Досі старий Шимон скоса поглядав на Стаха, не хотів віддавати за нього дочку, бо Стах був великий бешкетник і забіяка, завжди сварився з батьками, а в посаг за Улісею вимагав цілих чотири морги або дві тисячі злотих на руки і дві корови на додачу.
Сьогодні ще й війт справляв хрестини, хоч і в себе в хаті, але всі, хто знав його, сподівалися, що він, як розохотиться,нізащо не всидить вдома й з усім товариством обов'язково прийде в корчму і частуватиме всіх.
Крім цих принад, були ще й інші, важливіші справи, які однаково хвилювали всіх.
Сталося так, що під час вечірні ліпецькі довідалися від людей з інших сіл, що пан уже найняв стільки лісорубів, скільки йому потрібно, і всім дав завдаток. З Рудки мало прийти десять, з Модліци — п'ятнадцять, з Дембіци — щось із вісім, а ріпецької шляхти майже дванадцять чоловік, і тільки з Ліпців — жодного! Це була чистісінька правда — лісник сьогодні в костьолі усе підтвердив. Кого вже кого, а ліпецьку бідноту ця звістка дуже стурбувала.
Були в Ліпцях багатії на всю губу, були й заможні люди, які теж за тим заробітком не гналися, були й інші, в яких нужда аж кричала, однак вони не признавалися в цьому, щоб не втратити дружби з багачами та рівнятися з ними в усьому. Не бракувало на селі халупників і таких, у кого нічого не було, крім хати: одні заробляли собі шматок хліба молотьбою у господарів, інші — сокирою на тартаку чи там усякою роботою, що трапиться, і сяк-так перебувались. Але залишалося ще родин п'ять-шість, для яких узимку на селі роботи не вистачало,— і саме вони, як порятунку, чекали, що пан покличе їх рубати ліс.
А тепер що їм робити?
Зима була сувора, мало хто відклав хоч трохи грошей про чорний день, у багатьох уже й картопля скінчилась, в хаті оселились злидні, голод шкірив зуби з-за рогу. До весни було далеко, ніякої допомоги нізвідки, отож не диво, що тяжка тривога гнітила їм серця. Люди збиралися по хатах, міркували, радились і, нарешті, всією юрбою рушили до Клемба просити, аби він пішов з ними до ксьондза за порадою. Та Клемб відмовився, пославшись на те, що в нього сьогодні доччині заручини, а інші господарі теж викручувались, як в'юни, бо турбувалися тільки про себе й мали свої розрахунки.
Це дуже обурило Бартека, того що працював на тартаку. Він хоч і мав роботу, але завжди стояв за бідних.
Бартек підібрав собі товариство — Філіпа з-за ставу, Стаха, зятя Билиці, Бартека Козла, Валека Криворотого,— і вони вп'ятьох пішли до ксьондза просити, щоб він заступився за селян перед поміщиком.
Довго вони не повертались; тільки після вечірні до Кобусів прибіг Амброжій і розказав, що вони радяться з ксьондзом і прийдуть просто до корчми.
Тим часом настав вечір. Догоріли останні заграви, і тільки подекуди ще миготіли їхні останні відблиски, наче вкриті сірим попелом напівзотлілі жарини, а земля вже потроху вгорталася в холодне блакитне укривало ночі. Місяць ще не зійшов, і лише від сухих мерзлих снігів линули крижані відсвіти, в блідому світлі яких усе здавалося якимось мертвим, наче одягненим у саван. Та от на темне небо висипали зорі, вони зростали й тремтіли у вишині, і горіли так яскраво, що на снігу спалахували іскри. А мороз усе дужчав, від стужі навіть у вухах дзвеніло, і найтихіший звук линув далеко навколо.
В хатах засвітилися вогні, люди закінчували звичайні вечірні розмови. Ще носили воду із ставу, часом рипіли ворота, ревли корови, інколи хтось проїздив саньми. Люди швидко бігли додому, бо стужа обпікала обличчя, мов розпеченим залізом, і перехоплювала дух. Скоро на селі все замовкло.
