"Коронована редиска"
Покинувши Мерендоля і не знаючи, що йому роби і и далі, Жакмеп Лампурд дійшов до кінця Нового мосту й зупинився, вагаючись, як буріданів осел 1 між двома в'язками сіна або, коли це порівняння не до вподоби вам, як залізяка поміж двома магнітами однакової сили. З одного боку його манив гральний дім, владно притягуючи до себе віддаленим дзенькотом золотих монет; з другого перед ним. поставав шинок з аж ніяк не меншими спокусами, з принадним брязканням келихів та глечиків. Трудний вибір! Хоча богослови й твердять, буцімто свобода волі — найперша перевага людини, Лампурд, маючи два непереборні нахили — бо він був такий же гравець, як і п'яниця, й такий же п'яниця; як і гравець,у— справді не знав, на що зважитися. Ступив три кроки в сторону картярні; але пузаті, засновані павутинням пляшки з червоними сургучними ковпачками па шийках виринули в його уяві в такому яскравому світлі, що він повернув і ступив три кроки в сторону шинку. І тоді Гра шалено затрясла біля його вух стаканчиком з налитими свинцем костями і півколом розгорнула у нього перед очима кроплені карти, пістряві, наче хвіст павича,— прекрасне видовисько, яке прикувало його ноги до землі.
"Що таке? Скільки я тут стоятиму як стовп! — мовив у думці забіяка, сердячись на свою власну нерішучість.— Я, певно, схожий на істинного бовдура, що ошелешено й безтямно витріщився на якусь дурницю. Ну його к чорту! Не піду ні в шинок, ані в картярню, а подамся до своєї богині, до моєї Іріди, незрівнянної красуні, яка держить мене в своїй пастці. Тільки, може, її зараз немає дома — зайнята десь на балі чи на якомусь нічвому бенкеті. А до того ж насолоди послаблюють хоробрість, і навіть найвидатніші герої розкаювались у тому, що надто любили жінок. Прикладом можуть бути Геракл із його Деянірою, Самсон з Далі-лою, Марк Антоній з Клеопатрою2, не кажучи про інших, яких я й не згадаю, бо немало вже літ і зим минуло з тих пір, як я вчився в школі. Але якій же з цих двох принад віддати перевагу? Вибереш одну — шкодуватимеш за другою".
Подумки проголошуючи цей монолог, Жакмен Лампурд засунув руки в кишені, підборіддя підняв над коміром, аж борідка задерлась, і стояв так, неначе пустивши корені поміж камінням бруківки, закам'янівши, мов статуя, як це траплялося не з одним диваком у "Метаморфозах" Овідія3. І раптом рвучко стрепехнувся — якийсь пізній перехожий-городянин затремтів од страху й прискорив ходу, подумавши, що той збирається напасти на нього і щонайменше пограбувати. У Лампурда й гадки не було грабувати того бевзя,— зайнятий своїми роздумами, він навіть не помітив його; просто йому прийшла в голову чудова думка. Вагання скінчилися.
Хутенько діставши з кишені дублон, він підкинув його вгору і сказав:
— Орел — шинок, решітка — картярня!
Монета кілька раз перевернулась у повітрі й упала на бруківку, поблискуючи золотою іскоркою у срібному світлі місяця, що саме виглянув із-за хмар. Розбійник став навколішки, аби краще роздивитися, що прирік йому випадок. Монета лежала догори орлом. Бахус узяв гору над Фортуною.
— От і добре, піду нап'юся,— сказав Лампурд і, обтерши дублон, поклав його у глибокий, наче прірва, капшук, якому судилося поглинати багато всякої всячини.
І, широко ступаючи, Лампурд рушив у шинок "Коронована редиска" — храм, де звичайно він приносив жертву богові вина. "Коронована редиска" була зручна для нього, бо містилася на розі* Нового ринку, за два кроки від дому, до якого гуляка діставався навіть тоді, коли наливався вином від підошов чобіт аж до кадика і ноги його запліталися.
То був сущий вертеп, найгидотніший, який тільки можна собі уявити. Товсті стовпи, густо вимазані в червоний криваво-винний колір, підтримували здоровенну балку, вкриту бугорцями різної форми,— залишками старовинного різьблення, напівстертого часом. Придивившись дуже пильно, там іще можна було розрізнити плетиво з виноградної лози, листя та грон, і мавп, які стрибали в тому переплетінні, смикаючи за хвости лисиць. Над склепінчастими дверима красувалася досить вправно намальована велетенська редиска з зеленим листям, увінчана золотою короною,— зображення вельми блякле, бо воно вже не для одного покоління пияків служило і вивіскою, і назвою цієї корчми.
Вікна, розміщені між стовпами, були вже закриті віконницями з важкими залізними штабами, котрі могли б витримати навіть облогу; але крізь щілини видніло червонувате світло і долинали глухі звуки пісень та сварки; відблиски світла, падаючи на мокру блискучу бруківку, справляли дивне враження; мальовничості цієї картини Лампурд не помітив, одначе він зрозумів, що в "Коронованій редисці" ще багато людей.
Руків'ям шпаги забіяка постукав у двері, подаючи умовний знак, що це постійний гість, двері відчинились, і він увійшов.
