Це по селах били тривогу, закликаючи йти на захист Парижа.
— А! Це повстання! — казав Фредерік із зневажливим жалем; усі ці заворушення здавалися йому жалюгідними проти їхньої любові й вічної природи.
І вони говорили про абищо, про речі, які й так були їм відомі, про людей, котрі їх не цікавили, про безліч дрібниць. Вона розповідала йому про свою покоївку та свого перукаря. Якось вона, прохопившись, сказала, скільки їй років, — двадцять дев'ять; вона старіє.
Бувало, несамохіть, вона вибовкувала подробиці про своє життя. Вона "служила продавщицею в крамниці", їздила до Англії, починала готуватися в актриси; усе те не мало жодного зв'язку, і Фредерік не міг скласти якогось цілісного враження. Вона розповіла й більше, — якось, коли вони сиділи під платаном на схилі лугу. Внизу, край дороги, босе дівча із запилюженими ногами пасло корову. Помітивши їх, воно підійшло попросити милостиню; однією рукою пастушка притримувала драну спідничку, а другою чухала чорне волосся, яке скидалося на перуку часів Людовіка XIV і обрамлювало її смугляве личко, осяяне сліпучим блиском оченят.
— Згодом вона буде гарненька, — сказав Фредерік.
— Якщо їй поталанило й вона не має матері! — зауважила Розанетта.
— Що? Чому?
— Авжеж. Якби в мене не було матері, я б…
Вона зітхнула й почала розповідати про своє дитинство, її батьки були прядильниками в Круа-Русс. Вона працювала в батька підмайстром. Бідолаха тягнувся, вибиваючись із останніх сил, а жінка їла його їдьма і все збувала, аби тільки піти напитися. Розанетта ніби зараз бачила їхню кімнату, розставлені попід вікнами верстати, на пічці казан із супом, ліжко, пофарбоване під червоне дерево, навпроти — шафа і темна комірчина, де вона спала до п'ятнадцяти років. Нарешті з'явився якийсь пан, гладкий, лице бурого кольору, повадки святоші, весь у чорному. Він переговорив з матір'ю, і через три дні… Розанетта зупинилась і кинула погляд, сповнений безсоромності й гіркоти:
— Все сталося! — Потім, відповідаючи на мимовільний жест Фредеріка, повела далі: — Він був одружений і боявся скомпрометувати себе вдома, тож мене відвели в окремий кабінет ресторану і сказали, що я буду щаслива, дістану добрий подарунок.
Перше, що мене здивувало, коли я переступила поріг, був позолочений канделябр на столі, де стояло два прибори. Вони відбивалися в дзеркальній стелі, а стіни були обтягнені голубим шовком, і кімната скидалася на альков. Це мене приголомшило. Ти ж розумієш: бідне дівча ніколи нічого не бачило! Хоч мене й засліплював той блиск, проте було страшно. Хотілося піти геть, але я залишилась.
Перед столом був лише диван. Я сіла на нього і так і потонула — такий він був м'який! Калорифер з-під килима дихав на мене теплом, і я сиділа, ні до чого не торкаючись. Лакей, що стояв навпроти, умовляв мене поїсти. Він одразу налив мені повну склянку вина. В мене закрутилася голова, я хотіла відчинити вікно, але він сказав: "Ні, мадмуазель, не можна". І пішов собі. На столі було повно всякої всячини, про яку я й уявлення не мала. Проте ніщо мені не подобалося. Тоді я припала до вазочки з варенням і все чекала. Не знаю, що йому заважало прийти. Було досить пізно, десь близько півночі, і я знемоглася, чекаючи. Я взялася збивати подушки, щоб краще вмоститися, і під руку мені попало щось похоже на альбом, ніби зошит; це були непристойні малюнки… Я заснула над ними, коли він прийшов.
Вона опустила голову й задумалася.
