Пояснюючи йому, що збираюся побачитись із моєю старою нянькою та з сім'єю містера Пеготтi, я нагадав про моряка, якого він бачив у школі.
– О! Той чолов'яга, – згадав Стірфорс, – він прийшов зі своїм сином, правда ж?
– Ні, то був його племінник, – відповів я, – а проте він усиновив його. Є в нього ще гарненька племінниця, яку він удочерив. Коротко кажучи, його будинок (або краще сказати, судно, бо він живе в старій барці на березі) повен людей, які користуються його добротою та ласкою. Ти матимеш велику приємність, коли побачиш цю сім'ю.
– Ти думаєш? – спитав Стірфорс. – Гаразд, я теж так думаю. Подивимось, що можна зробити. Варто здійснити невеличку подорож, – не кажучи вже про приємність подорожувати з тобою, Маргаритко, – щоб побачити людей такого сорту і пожити їхнім життям.
Серце моє затремтіло, передчуваючи нову розвагу. Але помітивши тон, яким він говорив про людей такого сорту, міс Дартль, що не відривала від нас своїх блискучих очей, втрутилася знову.
– Та ні, справді? Скажіть мені. Чи вони такі, дійсно? – мовила вона.
– Які – такі? I хто саме? – спитав Стірфорс.
– Люди цього сорту. Чи вони справді звірі, йолопи і взагалі істоти іншого порядку? Мені хочеться знати так багато!
– Ну, є досить велика різниця між ними й нами, – байдуже мовив Стірфорс. – Не слід думати, що вони такі ж чутливі, як і ми. Їхні почуття не так-то вже легко вразити. Смію сказати, що вони напрочуд доброчесні, принаймні я від багатьох чув таке твердження, і не став би це заперечувати. Але в них натура не занадто ніжна, і хай радіють, що через їхню грубу шкіру їх не так вже й легко поранити.
– Справді, – сказала міс Дартль, – і не знаю вже, чи могло мене щось втішити більше, ніж ці слова. Це так утішно! Так приємно знати, що, страждаючи, вони не відчувають цього! Колись я дуже турбувалася за людей цього сорту, але тепер я зовсім змінила про них думку. Вік живи – вік учись! Признаюся, що в мене були сумніви, але тепер вони зникли. Раніше я не знала, а тепер я знаю, і це ще раз показує, як корисно запитувати – хіба ж не так?
Я був певний, що Стірфорс виголосив свою промову жартома або щоб спровокувати міс Дартль. Я сподівався, що він пояснить це мені, коли дами вийдуть і ми вдвох залишимось біля каміна. Проте він тільки запитав мене, що я думаю про міс Дартль.
– Вона дуже розумна, здається? – спитав я.
– Розумна! Вона все кладе на точило, – відповів Стірфорс, – і загострює все, як загострила вона за ці роки своє обличчя і постать. Вона зовсім сточила себе. Вся вона – загострене лезо.
– Який це дивний шрам у неї на губі! – зазначив я.
Стірфорс насупився і хвилинку помовчав.
– Правду кажучи, – сказав він, – це моїх рук діло.
– Нещасливий випадок?
– Ні! Як був я ще хлопчиськом, вона розгнівала мене, і я кинув у неї молоток. Ще тоді я був багатообіцяючим янголятком!
Мені стало дуже прикро, що я торкнувся такої болючої теми, але було вже пізно.
– Відтоді ходить вона з цим тавром, як бачиш, – сказав Стірфорс, – і носитиме його аж до могили, якщо колись заспокоїться вона в ній; хоч я не можу повірити, щоб вона колись заспокоїлась де-небудь. Вона – донька якогось кузена мого батька. Батьки її померли. Мати моя, бувши тоді вже вдовою, взяла її до себе компаньйонкою. Є в неї пара тисяч фунтів стерлінгів майна, і щороку заощаджує вона проценти, прилучаючи їх до основного капіталу. Ось тобі вся історія міс Рози Дартль.
– І я не маю сумніву, що вона любить тебе, як брата! – сказав я.
– Гм, – відказав Стірфорс, дивлячись на вогонь. – Деяких братів не дуже люблять, а деяка любов... але налий собі, Копперфілде. Ми вип'ємо за маргаритки у полі на твою честь і за конвалії, що не прядуть і не працюють, на мою честь – ганьба мені!
Понура усмішка зникла з його обличчя, він розвеселився і знову став самим собою.
Коли ми пішли пити чай, я мимоволі все поглядав на шрам міс Дартль. Незабаром я помітив, що шрам цей був найвиразнішою рисою її обличчя; коли вона бліднішала, знак цей ставав грізною свинцевою смугою, він вимальовувався, як напис невидимим чорнилом над вогнем. Під час гри у трик-трак вони зі Стірфорсом трохи посварилися; мені здалося, що вона дуже розгнівалась, і тоді цей шрам раптом запалав, як біблійний напис на стіні.
Я не дивувався, що місіс Стірфорс обожнює свого сина. Здавалося, вона не може ні говорити, ні думати про щось інше. Вона показала мені медальйон з його портретом у дитинстві і локоном з його дитячих кучерів; показала його портрет тих років, коли я вперше познайомився з ним; останній його портрет вона носила на грудях. Усі його листи до неї тримала вона у скриньці, що стояла поблизу її крісла біля каміна; вона збиралася почитати мені деякі з цих листів, я все передчував цю приємність, коли Стірфорс втрутився і завадив її намірам.
– Мій син говорив мені, що ви познайомились у школі містера Крікля, – сказала місіс Стірфорс, коли ми розмовляли з нею, поки її син з міс Дартль грали за другим столом у трик-трак. – Справді, пригадую, він у той час розповідав про одного молодшого учня, яким він тоді цікавився, але ім'я ваше, як ви розумієте, не лишилося в моїй пам'яті.
– Він тоді поводився зі мною дуже шляхетно і великодушно, запевняю вас, мем, – сказав я, – мені дуже потрібний був такий друг! Без нього я б, мабуть, зовсім загинув.
– Він завжди поводиться шляхетно і великодушно, – з гордістю відповіла місіс Стірфорс.
Бог свідок, я щиро готовий був підписатися під цими словами. Вона це знала, і тому суворість її поводження трохи пом'якшилась, окрім випадків, коли вона говорила про свого сина – тоді її тон завжди був сповнений величчю.
– Взагалі кажучи, то була не дуже слушна школа для мого сина, – сказала вона. – Зовсім неслушна. Але в той час треба було взяти до уваги певні обставини, і дуже важливі обставини. Високий дух мого сина вимагав, щоб він учився в такої людини, яка відчувала б його перевагу і була згодна коритися; там ми знайшли таку людину.
Я це знав, бо знав ту людину. Однак я не зневажав його більше за це. Навпаки, те, що він не чинив опору такому хлопцю, як Стірфорс, могло б бути його спокутою, якби взагалі так могло статися, щоб він отримав милість.
– Великі здібності мого сина заохочувалися там почуттям добровільного суперництва і свідомою гордістю, – вела далі любляча мати. – Він міг би подолати будь-які перепони; але в цьому ліцеї він відчував себе володарем і з гордістю вирішив бути гідним свого становища. