Цей ліхтар кидав навколо себе на стовпи, на склепіння й на круглясті мури, що їх неясно видно було позад колон, бліде світло, перерізане смугами тіні.
Це було те світло, що спочатку засліпило Ґуїнплена. Тепер воно здавалося йому червонуватим, майже неясним відблиском.
Ні якого іншого світла не було в підземеллі. Ні вікна, ні дверей, ні продуховини.
Між чотирма стовпами, якраз під ліхтарем, на тім місці, де було найбільше світла, на голій землі видно було якусь білу страшну силюєту людської постаті.
Людина лежала на спині. Видно було голову з заплющеними очима, тіло, якого тулуб зникав під якоюсь безформеною масою; чотири кінечності тулубу розтягнуто було хрестом св. Андрія і прив'язано до чотирьох колон чотирма ланцюгами, що їх було зв'язано на руках і ногах. Ці ланцюги закінчувалися залізними кільцями, що їх укручено було внизу кожної колони. Постать застигла в страшній позі четвертованого, була синяво-бліда, як труп. Вона була гола; це був чоловік.
Ґуїнплен, зкам'янілий, стояв на горі східців і дивився.
Враз він почув хрипіння.
Труп був живий.
Зовсім близько коло цього привиду, в одній з стрілкуватих арок дашка, по обидва боки великого крісла з ручками, що його піднято було на широке кам'яне підніжжя, стояло двоє чоловіків, одягнених у довгі чорні савани, а в кріслі сидів старий, загорнутий в червону мантію, блідий, непорушний, лиховісний, з трояндовим букетом у руці.
Цей трояндовий букет напутив би людину, менш неосвічену, ніж Ґуїнплен. Право судити з пучком квітів у руках було характерною ознакою суда одночасно королівського й муніципального. Лондонський лорд-мер ще й тепер судить отак. Допомагати судді судити — таке було призначення перших троянд сезону.
Старий, що сидів у кріслі, був шериф Серрейського графства.
Він був суворо величний, як римлянин, одягнений у сенаторську тогу.
Крісло було єдине сидіння в підземеллі.
Поруч з кріслом видно було стіл, накритий папером і книгами; на ньому лежало довге біле жезло шерифа.
Люди, що стояли з правого и з лівого боку шерифа, були два доктори: один — доктор медицини, а другий — доктор права; цього останнього можна було пізнати за судовою шапочкою, що її надягнено було на перуку. Обидва були в чорних мантіях, один — судді, а другий — медика. Ці обидві категорії людей носять жалобу за мерцями, що вони їх убивають.
Позад шерифа, на краю східців, що їх утворювало кам'яне підніжжя, сидів, зігнувшися, секретар у позі людини, що наладналася писати; коло нього на підніжжі стояв каламар, на колінах діловий картонний зшиток, а на зшиткові пергаментовии аркуш; на секретарі була кругла перука, в руках — перо.
Цей секретар належав до так званих охоронців мішків; на це показував шкуратяний мішок, що лежав коло його ніг. Такі мішки, що їх колись уживали при судових процесах, так і звалися "мішками правосуддя".
Прихилившися до однієї з колон, схрестивши руки, стояв чоловік, весь одягнений у шкуру. То був помічник ката.
Всі ці люди, здавалося, були зачаровані в' своїх сумних позах навколо людини в ланцюгах. Не рухалися й не говорили.
Те, що бачив Ґуїнплен, було катувальне підземелля.
Всі в'язниці часів короля Івана, як і Савтворкська тюрма, мали свої катувальні підземелля.
Гуїнплен стояв похмуро на верхній сходинці и починав труситися всіма своїми членами. Він намагався згадати, які злочини він заподіяв. Після мовчання уепентека в перспективі з'являлась картина кари. Один крок, проте трагічний крок. Він бачив, що далі все більше темнішає та темна загадка закона, що, як він почував, захопила його.
Постать людини, що лежала на землі, захрипіла вдруге.
Ґуїнплен почув, що хтось потихеньку штовхнув його в плече.
То був уепентек.
Ґуїнплен зрозумів, що йому треба зійти по східцях.
Він послухався.
Він став спускатися із сходинки на сходинку. Сходинки були дуже вузькі и заввишки у вісім або дев'ять дюймів. До того ж не було й поруччів. Сходити можна було тільки обережно. За Ґуїнпленом спускався, на відстані двох сходинок, уепентек, що держав прямо своє залізне жезло, а за уепентеком спускався так само завдальшки судовий пристав.
Ґуїнплен, спускаючися по цих сходинках, почував, як у нього зникала надія. Здавалося, що він крок за кроком наближається до смерти. З кожною сходинкою в ньому погасало світло. Щодалі, то блідіший він дійшов до низу східців.
Привид червяка, що лежав на землі, прикутий до чотирьох стовпів, хрипів і далі.
Голос із сутіні сказав:
— Підійдіть.
Це шериф звернувся до Ґуїнплена.
Гуїнплен зробив один крок.
— Ближче, — сказав голос.
Ґуїнплен зробив ще один крок.
— Якнайближче, — наказав шериф.
Судовий пристав прошепотів на вухо Ґуїнпленові з такою повагою, що шепотіння здалось урочистим:
— Ви перед шерифом Серрейського графства.
Ґуїнплен підійшов до замордованого, що його видно було посеред підземелля. Уепентек і судовий пристав залишилися на тому місці, де вони стояли, — Ґуїнплен пішов уперед сам.
Коли Ґуїнплен підійшов під самий дашок, він близько побачив ту нещасну річ, що він бачив її тільки віддалік і що була живий чоловік, — його страх повернувся на жах.
