Як казав один чоловік, для кожної складної проблеми є просте розв'язання, і воно хибне.
— А якщо я знайду в поїзді бомбу, загорнену в листівку, де говориться про синархію, мені що, задовольнитися констатацією факту, що це просте розв'язання складної проблеми?
— Як це? Ви знаходили в поїздах бомби, які... Ні, вибачте мені. Далебі, мене це не повинно обходити. Але чому тоді ви зі мною про це говорите?
— Бо я сподівався, що ви знаєте більше, ніж я. Бо, можливо, я відчуваю полегкість, бачачи, що й вам несила зібрати все це докупи. Ви кажете, що вам доводиться читати забагато творів божевільних, і вважаєте це за марнування часу. А я ні, для мене твори ваших божевільців — "ваших", тобто нормальних людей — дуже важливі. Можливо, твір якогось божевільця може пояснити мені, як міркує той, хто підкладає під поїзд бомбу. Чи ви боїтеся стати поліційним інформатором?
— Ні, слово честі. Зрештою шукати ідеї в каталогах — це мій фах. Якщо мені трапиться відповідна інформація, я згадаю про вас.
Підводячись, він мимохідь кинув останнє запитання:
— А серед ваших рукописів... вам ніколи не випадало зустрічати якийсь натяк на Трес?
— Що воно таке?
— Не знаю. Мабуть, якась спілка або щось таке, я навіть не знаю, чи вона справді існує. Я чув про нього, і він спав мені на думку з приводу божевільців. Вітання вашому другові Бельбо. Скажіть йому, що я зовсім не стежу за вами, а просто займаюся паскудним ремеслом, а найгірше те, що воно мені до вподоби.
* * *
Повертаючись додому, я запитував себе, хто з нас більше скористав з цієї зустрічі. Він розповів мені цілу купу речей, я ж йому — нічого. Якщо бути підозріливим, можна припустити, що він узяв у мене щось, про що я й не здогадувався. Але підозріливість призводить до психозу синархічної змови.
Коли я розповів про цей епізод Лії, вона сказала мені:
— Як на мене, він був щирий. Він просто хотів відвести душу. Гадаєш, у поліційному управлінні він знайде когось, хто слухатиме його, коли він запитує: чи була Жанна Канудо правою чи лівою? Він хотів лише зрозуміти: це він нічого не тямить, чи ця історія справді надто складна. А ти не зумів дати йому єдиної правильної відповіді.
— А вона є?
Звичайно. Тут нема чого розуміти. Синархія — це Бог.
— Бог?
— Авжеж. Людство не може стерпіти думки, що світ народився випадково, через помилку, лише тому, що чотири безмозкі атоми зіткнулися на мокрому шосе. А тому треба знайти космічну змову, Бога, янголів або дияволів. Синархія виконує ту саму функцію, лише у зменшених масштабах.
— То я мав був пояснити, що люди підкладають бомби під поїзди, бо шукають Бога?
— Можливо.
54
Князь тьми — джентльмен.
Шекспір. Король Лip, III, iv, 140
Стояла осінь. Одного ранку я пішов на вулицю Маркезе Ґвальді, щоб узяти в пана Ґарамонда дозвіл на замовлення за кордоном деяких кольорових репродукцій. У кабінеті пані Грації я помітив Альє, який нахилився над каталогом авторів "Мануціо". Я вирішив не турбувати його, бо запізнювався на зустріч.
Закінчивши розмову про справи, я запитав Ґарамонда, що робить Альє у приймальні.
