Не встигла господиня й рота розтулити, як він витяг з кишені гроші.
— Нате. А це мій рахунок. Видайте, будь ласка, квитанцію.
Господиня вражено подивилася на банкноти. Тоді перевела погляд на картини і знов на гроші. Вона хотіла ще щось сказати, але не знаходила слів.
— Тут більше, ніж ви заборгували, — нарешті мовила вона.
— Я знаю. Дасте мені здачу?
— Певне, що дам. Але не маю з собою грошей. Каса внизу. Зараз піду й розміняю.
Вона вийшла з такою міною, наче її хтось тяжко образив. Розенфельд запитально глянув на Равіка.
— Вибачте, — сказав Равік. — Стара затягла мене сюди. Я не мав уявлення, що вона собі надумала. Вона хотіла довідатися, скільки коштують ці картини.
— І ви їй сказали?
— Ні.
— Добре. — Розенфельд якось дивно всміхнувся.
— Як ви могли повісити їх тут? — спитав Равік. — Вони застраховані?
— Ні. Картин не крадуть. Хіба що раз на двадцять років з якогось музею.
— А якби ця халабуда загорілася?
Розенфельд стиснув плечима.
— Доводиться ризикувати. На страхування в мене нема грошей.
Равік глянув на пейзаж Ван Гога. Він коштував щонайменше мільйон франків. Розенфельд простежив за його поглядом.
— Я знаю, що ви думаєте. Хто має такі картини, повинен мати й гроші, щоб їх застрахувати. Але я таких грошей не маю. Я живу на картини. Помалу продаю одна за одною, хоч не хотів би їх продавати.
Під Сезанном стояла на столику спиртівка. Біля неї бляшанка з кавою, хліб, баночка з маслом і кілька паперових торбинок. Кімната була вбога й тісна. Але зі стін сяяв прекрасний світ мистецтва.
— Розумію, — сказав Равік.
— Я сподівався якось викрутитись, — повів далі Розенфельд. — Уже за все розрахувався. Маю квиток на поїзд і на пароплав, не сплатив тільки рахунку в готелі за останні три місяці. Я майже нічого не їв, але дарма. Дуже довго не було візи. Сьогодні ввечері довелося продати Моне. Пейзаж під Ветейлем… Я думав, що пощастить і його взяти з собою.
— А хіба десь-інде вам не довелося б його продати?
— Довелося б. Але за долари. Я б отримав удвічі більше.
— Ви їдете до Америки?
Розенфельд кивнув головою.
— Пора вшиватися звідси.
Равік допитливо глянув на нього.
— Щури вже тікають з корабля.
— Які щури?
— Ну, Щур. Ви хіба не знаєте?.. Маркус Маєр. Ми його прозвали Щуром. Він відчуває, коли треба тікати.
— Маєр? — перепитав Равік. — Не той низенький, лисий чоловік, що інколи грає в "катакомбі" на фортепіано?
— Той. Його прозвали Щуром, відколи німці захопили Прагу.
— Нічого собі прізвисько.
— У нього дивовижний нюх. За два місяці до приходу Гітлера він утік з Німеччини. За три місяці до приєднання Австрії залишив Відень. За шість тижнів до окупації Чехословаччини виїхав з Праги. Я дивлюся, що він робить. Завжди. Він не помиляється. Так я врятував свої картини. Вивезти з Німеччини гроші було неможливо — валютний бар'єр. Я мав півтора мільйона капіталовкладень. Спробував обернути все в готівку, та було вже пізно — прийшли нацисти. Маєр був розумніший. Частину маєтку вивіз нелегально. А в мене для цього були надто слабкі нерви. Тепер він виїздить до Америки. Я також. Шкода тільки, що без Моне.
— Ви можете взяти з собою решту отриманих за нього грошей. Адже у Франції немає валютного бар'єра.