Тільки в корчмі дедалі голосніше грала музика. Майже з кожної хати хто-небудь вирушав туди на розвідку. Ішли навіть такі, кого не цікавили ні заручини Малгоськи, ні рубання лісу,— ішли, бо їх вабила горілка. А через те, що жінкам нудно було сидіти самим удома, а дівчатам кортіло попустувати з хлопцями і ноги їхні самі витанцьовували від звуків музики, то вони ще завидна потихеньку бігли до корчми — наче для того, щоб забрати додому чоловіків чи старших дітей, і залишалися там. Ну, а за батьками, звісно, вчепилися й діти, особливо хлопчиська,— вони посвистом викликали один одного з хат, ішли юрбою і набивалися в стіни корчми, стояли навіть під вікнами на призьбі, хоч мороз пік вогнем.
У корчмі було вже повно народу.
В печі вирував яскравий вогонь, заливаючи півкорчми кривавим світлом, бо наймичка з наказу Янкеля весь час підкидала тріски в піч. Люди, заходячи, збивали сніг з чобіт, гріли задубілі руки й починали шукати в юрбі своїх, бо відблиски вогню й висяча лампа над шинквасом освітлювали тільки середину кімнати, а по кутках стояв морок, і важко було відразу знайти кого-небудь. В одному кутку на бочках з-під капусти сиділи музиканти й награвали тільки час від часу, наче знехотя, бо танці ще не почалися як слід, хіба що покружляє трохи якась нетерпляча пара.
За столами біля стін люди сиділи гуртками, але пили мало, більше розмовляли між собою, роздивлялися, примічали, хто заходив. Тільки біля шинкваса стояв гамір, тут юрмилися гості Клемба та родичі Сохи, проте й вони поки що тільки зрідка випивали по чарці, цокаючись один з одним, а більше розмовляли, говорили всякі чемності, як і належить на заручинах.
Всі люди в корчмі часто, ніби ненароком, поглядали в бік вікна, біля якого за столом сиділо кілька ріпецьких шляхтичів,— вони прийшли сюди ще завидна й досі сиділи. Ніхто їх не зачіпав, але й розмовляти з ними ніхто не квапився, тільки Амброжій відразу з ними покумався, пив і брехав, що тільки йому спадало на думку. А поряд стояв Бартек з тартака із своїм товариством, голосно переказував, що їм говорив ксьондз, та лаяв поміщика на всі заставки. Йому найголосніше вторував Войтек Кобусь[4], сухенький, маленький і такий запальний, що раз у раз вискакував наперед, грюкав кулаком об стіл і метушився, мов той птах, ім'я якого він носив . Він це робив навмисне: всім відомо було, що ріпецькі завтра підуть ліс рубати. А вони, ніби нічого й не чули, сиділи спокійно, заглибившись у розмову.
З заможних ліпецьких господарів теж ніхто не слухав цієї лайки і не дуже близько брав до серця те, що ксьондз не схотів заступитися за бідняків перед поміщиком. Господарі, навпаки, ще й відверталися від Бартека та його товариства, і чим дужче ті кричали, тим більше їх уникали. В юрбі, що наповнювала корчму, кожен добирав собі товариство до смаку, люди юрмилися купками, як їм було зручніше, не звертаючи уваги на сусідів. Тільки одна Ягустинка переходила від гурту до гурту, під'юджувала, сипала жартами, розносила новини, примічаючи, де вже дзвенять пляшки й чарки ходять навколо.
Так потроху, непомітно, люди приєднувалися до спільних розваг. Гамір зростав дедалі дужче. Все частіше подзенькували чарки й ставало чимраз тісніше, так що двері майже не зачинялись, а народ усе підходив і підходив. Нарешті музиканти, яких почастував Клемб, гримнули зухвалу мазурку, і в першій парі помчали Соха з Малгоською, а за ними й усі, хто мав охоту потанцювати.