— Це геній, — сказав мені Ґарамонд. — Це людина надзвичайної проникливості та вченості. Одного вечора я привів його на вечерю з деякими нашими авторами, він викликав фурор. Як він уміє бесідувати, з яким блиском. Джентльмен старого крою, великий пан, тепер таких не знайдеш. Яка ерудиція, яка вченість, скажу більше, яка поінформованість. Він розповідав надзвичайно дотепні анекдоти про людей, які жили сто років тому, присягаюсь вам, ніби він був особисто з ними знайомий. І знаєте, на яку думку це навело мене, коли я повертався додому? Він з першого погляду сфотографував моїх гостей, він знав їх уже краще за мене. Він сказав мені, що ми не повинні сидіти й чекати, аж поки автори "Розкритої Ізіди" нагодяться самі. Дурна робота: одне те, що треба читати рукописи, а друге — зрештою невідомо, чи ті автори готові брати участь у видатках. А тим часом у нас є ціла золотодайна жила, яку можна використати: каталог усіх авторів "Мануціо" за останні двадцять років! Розумієте? Ми пишемо до наших давніх славних авторів або принаймні до тих, що придбали й залишок, і кажемо: любий добродію, чи знаєте ви, що ми розпочали серію видань, присвячену таємним наукам високої духовності? Чи не хотіли б ви, як автор такого калібру, зробити спробу проникнути в цю невідому землю і так далі і таке інше? Кажу вам, він геніальний чоловік. Гадаю, він хоче запросити нас усіх у неділю ввечері. Він хоче завезти нас до одного замку, цитаделі, скажу більше, до одної розкішної вілли під Турином. Здається, там діятимуться надзвичайні речі, якийсь ритуал, відправа, шабаш, коли хтось добуватиме золото або живе срібло чи щось таке. Це цілий ще не відкритий світ, любий Казобоне, хоч ви знаєте, що я відчуваю якнайбільшу повагу до тої вченості, якій ви так палко себе присвячуєте, і навіть дуже, дуже задоволений з нашої співпраці — авжеж, знаю, ця невеличка фінансова поправка, про яку ви мені натякнули, я не забуваю, ми повернемось до неї свого часу. Альє сказав мені, що буде також ота пані, ота вродлива пані — може, не так вродлива, як цікава, дуже оригінальна, щось є в її погляді — ота приятелька Бельбо, як же її зовуть...
— Лоренца Пеллеґріні.
— Мабуть, так. Між нею і нашим Бельбо щось є, еге ж?
— Гадаю, вони добрі друзі.
— Ага! Оце відповідь джентльмена. Молодець, Казобоне. Але я питаю не з простої цікавості, я ж почуваю себе батьком вам усім і... glissons, á la guerre comme á la guerre... ; Прощавайте, хлопче.
* * *
У нас справді була призначена зустріч з Альє, на пагорбах поблизу Турина, підтвердив мені Бельбо. Подвійна зустріч. Першою частиною вечора буде вечірка в замку одного розенкройцера, дуже заможного, а потім ми з Альє повинні поїхати в якесь місце за кілька кілометрів, де мав відбутися, звичайно, опівночі, друїдичний ритуал, про який Альє говорив дуже туманно.
— І я подумав, — додав Бельбо, — що нам добре було б також обговорити нашу історію металів, а тут нам завжди щось перешкоджає. Чому б нам не виїхати в суботу і не провести два дні у моєму старому будинку в ***? Це чудова місцина, ви побачите, тамтешні пагорби варті цього. Діоталлеві згоден, можливо, приїде також Лоренца. Звичайно... можете взяти з собою ще когось.
Він не був знайомий з Лією, але знав, що у мене є подруга життя. Я сказав, що приїду сам. Два дні тому я посварився з Лією. Нічого серйозного, все мало влаштуватися протягом тижня. Але я відчував потребу виїхати на два дні з Мілана.
* * *
І ось ми прибули до ***, тріо видавництва "Ґарамонд" та Лоренца Пеллеґріні. При від'їзді був момент напруги. Лоренца прийшла, як було домовлено, але коли вже треба було сідати до машини, вона сказала:
— Мабуть, я залишусь і ви зможете працювати спокійно. Я приїду потім із Симоном.