— Можу. Але якби я продав його там за долари, то довше на них прожив би. А тепер, мабуть, скоро доведеться пожертвувати Гогеном. — Розенфельд почав запалювати спиртівку. — Це останні,— сказав він. — Лишилися ще тільки ці три. Більше мені немає на що жити. На роботу я не розраховую. Дива на світі не буває. Менше на одну картину, і життя залишиться менше. — Він стояв перед своєю валізкою, худий і жалюгідний. — У Відні я прожив п'ять років. Тоді ще не було такої дорожнечі, я витрачав небагато. Але й так Відень коштував мені двох Ренуарів і однієї пастелі Дега… У Празі я проїв одного Сіслея і п'ять малюнків: двох Дега, малюнок крейдою Ренуара і дві сепії Делакруа. Малюнки я віддав за безцінь, ніхто не хотів їх купувати. В Америці я прожив би за них на рік довше. А тепер, — сумно додав він, — у мене лишилися тільки три картини. Вчора їх було ще чотири. Віза коштувала мені щонайменше два роки життя. Якщо не всі три!
— У багатьох людей узагалі немає картин, за які вони могли б жити.
Розенфельд стиснув худими плечима.
— Від цього мені не легше.
— Це правда, — погодився Равік.
— Я мушу на них перебути війну. А війна буде довга.
Равік промовчав.
— Так каже Щур, — повів далі Розенфельд. — І він не певен, чи й в Америці буде безпечно залишатися.
— А куди ж він поїде? — спитав Равік. — Вибір не дуже великий.
— Він ще й сам добре не знає. Думає, чи не поїхати на Гаїті. Вважає, що та негритянська республіка навряд чи встряне у війну. — Розенфельд говорив цілком поважно. — А може, в Гондурас — невеличку південноамериканську республіку. Або в Сан-Сальвадор. Або й у Нову Зеландію.
— У Нову Зеландію? Далеко ж він зібрався, вам не здається?
— Далеко? — мовив Розенфельд і похмуро всміхнувся. — Від чого?
XXVII
Море. Море гримучої пітьми, що гупає в барабанні перетинки. Потім пронизливий дзвінок у всіх переходах корабля, що його море, лютуючи, затягає на дно. Знов дзвінок… і ніч. Крізь дедалі тоншу павутину сну вимальовується бліде, знайоме вікно. Дзвінок не вгаває… Телефон.
Равік зняв трубку.
— Слухаю!..
— Равіку…
— Що сталося? Хто це?
— Я. Ти мене не впізнав?
— Тепер упізнав. Що сталося?
— Ти повинен приїхати! Швидко! Негайно!
— Що сталося?
— Приїдь, Равіку! Таке щось сталося…
— Що саме?
— Ой, таке… Я боюся! Приїдь! Негайно! Допоможи мені, Равіку! Приїдь!
У трубці клацнуло. Равік почекав. Почувся гудок. Джоан повісила трубку. Равік також поклав трубку й довго дивився в сірувату темряву ночі. Увечері він ковтнув таблетку, щоб заснути, і тепер голова була важка й затуманена. Спершу Равік подумав, що телефонує Гааке, і, аж побачивши вікно, похопився, що він в "Ентернасіоналі", а не в "Принці Уельському". Він глянув на годинник. Світляні стрілки показували двадцять хвилин на п'яту. Раптом він схопився з ліжка. Коли він тоді зустрів у ресторані Гааке, Джоан щось казала йому про небезпеку, про страх… А що як… Може статися що завгодно. Він уже всякого набачився в житті. Равік похапцем зібрав усе необхідне й одягся.
На найближчому розі він спіймав таксі. У водія на плечах сидів маленький пінчер, ніби хутряний комір. Коли машина погойдувалася, пінчер також погойдувавсь, і це дратувало Равіка. Йому так і кортіло скинути собаку на сидіння. Але він знав паризьких таксистів.
Гуркіт машини пронизував теплу липневу ніч. Вітерець доносив несміливий подих свіжого листя. Десь відцвітали липи. Гра тіней, зоряне небо, ніби все в квітках жасмину, а між ними — літак із зеленим і червоним сигнальним світлом, наче важкий грізний жук, що залетів у рій світлячків. Пустельні вулиці, лунка порожнеча, двоє п'яних, що горлають пісню, звуки акордеона з якоїсь пивнички… Раптом йому перехопило дух зі страху, і він гарячково заквапився. Може, вже запізно…
Будинок. Тепла сонна темрява. Ліфт сповзав униз, немов повільна блискуча комаха. Равік був уже на другому поверсі, коли похопивсь і вернувся. Ліфт усе-таки прудкіший за нього, хоч як поволі він сунеться.
