Вогонь перекинувся на Мідні Ворота. Як диявол, північно-східний рився в пожарищах, роздмухував жаровиння, метався по головешках, общипував полум'я охоплених вогнем дахів і закидав палахкотливі пір'їни на покрівлі, в розчинені двері, виламував вікна, не забуваючи підживити і найменшу, готову згаснути жарину.
Ураган стрибав містом, вигнувши спину в диму, як кіт завбільшки з гору, і сичав міріадами змій.
Нелад був такий, що Велізарій випустив з-під рук своїх іпаспистів. Полководцеві здавалося, ніби він уже втратив багатьох. Нещадно битих бунтівників не ставало менше, не вдавалося розгромити і погнати товписька охлосу. Велізарій не бачив спин.
Пожежі небезпечно звузили вулиці, а полководець лег-
1 Сарисса — важкий спис із наконечником у вигляді двосічного кинджала. Застосовувався в пішому бою для захисту піхоти від кінноти.
10*
291
коважно обіцяв Божественному придушити бунт, як свічку, першим диханням заліза. Невтомний Велізарій почував утому, що лякала його. Напевне, від диму і жару, йому здавалося, він хворий. Злякавшись, що пожарища відріжуть його від Палатія, Велізарій наказав своїм відходити.
Охлос намагався переслідувати іпаспистів. У будинках живцем згорали люди. Обвалювались розпечені руїни. Смерділо паленим м'ясом.
Провулки звужувались у стежки, двори перетворювалися в пастки. Обмотавши голови плащами, іпасписти через пожарища проривалися назад до Палатія.
Розпікалися лати. Зсохшись від жару, шкіра чобіт роз-ранювала ноги. Мідні Ворота повалилися. Полум'я розтікалося, вогненною завісою розділяючи охлос і базилевса.
Трупи валялися, наче риби, викинуті із сітей безпутніх ловців. Вогонь обсмалював обличчя, руки. Тлів одяг. В ранах закипала кров. Бунтівник, який хотів пошукати на тілах зброю і здобич, змушений був рятуватись, гнаний незносною спекотою.
Другий Рим набирав звичного вигляду міста, взятого штурмом. Як Антіохія, як Дари на Євфраті, як Пальміра, Єрусалим, як Рим італійський і Карфаген вандальський, як Сіракузи, Александрія...
Цей короткий перелік, який мав би охопити всі міста узбережжя Теплих морів, повинен пояснити звички і солдатів імперії і її підданих.
6
Вітер гнав вогонь і впоперек півострова, кварталами Дагістея, Девтера і від палацу Лівса до майдану Кос тянти-на. Пожежі знищували місто на південь від вулиці Меси, стародавньої вулиці, давнішої, ніж саме місто.
Від вогню мармур сірів і осипався проказою вапна. Пожежа вщент розруйновувала кам'яне місто. У владі полум'я над каменем не було нічого неприродного.
Крім порівняно нечастих будівель з тесаного каменю зі склепінчастими перекриттями, стіни звичайно клали із рваних уламків, порожнини заливали сумішшю вапна чи глини з піском. Щоб така стіна не розпливалася ще під час спорудження, в кладку запускали балки, дошки, зв'язані відкосами з жердин. Між поверхами бережливо клали ряд-другий дорогої цегли, тільки аби вирівняти стіну і сперти кінці балок. Наліплювали оздоби, виступи, карнизи, барельєфи, залишали ніші. Площини затиньковували, витискали шви, створюючи подобу тесаного каменю, білили крейдою чи мастили кольоровими глинами.
Стіни багатших будівель обличковувалися тонкими плитками, ця сорочка приклеювалась вапном.
Надзвичайно масивні портики, могутні колонади здавалися вічними, як скелі. Насправді це були дощані чи брусовані каркаси, прикрашені штукатуркою і ліпкою з легкого алебастру.
Вже кілька століть тому імперія мала мулярів, столярів, теслі в, штукатурів, мозаїків, оздоблювачів високої майстерності. Вміли будувати швидко, дешево. Нічого не пропадало, жменя сміття, лопата щебеню, тріски — все використовувалося. Знаменитий багатій тріумвір Красс казково збагатився будівельними підрядами. Красс зводив багатоповерхові будинки для римських громадян. Тому так шалено і страшно горів при Нероні італійський Рим. Дивлячись на гарні будівлі, небагато хто знав, що під оздобленням ховаються ледве зв'язані уламки каменю і Дерев'яне кріплення. Дерев'яні перекриття не лише спиралися на стіни — вони втримували споруду в розтязі, і порушувати єдність було надзвичайно небезпечно. Але всім було потрібне житло, потрібні були лавки, майстерні, лазні.
Влада здавалася вічною, міста — кам'яними. Влада оголосила, що вона існує з волі божої тільки для блага підданих. Точно так само обманювали і стіни, милуючи око позірною міцністю.
Антіохія вважалася після Візантії третім містом Сходу, другим була нільська Александрія. Хосрой знищив Антіохію. Перси не били мури таранами і не підкопували фундаменти. Працював лише вогонь. Після пожежі Антіохія так розруйнувалася, що й той, хто все життя мешкав там, не міг знайти знаних напам'ять ліній вулиць і майданів.
Як і Антіохія, в дні заколоту Ніка гинули густо забудовані квартали між Месою і Пропонтидою. Пі дпалені в сутичках" будівлі перетворилися на довго діючі вогнища. Завалюючись, перекриття тягли і відштовхували нетривкі стіни. Розсипаючись, стіни підживлювали вогонь новим харчем і ламали сусідні будівлі. Промаслені підлоги і перестінки палали, як ґноти. У вузьких вуличках люди потрапляли в кільце полум'я. Гуркіт обвалів заглушував марні благання допомоги.