Бельбо, тримаючи кермо, стиснув лікті і, втупившись поперед себе, тихо сказав:
— Сідай.
Лоренца сіла і протягом усієї подорожі, сидячи спереду, тримала руку на шиї Бельбо, який мовчки вів машину.
*** все ще було тим сільцем, яке Бельбо знав під час війни. Кілька нових будинків, сказав він нам, сільське господарство занепадає, тому що молодь перебралася до міст. Він показав нам кілька пагорбів, де нині були пасовиська, які колись золотіли збіжжям. Село з'явилося раптово за поворотом, біля підніжжя пагорба, де стояв будинок Бельбо. Пагорб був низький, і поверх нього можна було бачити рівнину Монферрато, вкриту легким світляним туманом. На підйомі Бельбо показав нам невеличкий пагорб попереду, майже голий, де на вершині стояла капличка з двома соснами обабіч.
Це Брікко, — пояснив він. Потім додав: — То байдуже, якщо це вам мало про що говорить. Ми ходили туди на пікнік на день Ангела, у Великодній понеділок. Тепер автом дістаєшся туди за п'ять хвилин, а тоді ми ходили пішки, і це було нашою прощею.
55
Я називаю театром [місце, де] всі вчинки, слова та думки, а також подробиці бесіди й тем показані як у публічному театрі, де виставляють трагедії та комедії
Robert Fludd. Utriusque Cosmi Historia, Tomi Secundi,
Tractatus Primi, Sectio Secunda, Oppenheim (?), 1620 (?), p. 55
Ми прибули до вілли. Віллою це можна було назвати лише умовно: сільський будинок, який у партері мав великі підвали, де Аделіно Канепа — сварливий половинщик, той, що виказав дядька партизанам, — виробляв вино з виноградників володінь Ковассо. Було видно, що тут давно ніхто не живе.
У невеличкій сільській хатині поруч ще мешкала бабуся, сказав нам Бельбо, тітка Аделіно — всі інші вже повмирали, дядько з тіткою, подружжя Канепа, залишилася лише ця сторічна бабуся, яка обробляла невеличкий город і тримала чотири курки та свиню. Землі пішли на сплату податків за успадкування, боргів і ще хтозна-куди. Бельбо постукав до дверей хати-
ни, стара з'явилась на порозі, розглянула уважно відвідувача і, нарешті впізнавши, розсипалася у щедрих виявах пошани. Вона запросила нас до хати, але Бельбо, обнявши її і заспокоївши, навідріз відмовився.
Ми увійшли до вілли, Лоренца час від часу радісно скрикувала, відкриваючи сходи, коридори, тіняві кімнати зі старовинними меблями. Бельбо скромно заявив, що кожен має такий родинний маєток, який йому дістався, але був зворушений. Взагалі він сюди приїздить, сказав він нам, але досить рідко.
— Однак тут добре працюється, влітку свіжо, а взимку товсті стіни захищають від морозу, і всюди є грубки. Коли я був хлопцем, у період після евакуації, ми, звичайно, мешкали тільки у цих двох бічних кімнатах там, у глибині великого коридору. Тепер же я обжив крило дядька й тітки. Я працюю тут, у кабінеті дядька Карло. — Там стояв один із тих письмових столів-секретерів, де мало місця, щоб покласти папір, зате багато явних і потаємних шухлядок. — Тут я не міг би встановити Абулафію, — мовив він. — Але у тих рідких випадках, коли я сюди приїжджаю, мені подобається писати рукою, як це робив я тоді. — Він показав нам величну шафу: — У разі, як я помру, запам'ятайте: тут міститься вся моя юнача літературна творчість, вірші, які я писав у шістнадцять років, шкіц до шеститомної саги, яку я писав у вісімнадцять ... і так далі...
— Покажи, покажи! — вигукнула Лоренца, плескаючи в долоні і, як кішка, наближаючись до шафи.
— Зупинися, — сказав Бельбо.