони мовчали. Уля відчувала, як здималися Валипі груди, як билось її серце.
— Що з тобою, Валечко? — тихо спитала Уля.
Валя підняла обличчя з напіввідкритим вологим ротом.
— Улю! — сказала вона.— Мене женуть до Німеччини!
При всій своїй глибокій огиді до німців і до всього, що вони робили в місті, Валя Філатова до нестями боялась німців. З першого дня, як прийшли вони, дівчина чекала, що от-от має статися щось жахливе з нею чи з матір'ю.
Після того як вийшов наказ про реєстрацію на біржі, а Валя ще не виконала цього наказу, вона жила в чеканні арешту, відчуваючи себе злочинницею, що стала на шлях боротьби з німецькою владою.
Цього ранку, йдучи на базар, вона зустріла кількох пер-вомайців, що ходили вже на реєстрацію: вони плентали на роботу — відновлювати одну з маленьких шахтинок, яких було немало в районі Первомайки.
І тоді Валя, соромлячись признатись Улі в своїй слабкості, потай від неї пішла на реєстрацію.
Біржа праці містилася в одноповерховім білім будинку на горбі, неподалік од районного виконкому. Невелика черга — кілька десятків чоловік, молодих і літніх, здебільшого жінок та дівчат,— стояла коло входу в будинок. Валя здалеку впізнала в черзі однокласницю по первомайській школі Зінаїду Вирікову. Валя впізнала її, аж надто маленьку на зріст, її гладеньке, наче приклеєне волосся, короткі, гострі косиці, що стирчали вперед, і підійшла до неї, щоб потрапити в чергу ближче.
Ні, це була не одна з тих черг, в яких немало довелось попостояти людям у час війни —— і в хлібній, і в продовольчій, і за продкартками, і навіть при мобілізації на трудовий фронт. Тоді кожен намагався потрапити ближче, і люди сварились, якщо хтось проходив без черги, використовуючи знайомство чи службове становище. Це була черга на німецьку біржу праці, ніхто не намагався потрапити туди раніше од інших. Вирікова мовчки глянула на Валю недобрими, близько зведеними очима й поступилась місцем перед собіою.
Черга посувалась досить швидко,— входили по двоє. Валя, тримаючи біля грудей у спітнілій руці паспорт, загорнений у хусточку, ввійшла разом з Виріковою.
В кімнаті, де реєстрували, прямо проти входу стояв довгий стіл, за яким сиділи товстий німецький єфрейтор і росіянка з дуже ніжною, рожевою шкірою обличчя й неприродно розвиненим, довгим підборіддям. І Валя, і Вирікова знали її: вона викладала в краснодонських школах, в тому числі і в первомайській, німецьку мову. Хоч як це дивно, але прізвище її було теж Німчинова.
Дівчата поздоровкалися з нею.
— А... мої вихованки! — сказала Німчинова й неприродно всміхнулась, опустивши довгі темні вії.
В кімнаті цокотіли друкарські машинки. До дверей праворуч і ліворуч простяглись дві невеликі черги.
Німчинова питала у Валі про вік, батьків, адресу й записувала в довгу відомість. Зразу ж вона перекладала всі ці дані німецькою мовою єфрейторові, і він записував їх у другу відомість по-німецькому.
Поки Німчинова питала їх, хтось вийшов з кімнати праворуч, а хтось увійшов. Раптом Валя побачила молоду жінку із скуйовдженою зачіскою, з неприродно червоним обличчям, з заплаканими очима. Вона швидко пройшла через кімнату, однією рукою застібаючи на грудях кофтину.
Тим часом Німчинова ще питала про щось Валю.
— Що? — не дочула Валя, проводячи очима цю молоду жінку із скуйовдженою зачіскою.
— Здорова? Ні на що не скаржишся? — спитала Німчинова.
— Ні, я здорова,— сказала Валя.
Вирікова раптом смикнула її ззаду за кофтину. Валя обернулася, але Вирікова дивилась мимо неї близько зведеними, байдужими очима.
— До директора! — наказала Німчинова.
Валя машинально перейшла в чергу праворуч і озирнулась на Вирікову. Вирікова механічно відповідала на ті самі запитання, які ставили її подрузі.
В кімнаті в директора було тихо, тільки зрідка лунали уривчасті неголосні вигуки по-німецьки. Поки питали Вирікову, з кімнати директора вийшов парубчак років сімнадцяти. Він був розгублений, блідий і теж застібав на ходу гімнастерку.
І тут Валя почула, як маленька Вирікова різким своїм голосом заговорила:
— Ви ж самі знаєте, Ольго Костянтинівно, що в мене те-беце,— ось чуєте? — І Вирікова стала демонстративно дихати на Німчинову й на товстого німецького єфрейтора, який, відсахнувшись на стільці, з подивом дивився на Вирікову круглими півнячими очима. В грудях у Вирікової справді щось захрипіло.— Мені потрібен домашній догляд,—казала вона далі, безсоромно поглядаючи то на Німчинову, то на єфрейтора,— але якби тут, у місті, я з охотою, просто з охотою! Тільки я дуже прошу вас, Ольго Костянтинівно, по якій-небудь інтелігентній, культурній професії. А я охоче піду працювати при новому порядку, так, так, охоче!