Довкола шамотіло листя, в густій траві похитувалася велика наперстянка, на галявину лилося хвилями світло, лише зрідка, скубучи травку, порушувала тишу якась корова, котрої тепер їм було вже не видно.
Розанетта пильно дивилася просто себе в одну точку; ніздрі у неї тремтіли. Фредерік узяв її руку.
— Скільки ти вистраждала, люба, бідолахо!
— Еге ж, — мовила вона, — більше, ніж ти гадаєш!.. Навіть хотіла покінчити з собою; мене витягли з води.
— Як це?
— А! Не варто згадувати!.. Я тебе кохаю, я щаслива! Поцілуй мене.
І вона заходилася вискубувати реп'яшки, що поначіплювалися до подолу сукні.
Найбільше Фредерік думав про те, чого вона не доказала. Яким чином змогла вона вибитись із убозтва? Якому коханцеві завдячує своїм вихованням? Що сталося в її житті до того дня, коли він уперше прийшов до неї? Її останнє признання унеможливлювало дальші розпитування. Він лише поцікавився, як вона познайомилася з Арну.
— Через Ватназ.
— То не тебе якось бачив я разом із ними в Пале-Роялі?
Він назвав число. Розанетта силкувалася пригадати.
— Так, справді… Невесело мені було на той час!
Однак Арну показав себе якнайкраще. Фредерік у тому не сумнівався, та все-таки їхній друг — великий дивак, у нього чимало вад; і він скористався з нагоди нагадати про них. Вона погоджувалась.
— Ну й що з того! Все-таки любиш отого поганця!
– І досі? — спитав Фредерік.
Вона зашарілася і напівусміхаючись, напівсердито відповіла:
— Ба ні! Це давні діла. Я ж од тебе нічого не приховую. А якби навіть і так, він зовсім інше! До речі, ти не надто люб'язний зі своєю жертвою.
— Жертвою?
Розанетта взяла його за підборіддя.
— Звичайно! — І, сюсюкаючи, як ті годувальниці, додала: — Ти не завжди був невинним хлопчиком! Було ж із його жіночкою — люлі-люлечки!
— Я? Та ніколи в житті!
Розанетта посміхнулася. Ця посмішка ранила його, як доказ — так він подумав — байдужості. Але вона почала лагідно розпитувати його, благаючи поглядом, щоб він обдурив її:
— Правда?
— Авжеж!
Фредерік заприсягнув, що він ніколи не думав про пані Арну, бо палко закоханий в іншу.
— В кого ж?
— Таж у вас, моя красунечко!
— Ах, не знущайся наді мною! Це мене дратує!
Він вирішив, що обачніше вигадати якусь історію, таке собі захоплення. Він придумав найдокладніші обставини. Зрештою, та особа завдала йому великих прикрощів.
— Тобі напевне не щастить! — сказала Розанетта.
— Та ну! Всіляко бувало! — відповів Фредерік, бажаючи натякнути на деякі любовні удачі, щоб викликати про себе кращу думку; тим більше, що й Розанетта не розповідала про всіх своїх коханців, бо навіть у хвилини найсердечнішої відвертості завжди дещо приховують через фальшивий сором, делікатність або жалощі. У комусь іншому, ба й в самому собі, відкриваєш цілі безодні або помийні ями, які не дозволяють іти далі; крім того, відчуваєш, що тебе не зрозуміють; висловити будь-що дуже важко; тим-то цілковите єднання в любові рідкість.
Бідолашна Капітанша ніколи не зазнала чогось кращого. Часто, коли вона дивилась на Фредеріка, зір її затуманювався слізьми, і вона зводила очі догори або втуплювала їх в обрій, неначе там бачила яскраву зорю, своє майбутнє, сповнене безмежної втіхи. Нарешті вона якось призналася, що їй хочеться замовити молебень, мовляв, "це принесе щастя нашому коханню".
Чому ж вона так довго опиралася йому? Вона й сама не знала. Він запитував її про це кілька разів, і вона відповідала, стискаючи його в обіймах:
— Я боялася, любий, занадто покохати тебе!