Проте танцюристів ще було небагато. Хлопці оглядалися на перших ліпецьких кавалерів — Стаха Плошу, Вахніка, війтового брата та інших, а ті по кутках змовлялися з дівчатами, голосно реготались і півголосом глузували з ріпецької шляхти, з якою ще досі випивав Амброжій.
Прийшов Матеуш. Він щойно встав з ліжка і ще спирався на ціпок, але прийшов, бо дуже засумував за людьми. Він сів біля печі, відразу ж наказав подати собі горілки з медом і, попиваючи її, весело перемовлявся із знайомими. Та раптом замовк, бо в дверях з'явився Антек. Помітивши Матеуша, він з викликом підняв голову, блиснув очима й пройшов мимо, наче не помічаючи його.
Матеуш підвівся й гукнув:
— Борино, а йди-но сюди!
— Якщо я тобі потрібний, підійди сам до мене,— гостро відгукнувся Антек, думаючи, що Матеуш його зачіпає.
— Підійшов би, та я ще без ціпка не можу,— відповів Матеуш спокійно.
Антек недовірливо підійшов, грізно насупивши брови. Матеуш схопив його за руку й силоміць посадив біля себе на лаву.
— Сідай поруч зі мною. Зганьбив ти мене перед усім селом, відчухрав так, собачий син, що вже ксьондза до мене кликали, але я на тебе серця не маю і перший закликаю до згоди. Вип'ємо! Мене ще ніхто не міг побороти. Я думав, що такої людини в цілому світі немає! Ну й силач ти! Такого чоловіка, як я, жбурнути, мов сніп! Ну-ну!
— Бо ти мені на роботі завжди допікав, а потім ще паскудства всякі брехав! Мене так розібрало, що я вже й себе не тямив.
— Твоя правда, я сам це кажу — і не від страху, а від щирого серця. І хоч ти мене так покалічив, що я кров'ю харкав і ребра в мене переламані, але, що там... за твоє здоров'я, Антеку! Покинь і ти злоститись,— адже я вже все забув, хоча ще й досі спина болить... А ти, мабуть, ще дужчий будеш, ніж Вавжек з Волі...
— Не знаєш хіба, як я його відчухрав у жнива, біля костьолу? Він, кажуть, ще й досі лікується.
— Вавжона?! Мені казали, та я не вірив... Гей, Янкелю, рисової із спиртом, та миттю, бо я все тут потрощу! — гукнув Матеуш.
— А те, чим ти перед товариством вихвалявся, це ж неправда? — спитав Антек тихо.
— Неправда. Це я казав так собі... зо зла... Ні, ні, де там! — запевняв Матеуш, розглядаючи проти світла пляшку, щоб Антек не прочитав правди в його очах.
Вони випили по чарці, по другій, потім частував Антек — випили й цю пляшку, і все сиділи рядком, наче побратались, і розмовляли так приязно, що всі в корчмі дивувалися. Захмелілий Матеуш погукував на музикантів, щоб веселіше грали, притупував, голосно реготав, перемовляючись із парубками, потім раптом притих і зашепотів Антекові на вухо:
— Скажу тобі правду: я хотів її силоміць узяти, а вона мене так пазурами подряпала, наче мене хто мордою по колючках протягнув. Ти їй був миліший, я це добре знаю, не відмовляйся. Так, через те вона на мене й дивитися не хотіла! Знаєш, тяжко вола вести, коли не хоче сам іти! А мене ревнощі гризли так, що я й сказати тобі не можу! Гей! Дівка-чудо, кращої в світі немає. А чого тебе скривдила — пішла за старого,— цього вже ніяк зрозуміти не можу!
— Пішла, мені на горе, на погибель! — тихо промовив Антек. І таким вогнем обпалив його цей спогад, що він навіть голосно вилаявся і довго ще потім бурмотів собі щось під ніс.
— Тихше ти, люди почують і почнуть язиками плескати.
— А хіба я що сказав?
— Еге.