"Боже мій, що вона таке плете?" — подумала Валя, і серце в неї калатало, коли вона входила до кімнати директора.
Перед нею стояв німець у військовім мундирі, вгодований, з гладенько прилизаним на прямий проділ сіро-рудим волоссям. Хоч він був у мундирі, він стояв у жовтих шкіряних трусиках та коричневих панчохах, з голими коліньми, оброслими волоссям, як шерстю. Він швидко й байдуже глянув на Валю й загорлав:
— Роздівайт! Роздівайт!
Валя безпорадно повела очима. В кімнаті, за столом, сидів іще тільки німецький писар, біля нього стосами лежали старі паспорти.
— Роздягайся, чуєш? — сказав німецький писар по-українському.
— Як?..— Валя вся так і зашарілась.
— Як! Як! — перекривив писар.— Скидай одежу.
— Schneller! Schneller 1 — уривчасто звелів офіцер з голими, оброслими волоссям коліньми. І раптом, простягши до Валі руки, він чисто промитими вузлуватими пальцями, теж порослими рудим волоссям, розсунув Валі зуби, заглянув у рот і почав розстібати їй плаття.
Валя, заплакавши від страху та приниження, швидко почала роздягатися, плутаючись у білизні.
Офіцер допомагав їй. Вона лишилася в самих туфлях. Німець, нашвидку оглянувши її, гидливо помацав плечі, стегна, коліна і, обернувшись до солдата, сказав уривчасто й так, наче він говорив про солдата:
— Tauglich 2.
-— Пачпорт! —— не дивлячись на Валю, гукнув писар, простягши руку.
Валя, прикриваючись одежею, схлипуючи, подала йому паспорт.
— Адреса! Валя сказала.
— Одягайся,— похмуро й тихо звелів писар, кинувши її паспорт на інші.— Коли з'являтися на збірний пункт, буде оголошення.
Валя отямилася вже на вулиці. Шкварне денне сонце лежало на будинках, на курній дорозі, на випаленій траві. Вже понад місяць не було дощу. Все навколо перегоріло й висохло. Повітря тремтіло, розпечене.
Валя стояла посеред дороги в густому поросі по кісточки.
1 Швидше! Швидше! (Нім.)
2 Придатйий! (Нім.)
І раптом, застогнавши, опустилась просто в порох. Плаття її надулося кругом, як пухир, і опало. Валя затулила обличчя долонями.
Вирікова наче розбудила її. Вони зійшли з пагорба, де стояв будинок райвиконкому, і повз будинок міліції, через Восьмидомики, пішли до себе на Первомайку. Валю то морозило, то кидало в гарячий піт.
— Дурна ти, дурна! — казала Вирікова.— Так вам і треба, таким!.. Це ж — німці,— поважливо, навіть улесливо сказала Вирікова,— до них треба вміти пристосуватись!
Валя, не чуючи, йшла поруч з нею.
— У, ти, дурепа така! — злостилась Вирікова.— Я ж подала тобі знак! Треба було натякнути, що ти хочеш їм допомагати тут, вони таке цінять! І треба було сказати: нездужаю... Там, на комісії, лікарем Наталя Олексіївна, з міської лікарні, вона всім дає звільнення чи обмежену придатність, а німець там просто фельдшер і ні чорта не розуміє. Дурна, дурна ти! А мене призначили на службу до колишньої контори "Заготскот", ще й пайок дадуть...
Улю спершу охопили жалощі. Вона обняла Валю за голову й стала мовчки цілувати її волосся, очі. Потім зароїлись плани врятування Валі.
— Тобі треба тікати,— виснувала Уля,— так, так, тікати!
— Куди ж, куди, боже мій? — безпорадно й роздратовано говорила Валя.— У мене ж немає тепер документів!
— Валечко, люба,— почала Уля ласкавим шепотом,— я розумію, кругом німці, але це ж наша країна, вона велика, навколо ж ті самі люди, серед яких ми жили, можна знайти ж вихід. Я сама допоможу тобі, всі хлопці й дівчата допоможуть.
— А мама? Що ти, Улечко! Вони ж її замучать.— Валя заплакала.
— Та не плач ти, справді! — розсердилась Уля.— А якщо тебе в Німеччину заженуть, ти думаєш, їй буде легше? Хіба вона переживе?
— Улечко... Улечко... За що ти ще більше мучиш мене?
— Це огидно, що ти кажеш, це... це ганебно, бридко:.. Я зневажаю тебе! — із страшним, жорстоким почуттям сказала Уля.— Так, так, зневажаю твою немічність, твої сльози... Навкруги стільки горя, стільки людей, здорових, сильних, прекрасних людей гинуть на фронті, у фашистських концтаборах, катівнях,— подумай, що переживають їхні дружини, матері, але всі працюють, борються! А ти дівчисько, тобі всі дороги відкрито, тобі пропонують допомогу, а ти скімлиш та ще хочеш, щоб тебе жаліли.