От де швидко пливуть! А яка там худоба! Мій батько, слово честі, отримав золоту медаль за чотирирічну ялівку(сам його величність скуштував шматочок з неї і сказав, що кращого м'яса зроду не їв). Тут ви такої ялівки ніде не побачите!-І Джоз, зітхнувши, визнав, що таких добрих біфштексів, з прошарками жиру, як в Англії, ніде немає.
За винятком Ірландії, звідки вам привозять найкраще м'ясо,— мовила дружина майора, й далі роблячи, як часто буває з патріотами її нації, порівняння на користь своєї країни.
Сама думка порівняти ринок у Брюгге з дублінським, вона ж таки й завела про це мову, здавалась міс О'Дауд блюзнірством , я була б вам дуже вдячна, якби ви пояснили мені, позначає в них ота шпичка в кінці ринкового майдану — мовила вона в таким глумом, що вже від самого нього та стара башта могла завалитися.
Скрізь, куди сови їхали, було повно англійського війська, англійський ріжок будив їх уранці, ввечері вони лягали спати під звуки англійських сурм і барабанів. Вся країна, як і вся Європа, була озброєна, наближалася величезна історична подія, а простодушна Пеггі О'Дауд, яку все це стосувалося не менше, ніж будь-кого іншого, балакала собі про Белінафед, про коней, про конюшні Гленмелоні і про те, яке там п'ють вино; Джоз Седлі перебивав її розповідями про каррі і рис у Думдумі, а Емілія думала про свого чоловіка і про те, як найкраще виявити йому своє кохання, ніби це були найважливіші в світі проблеми.
Той, хто любить відкласти підручники історії і поміркувати про те, що б сталося на світі, якби внаслідок фатальних обставин не вийшло того, що було насправді (дуже складна, цікава, повчальна й корисна медитація), безперечно, часто дивувався, що Наполеон вибрав таку винятково невдалу пору, щоб утекти з Ельби й випустити своїх орлів із затоки Сен-Жуан до собору Паризької богоматері. Наші історики кажуть нам, що армії союзних держав були, на щастя, в бойовій готовності і будь-якої хвилини могли виступити проти імператора з Ельби.
Найясніші гендлярі, які зібрались у Відні й перекроювали Європу на свій смак, мали стільки підстав для взаємних сварок, що армії, які перемогли Наполеона, могли накинутись одна па одну, коли б не повернувся їхній спільний ворог, якого вони всі ненавиділи й боялися. Один монарх тримав свою армію напоготові, бо захопив Польщу й вирішив її не віддавати, другий загарбав половину Саксонії і був схильний затримати свою здобич, третій зазіхав на Італію. Кожного з них обурювала жадібність інших, і якби корсиканець почекав у своєму полоні, поки ці володарі схоплять один; одного за чуба, то міг би повернутися і без перешкод: захопити владу. Але що б тоді сталося з нашою повістку і з нашими приятелями? Якби всі краплі висохли, що залишилося б від моря?-Тим часом люди дбали про свої житейські буденні справи й ганялися за розвагами, наче всьому цьому не мав настати край і наче попереду не було ворога. Коли паші мандрівники добулися до Брюсселя, де стояв їхній полк,— усі казали, що йому пощастило,— вони опинилися в одній із найвеселіших і найчарівніших маленьких столиць Європи, де всі ятки Ярмарку Суєти вабили око найпринаднішою розкішшю.
Тут розквітали азартні ігри, тут танцювали до знемоги; тутешні бенкети викликали захват навіть у такого гурмана, як Джоз; в театрі незрівнянна Каталані зачаровувала своїх слухачів; чудовим прогулянкам верхи додавала зваби парадна військова форма; прекрасне давнє місто, незвичайні костюми й дивовижна архітектура вбирала очі нашої маленької Емілії, яка ніколи не була за кордоном і яка всім тут захоплювалася; тож тепер, протягом кількох коротеньких тижнів, живучи в гарній затишній квартирі, за яку платили разом Джоз і Осборн, що тим часом мав гроші й ставився до дружини з ніжною увагою,— кажу, протягом другої половини свого медового місяця Емілія була така вдоволена й щаслива, як і кожна щойно одружена жінка, що виїхала у весільну подорож.
Кожен день цієї щасливої пори приносив усьому товариству щось нове і приємне. То вони оглядали якусь церкву чи картинну галерею, то їхали верхи на прогулянку, то йшли в оперу. Весь час грали полкові оркестри, в парку можна було побачити найзначніших людей Англії — це був безперервний військовий парад. Джордж, який щовечора водив дружину на нову веселу прогулянку чи забаву, був, як завжди, вдоволений собою і присягався, що він став справжнім сім'янином. їхати куди-небудь із ним! Хіба цього не досить, щоб серденько Емілії радісно стукотіло? Її листи додому, до матері, в той час були сповнені захвату і вдячності. Чоловік спонукав її купувати мережива, капелюшки, коштовності і всякі дрібнички. О, він найдобріший, найкращий, найвеликодушніший з усіх чоловіків!-Джордж дивився на лордів, леді та інших значних осіб, що заповнили місто й траплялися на кожному кроці, і його щиру британську душу заливала радість. Тут ці аристократи скидали з себе холодне самовдоволення й зарозумілість, що так часто притаманні їм у себе на батьківщині, і, з'являючись у різних публічних місцях, не гребували спілкуванням із простими смертними. Одного вечора на бенкеті в генерала, що командував дивізією, до якої належав і полк Джорджа, той мав честь танцювати з леді Бланш Осотріс, дочкою лорда Голодвірса; він ноги відбігав, дістаючи морозиво й прохолодні напої для леді та її матері і, порозштовхувавши челядь, сам викликав карету леді Голодвірс. Удома він так хвалився знайомством із графинею, що переважив би й свого батька. Другого дня Джордж поїхав з візитом до тих леді; супроводжуючи їх верхи, коли вони каталися в парку, він запросив усіх на парадний обід до ресторану і страшенно зрадів, коли вони погодились прийти. Старий Голодвірс, що не був надто гордий, зате мав добрий апетит, пішов би задля обіду куди завгодно.