Прикована людина на землі була абсолютно гола, тільки з огидливо-соромливою ганчіркою, що її можна було б назвати фіговим листом торту рів, — це було succingulum римлян і christipannus готів, з якого наша стара ґальська говірка зробила cripagne. Ісус. голий на хресті, не мав навіть і такого клаптя.
Страшному страдальникові, що на нього дивився Ґуїнплен, на вигляд було років п'ятдесят — шістдесят. Він був лисий. Біле волосся росло на підборідді. Він заплющив очі й роззявив рота. Видно було всі зуби. Худе й кістляве лице скидалося на голову мерця. Його руки й ноги, що прикуті були ланцюгом до чотирьох кам'яних стовпів, утворювали літеру X. На грудях і на животі лежала залізна плита, а на плиту положена була куча з п'яти чи шости великих каменів. Його хрипіння було то легким подихом, то стогоном.
Шериф, не випускаючи з однієї руки свого трояндового букета, взяв на столі вільною рукою свою білу паличку і піднявши її, сказав:
— Послухання її величності.
Потім поклав паличку на стіл.
Затим, повільно, як похороний дзвін, без жеста, непорушний, як і страдальник, шериф підніс голос.
Він сказав:
— Людина, що прикута на ланцюзі, вислухайте в останнє голос правосуддя. Вас витягли з вашої камери й привели в цю в'язницю. Не зважаючи на належний допит і на те, що його переведено за встановленою формою, formaliis verbis pressus, не зважаючи на те, що вам було зачитано й повідомлено й що вам знов буде зачитано, натхнений духом зловмисної й розпусної впертости, ви замкнулися в мовчанні и відмовилися відповідати судді. Ця мерзотна сваволя є злочин, зневага до закону (oversenesse) і вона згадується серед тих подій, за що карають.
Доктор права, що стояв з правого боку шерифа, перервав його и сказав з байдужістю, в якій було щось лиховісне:
— Overhernessa. Закони Альфреда и Ґодруна. Розділ шостий.
Шериф сказав далі:
— Закон поважають усі, за винятком розбишак, що спустошують ліси, де лані виводять своїх маленьких дітей.
Як дзвін відгукується на дзвін, доктор прав сказав:
— Qui faciunt vastum in foresta, ubi damae solent founinare.
— Хто відмовляється відповідати суду, — сказав шериф, — того можна запідозрювати в усіх вадах. Його вважають за здатнього на всяке зло.
Доктор прав додав:
— Prodigus devorator, profusus, salax ruffianus, ebriosus, luxuriosus, simulator, consumptor patrimonii, elluo, ambro et gluto.
— Усякі вади, — сказав шериф, — тягнуть за собою усякі провини. Хто не признається ні в чому, той тим самим сповідається в усьому. Той, хто мовчить на всі запитання судді, той брехун і батьковбійник.
— Mendax et parricida, — переклав правник.
Шериф сказав:
— Чоловіче! не дозволено через мовчання вдавати з себе відсутнього. Фалшива неявка на суд ображає закон. Така людина скидається на Діомеда, що ранить богиню. Мовчання перед правосуддям це одна з форм бунтарства. Ображати правосуддя — це ображати величність. Не може бути нічого огидливішого й нерозсудливішого. Хто ухиляється від допиту, той краде істину. Закон передбачив це. Для подібних випадків англійці в усі часи користалися правом підземелля, ланцюгів і шибениці.
— Anglica charta, рік 1088, — сказав доктор прав.
І все з тією самою меланхолійною важністю доктор прав додав:
— Ferrum, et fossam, et turcas, cum aliis libertatibus.
Шериф казав далі:
— От чому, чоловіче, через те, що ви не хочете порушити свого мовчання, дармащо ви й при здоровому розумі и цілком піонформовані про те, чого від вас вимагає правосуддя, й що ви дивольські непокірливі, то вас треба було б спалити, але ви, за точною підставою карного статуту, зазнали муки "накладання ваги". От те, що з вами зробили були. Закон вимагає, щоб я точно поінформував вас про це. Вас привели в це підземелля, з вас зняли одяг, вас поклали зовсім голого спиною на землю, розтягли ваші чотири кінечності й прив'язали до чотирьох стовпів закона, на живіт поклали вам залізну дошку й на тіло вам поклали стільки каміння, скільки ви можете витримати. "Й до того ще", — каже закон.
— Plusque, — підтвердив правник.
Шериф говорив далі:
— В такому стані и перш, ніж допитувати далі, я, шериф Єврейського графства, вдруге вимагав од вас, щоб ви відповідали й говорили, а ви з сатанинською впертістю стояли на своєму й мовчали, хоч і були під владою тортурів, ланцюгів, кайданів пут та різного залізного знаряддя.
— Attachiamenta legalia — сказав правник.
— На ваше відмовлення и упертість, — сказав шериф, — справедливість вимагала, щоб і впертість закона дорівнювала впертості злочинця; тому спиток був продовжений так, як того вимагають накази й закони. В перший день вам не дали ні пити, ні їсти.
— Hoc est superjejunare, — сказав правник.
Настало мовчання. Чути було тільки страшне свистяче дихання людини під кучою каміння.
Правник докінчив свою вставку:
— Adde augmentum abstinentiae ciborum diminutione. Consuetudo britannica,стаття п'ятсот четверта.
Обидва — шериф і правник — чергувалися. Не можна уявити нічого тьм'янішого, як ця непохитна монотонність; сумний голос відповідав лиховісному; можна було подумати, що священик і диякон кари правили жорстоку месу закона.
Шериф почав знову:
— В перший день вам не дали ні пити, ні їсти.