У неділю вранці Фредерік, читаючи газету, наглянув у списку поранених прізвище Дюссардьє. Він скрикнув, показуючи Розанетті газету, і заявив, що негайно повертається до Парижа.
— Ну й чого?
— Щоб побачити друга, доглядати його!
— Сподіваюся, ти не покинеш мене саму-одну?
— Поїдемо разом.
— Еге! Щоб трапити в той шарварок? Красненько дякую!
— Але ж не можу я…
— Тринди-ринди! Ніби в шпиталях бракує фельдшерів! Та й чого він туди микався? Хай кожен пильнує свого носа!
Він обурювався з її егоїзму й картав себе, чому не залишився там, разом з іншими. В такій байдужості до лиха батьківщини було щось жалюгідне, обивательське. Любов до Розанетти раптом стала гнітити його, як злочин. Вони цілісіньку годину сердилися одне на одного.
Потім вона стала благати його, щоб трохи перечекав, не наражався на небезпеку.
— А раптом тебе вб'ють!
— Ну й нехай! Я лише виконаю свій обов'язок!
Розанетта аж підстрибнула. Його обов'язок передусім — кохати її. Виходить, вона йому вже непотрібна! В цьому нема жодного здорового глузду! Що за фантазія, Боже милий!
Фредерік подзвонив, щоб дали рахунок. Однак вернутися до Парижа було нелегко. Диліжанс контори Лелуар щойно відійшов, Леконтові карети пасажирів не брали, диліжанс із Бурбоне прибуде тільки вночі, до того ж, певно, повнісінький; нічого не можна було передбачити. Змарнувавши багато часу на довідки, Фредерік постановив узяти поштову карету. Поштмейстер відмовив йому, бо у Фредеріка не було з собою паспорта. Кінець кінцем він найняв коляску (ту саму, в якій вони каталися), і перед п'ятою годиною вони добралися до "Торгового готелю" в Мелені.
На ринковій площі стояли в козлах рушниці. Префект заборонив національній гвардії йти в Париж. Гвардійці, котрі не належали до його департаменту, прагнули вирушити в дорогу. Довкола лунав крик. Заїзд повнився шумом.
Розанетта, охоплена страхом, заявила, що далі не поїде, і знову благала Фредеріка залишитися. Хазяїн заїзду і його дружина підтримували її. До суперечки втрутився якийсь чолов'яга, котрий разом із іншими обідав; він запевнював, що битися скоро перестануть, але все ж таки треба виконувати свій обов'язок. Тоді Капітанша заплакала ще голосніше. Фредерік був у розпачі. Він віддав їй свого гаманця, поцілував і зник.
Добравшись до Корбея, він на вокзалі дізнався, що повстанці в кількох місцях розібрали рейки, а кучер відмовився везти його далі; коні "похляли", казав він.
Одначе з його допомогою Фредерік напитав поганенького кабріолета і за шістдесят франків, не враховуючи грошей на чарку, його погодилися довезти до Італійської застави. Але за сто кроків до застави кучер висадив його й повернув назад. Фредерік ішов дорогою, аж раптом вартовий багнетом загородив шлях. Четверо схопили його, зчинили крик:
— Це один із них! Тримайте міцно! Обшукати! Розбійник! Погань!
Його здивування було таке глибоке, що він дав одвести себе до застави в караульню, що на майдані, де сходяться бульвари Гобеленів і Шпитальний та вулиці Годфруа й Муфтар.
На початку цих чотирьох доріг височіли барикади — чотири величезні кучугури брукового каміння; подекуди тріскотіли смолоскипи; хоча довкола здіймалася курява, Фредерік розрізняв піхотинців і національних гвардійців із почорнілими лицями, обшарпаних, лютих. Вони щойно захопили майдан і розстріляли кількох чоловік; їхнє шаленство ще не вляглося.