Сподіваюся, там не буде більше ніяких дам, крім нас,— мовила леді Голодвірс, міркуючи про ті запросини і про те, що вони надто швидко їх прийняли.
Боже мій, мамо, невже ви можете допустити, що він приведе свою дружину? — зойкнула леді Бланш, яка минулого вечора не одну годину кружляла Джорджа у вальсі, що недавно став модний.— Ті чоловіки ще нічого, але їхні жінки...
Дружина його буде, адже він щойно одружився, і я чув, що вона з біса гарна,— сказав старий граф.
Ну що ж, люба моя Бланш,— мовила мати,— я вважаю, що коли тато хоче йти, ми теж підемо, але, звичайно, в Англії нам не обов'язково підтримувати це знайомство.
Отже, вирішивши не впізнавати свого нового знайомого на Бонд-стріт, ці вельможні особи в Брюсселі пішли до нього на обід, ласкаво дозволили Джорджеві заплатити за прирощення і виявили свою гідність тим, що бентежили його дружину й старанно вилучали її зі спільної розмови. Ніхто так не вміє виявляти свою гідність, як британські аристократи. Спостерігати, як вельможна леді трактує іншу, скромнішу за себе жінку,— дуже повчальна розвага для відвідувача Ярмарку Суєти, що має нахил до філософських роздумів.
Парадний обід, на який бідолашний Джордж витратив багато грошей, був найсумнішою подією за весь медовий місяць Емілії. Вона написала матері про нього дуже жалісливого листа: як графиня Голодвірс не відповіла їй на якесь звертання, як леді Бланш роздивлялася на неї в лорнетку, як через це лютував на них капітан Доббін і як мілорд, коли всі вийшли з-за столу, попросив доказати йому рахунок і заявив, що обід був з біса поганий і з біса дорогий. Та хоч Емілія розповіла в листі і про неввічливість гостей, і про те, як їй було тяжко й прикро, стара місіс Седлі однаково дуже втішалася й так часто розповідала про Еміліїну приятельку графиню Голодвірс, що чутка про те, як його син пригощав перів та графів, докотилася до вух старого Осборна в Сіті.
Той, хто знає теперішнього генерал-лейтенанта Джорджа Тафта, кавалера ордена Лазні, і бачив, як він під час сезону майже щодня статечно прогулюється на Пел-Мел у лакових чоботях на високих підборах, зазираючи під капелюшки зустрічних жінок, або гарцює на чудовому гнідому коні і стріляв очима в екіпажі на паркових алеях,— хто бачив теперішнього сера Джорджа Тафто, той навряд чи впізнає в ньому хороброго офіцера, що відзначився в Іспанії і під Ватерлоо.
Тепер у нього густе хвилясте каштанове волосся, темні брови й темно-руді бакени.
1815 року він був русявий, лисий і гладкий, а тепер якось дуже зсохся. Коли він мав десь років сімдесят (тепер йому майже вісімдесят), його сивий, ріденький чуб раптом погустішав, став каштановим і кучерявим, а брови та бакени — такого кольору, як тепер. Лихі язики кажуть, що груди в нього добре підбиті вовною, а на голові в нього перука, бо волосся ніколи не відростає. Том Тафто, з батьком якого генерал давно посварився, казав, що мадемуазель де Жезей із Французького театру вискубла його дідові чуба в акторській кімнаті; але ж відомо, що Том заздрісний і любить обмовляти людей, та й генералова перука не має ніякого стосунку до нашої повісті.
Якось, коли деякі наші приятелі з *** полку вешталися по квітковому ринку Брюсселя після огляду ратуші, що, на думку місіс О'Дауд, була далеко не така велика і гарна, як гленмелонський будинок її батька, туди під'їхав один офіцер високого звання в супроводі ординарця і, злізши з коня, вибрав найкращий букет, який тільки можна придбати за гроші. Коли ті чудові квіти були загорнені в папір, офіцер знов сів на коня і поїхав з поважною, самовдоволеною міною, віддавши букет ординарцеві, який, усміхаючись, повіз його за ним.
Аби ви побачили квіти в Гленмелоні! — зауважила місіс О'Дауд.— Мій батько має трьох садівників шотландців і дев'ятеро помічників. У нас цілий акр займають оранжереї, а ананаси щороку родять, як горох. Грона винограду в нас важать по шість фунтів кожне, а квітки магнолії, щоб я провалилася, коли брешу, такі завбільшки, як чайник. Доббін, який ніколи не дражнив місіс О'Дауд, на відміну від негідника Осборна, що радо користався кожною такою нагодою (на превеликий жах Емілії, яка благала його пошанувати приятельку), відсахнувся назад, пирхаючи й захлинаючись, аж поки опинився на чималій відстані, де голосно зареготав, дивуючи перехожих.
Чого та жерделя кудкудакне? — запитала місіс О'Дауд.— Може, в нього пішла кров з носа? Він завжди каже, що в нього йде кров з носа.