На самій Месі сморід пожежі перемежовувався пахощами мускусу, троянди, жасмину, ладану: не всі торговці здогадалися завчасно вирятувати запаси своїх лавок. Під-робно-кам'яні колонади і портики палали, як смолоскипи. Страшніше за людей кричали коні, забуті в стайнях.
У підвалі, між глиняними амфорами і міхами з винами Архіпелагу, сплітаючись, душачи одне одного, валялися мертво п'яні люди. Хтось марив:
— Аааа... здирають шкіру, здирають, аааа... Перестань, гину, покинь, не чіпай ноги, добий, добий мене...
— Уууу... всі кістки перетовкли, кишки тягнуть, оооо... скажу, все скажу, пити, оооо...
П'яницям ввижалися судді, кати; їх розпластували на кам'яних столах; вони чули тріск власних кісток... Це не був страх перед покарою за бунт, за грабунки і найменше — муки сумління. Епоха накладає свої ознаки і на п'яну маячню.
Коли утробні репети стихали, було чути, як сочиться розбита амфора десь на самому верху штабеля. Тут вина вистачило б на міріади горлянок.
Фарбувальник ковзав східцями, як скло, відшліфованими босими ногами. Глибокий пах вин, змішаний з важким людським духом, бурчання і викрики, на вологих балках, як на лісових гниляках, світляки — все робило підвалля небезпечним, наче пастка людожера. Вхід освітили смолоскипом. На його спалах відповів бурхливий вибух п'яної верзяканини. Фарбувальник вибрав пругкий, товстий міх.
Зимова ніч наступала на місто. Мур, що не давав доступу в порт Контоскалій, освітлювався загравами пожежі. Північно-східний вітер густо і важко мчав згори, а під муром було затишно. Сюди набилося кілька сотень бунтівників. Закіптюжені, обідрані, биті списами і мечами, але без тяжких ран, вони стомилися до такої міри виснаження, коли боляче підняти руку. Ніхто з них не був у змозі зв'язати слова, щоб оповідати,— але ж все-таки вони змусили відступити самого Полководця Сходу. Відступив Ве-лізарій? Так чи ні? Прокляті іпасписти запалили місто, та ще завадила втома...
Збившись у купи, щоб стало тепліше, вони ділилися шматками. Стегно бика, баранячий або свинячий окіст, клуб коня — все одно, голод не перебирає.
Товсті бурдюки з розчепіреними ногами, кудлаті, мов козли, викликали кволе, але щире пожвавлення. Вино мало приємний присмак і мужній аромат. Дублена шкура бурдюка давала вину темно-жовтий відтінок і запах, який високо цінували знавці. Тепломорським жителям вино було не тільки для розради плоті. Пізнати на смак і нюх батьківщину лози було мистецтвом, благородною вишуканістю, яка різнила ромея від варвара. В брудній таверні злиденний голодранець хизувався вишуканістю смаків, і люди билися об заклад на останнього обола.
Перед світанком Фарбувальника розбудило усвідомлення незвичайного. Коли він був центуріоном Георгієм, він, здається, думав про перепочинок. Після двадцяти років строю починає здаватися досить спокусливим забезпечення, обіцяне законом. Будиночок на клапті землі із сотнею виноградних лоз, дюжиною оливків, двома десятками груш і яблунь, грядкою-двома овочів. Якщо додати до цього десяток солідів вислуженої пенсії, життя буде, їй же право, солодким. У казармах легіонів далеко не завжди згадують попередні перемоги і прагнуть до нових, як переконують вербувальники. При всьому марнотра/гстві солдатів у декого ощадиться дещо із здобичі, підхопленої на шляху слави, тобто обідраної з тіл на полях битв і забраної в мирних жителів.
Коли Георгія звільнили, він не знайшов себе в списках вислуги. Він зустрічав жебраків з рубцями ран, з мозолями на щелепах від луски каски, це були ветерани. Але з ним самим, думав Георгій, таке не станеться.
Суддя, що мав захистити Георгія, накинувся на нього з текстами законів, в яких нічого не можна було зрозуміти, і за необачне слово звинуватив скаржника в неповазі до базилевса. Суддя забрав усе заощаджене — сто вісімдесят солідів, але з доброти душевної вишпурив убогого Георгія цілим, зберігши йому пальці, ніс, вуха й очі.
Викреслений із списків живих! Дурниця. Людей викреслювали навіть із списків мертвих. Це означало виконати роботу божества, означало перетворити людину на безіменну пилюку, зібрати яку для відновлення істини не владен ніхто.
По суті, відставний центуріон відбувся легко. Незабаром після того як його обскуб суддя, в Філадельфію Лідійську, де сталася ця буденна і малопомітна подія, прибув новий префект Іоанн, прозваний Максилоплюмакіосом за потворне обличчя із щелепою, як у гіпопотама. Іоанн, як ходили чутки, купив у Юстиніана свою посаду за п'ятдесят кенти-наріїв золота.
Добре, що Георгій здогадався віддати все одразу. В Філадельфії жив на відпочинку заслужений легіонер Діомид, який при Анастасії отримав почесне звання євокатуса '. Максилоплюмакіос оподаткував Діомида на двадцять статерів, хоча за законом євокатуси не платили податків. Старий уперся, захищаючи свою гідність, а коли він почав говорити про свою бідність, йому не повірили. Доведений до відчаю щоденним шмаганням різками, Діомид обіцяв видати золото, нібито приховане в будинку. Георгію довелося бачити, як Діомид ледве ступав в окровавленому лахмітті під наглядом двох тюремників.