Ох, цей іграшковий паризький ліфт! Тьмяно освітлена тюремна камера, що, порипуючи і крекчучи, повзе від поверху до поверху, відкрита згори і з усіх боків, сама лише підлога, обгороджена залізним поруччям, одна лампа ледь жевріє, а друга, нещільно вкручена, то блискає, то гасне… Нарешті останній поверх. Равік відсунув грати, вийшов і подзвонив.
Джоан відчинила двері. Равік пильно придивився до неї. Крові немає, обличчя спокійне.
— Що сталося? — спитав він. — Де…
— Равіку! Ти приїхав!
— Де… Ти щось накоїла?
Джоан відступила від дверей. Він зайшов до кімнати й озирнувся. Нема нікого.
— Де? У спальні?
— Що де? — спитала вона.
— У спальні хтось є? Взагалі в помешканні хтось є?
— Нема нікого. Чого б це тут хтось був?
Равік запитально дивився на неї.
— Хіба б я запросила тебе, якби тут хтось був? — мовила вона.
Він не зводив із неї очей. Вона стояла ціла-цілісінька й усміхалася.
— Як тобі могло таке спасти на думку? — Джоан усміхнулася ще веселіше. — Равіку, — мовила вона, і йому здалося, ніби в обличчя йому пороснув град: вона думає, що він ревнує, втішається цим.
Сумка з інструментами, яку він тримав у руці, раптом стала така тяжка, наче в ній було півсотні кілограмів ваги. Він поклав її на стілець.
— Кляте стерво! — вилаявся він.
— Що Що таке?
— Кляте стерво, — ще раз сказав він. — А я, йолоп, купився.
Равік узяв сумку й рушив до дверей. Джоан відразу кинулась до нього.
— Що ти надумав? Не йди! Не лишай мене саму! Я не знаю, що станеться, коли ти лишиш мене саму!
— Брехухо, — сказав він. — Нікчемна брехухо! Ну бреши вже, дідько з тобою, але ж не так дешево! Аж гидко. Такими речами не граються!
Джоан відштовхнула його від дверей.
— Та глянь же, що тут робиться! Не бачиш хіба? Подивися, як він шаленів! І я боюся, що він знов прийде! Ти не знаєш, на що він здатен.
Перекинений стілець, лампа, розбите скло.
— Надягай черевики, як ходитимеш по кімнаті, щоб не порізала собі ноги. Це все, що я можу тобі порадити.
Серед побитого скла лежала фотографія. Равік відсунув його ногою й підняв фотографію.
— Ось на. — Равік кинув фотографію на стіл. — І дай мені нарешті спокій.
Джоан стояла перед ним і дивилася на нього. Вираз обличчя в неї змінився.
— Равіку, — мовила вона тихим, здавленим голосом. — Мені байдуже, як ти мене називатимеш. Я часто брехала. І далі брехатиму. Ви ж цього хочете. — Джоан скинула фотографію зі столу. Вона впала зображенням догори, і Равік побачив, що то був не той чоловік, з яким Джоан приходила колись у "Клош д'Ор". — Усі цього хочуть, — зневажливо повела вона далі.— Не бреши, не бреши! Кажи тільки правду! А скажи вам правду, і ви не можете її витримати. Жоден із вас! Але тобі я не часто брехала. Тобі не брехала. Тебе я не хотіла дурити…
— Гаразд, — перебив її Равік, — не будемо сперечатися про це.
Якимось дивом її слова зворушили його. Щось у ньому защеміло. Він розсердився на себе. Не хотів більше ятрити рану.
— Ні, тебе мені не треба було дурити, — сказала вона, майже благально дивлячись на нього.
— Джоан…
— Я й тепер не дурю тебе, Равіку.