Кімната, в якій сиділи випиваки, скидалася на печеру. Вона була низька, а головна балка, що виступала під стелею, прогнулася від ваги горішніх поверхів і здавалось — от-от зламається, хоч насправді вона могла б іще тримати на собі якусь каланчу, чимось схожа в цьому на Пізанську вежу чи болонську Азінеллі4, які весь час хиляться, а проте не падають. Дим від люльок та свічок закіптюжив стелю, й вона стала така ж чорна, як і стіни, схожі на челюсті печей, де коптять оселедці, ікру й окости. Колись давно якийсь італійський маляр, з тих, що вслід за Катериною Ме-дічі5 приїхали до Франції, пофарбував їх у червоний колір, а по краях намалював рамки з виноградної лози та листя. Вгорі малювання ще й досі збереглося, тільки дуже потемніло й більше скидалося на плями засохлої крові, аніж на той веселий червоний колр, яким, певно, воно сяяло на початку. А внизу, там, де було вологіше, де відвідувачі терлись об стіну плечима і масними потилицями, фарба взагалі зникла й видніла тільки гола, брудна, потріскана штукатурка. Був час, до цієї корчми приходили знатні люди; але звичаї ставали все вишуканіші, і придворних та військових, які тут бували, поволі замінили картярі, шахраї, злодії, розбійники, відчайдушні бродяги та пройдисвіти, які наклали на все свій жахливий відбиток і перетворили веселу корчму на похмурий барліг.
Дерев'яні сходи вели на галерею, куди відчинялися двері окремих кімнат, такі низенькі, що ввійти в них можна було, зробивши тільки так, як робить равлик, втягуючи свої ріжки й голову. Під сходами був темний закапелок, і там стояли винні бочки — повні й початі, рівно розставлені, вони були для п'яниць приємніші від будь-якої іншої окраси. В каміні під широким ковпаком палав кинутий оберемком хмиз, кінчики гілочок сягали майже до підлоги, викладеної з старої цегли, так що загорітися вона не могла. Відблиски вогню надали на олов'яну кришку стойки, там за стіною з горшків, кухлів, пляшок і глечиків сидів шинкар. Від яскравого полум'я блякло жовтаве світло чадних свічок, а вздовж стін стрибали карикатурні тіні пияків — з недоладними носами, випнутими підборіддями, з пучками волосся, як у Ріке-Чубчика6, й усякими потворностями, схожими на ті, що їх описав у своїх забавних фантазіях добродій Алькофрібас Назьє. Чорні силуети, що метлялися, витанцьовуючи, позаду живих людей, немовби глузливо й дотепно передражнювали їх.
Завсідники цього кипіла сиділи на лавках, спершись ліктями на столи, дошки яких рябіли всякими зарубками, вирізьбленими іменами, темніли плямами підпалин, були масні від жирних підлив та вина; одначе рукави, що терлись об ці дошки, здебільшого не могли стати брудніші, а деякі з них, порвані на ліктях, виставляли голе тіло, яке мали прикривати. Розбуджені гамором дві чи три жалюгідні курки, яким би сидіти в цю пору на своєму сідалі, через двері з подвір'я проникли в кімнату й під ногами у пияків дзьобали крихти, що падали зі столів.
Коли Жакмен Лампурд увійшов до "Коронованої редиски", там панував страшенний гармидер. Гуляки з грубими пиками робили хто що хотів; одні, розмахуючи руками, простягали свої порожні келихи і кулачиськами, здатними з одного удару вбити бика, грюкали по столах так, що аж тремтіли лойові свічки в залізних свічниках. Другі піднімали повні келихи і голосно викрикували заздравиці. Ті стукотіли ножами по кухлях і брязкали тарілками, підтримуючи застольну пісню, яку їхні сусіди горлали хто куди такими несосвітенними голосами, наче то пси вили на мі-
сяць. А інші непокоїли доброчесність прислужниць, які розч носили паруючі тарілки, піднявши руки з тацями над головами гостей, і не могли боронитися від їхнього жирування, більше дбаючи про страви, аніж про свої чесноти. Дехто курив довгу голландську люльку і, розважаючись, пускав дим ніздрями.
В цьому гамірному натовпі були не тільки чоловіки, між ними видніло й кілька екземплярів прекрасної статі, взірців досить бридких, бо порок часом теж дозволяє собі мати непривабливий вигляд, так само, як і чеснота. Філіди 7, для яких перший стрічний за допомогою певної монети міг стати Тирсисом чи Тітиром, прогулювались парами, зупинялися коло столів і, мов приручені голубки, пили з келиха кожного. Від такого причащання і духоти їхні щоки почервоніли під цеглистими рум'янами, і вони скидалися на ідолів, пофарбованих у два шари. Накладне чи справжнє волосся, закручене в кучері, прилипало до блискучого від білила лоба або ж, завите залізними щипцями, спадало буклями до широко відкритих і густо набілених грудей. Вбрання цих красунь було крикливе і манірно франтувате. Стрічки, пера, вишивки, позументи, позолочені шнурки з металевими наконечниками — усе яскраве, блискуче; але нетрудно було помітити, що ця розкіш показна, фальшива і пахне дешевим мотлохом: перлами стало дуте скло, золоті прикраси зроблено з міді, шовкові сукні — перелицьовані, заново пофарбовані старі плаття; однак і такої низькопробної вишуканості було достатньо, щоб засліпити п'яні очі компанії, що зібралась у цьому вертепі. Що ж до запаху, то від цих дам зовсім не пахло трояндами, а тхнуло, як із тхорячої нори, мускусом — то був єдиний досить сильний запах, котрий перебивав сморід корчми і видавався поряд з ним ніжнішим від бальзаму, амброзії і смирни. Часом якийсь випивака, розпалений сластолюбством та вином, саджав собі на коліна котрусь із тих не вельми строгих красунь і, цілуючи її, пошепки робив анакреонтичні8 пропозиції, а та, роблено хихи каючи, відповідала "ні", що означало "так"; потШ пари піднімалися по сходах, чоловік — поклавши руку на талію супутниці, жінка — хапаючись за поручні й удавано, по-дитячому опираючись, бо навіть найрозпутніша розпуста потребує якоїсь подоби сором'язливості.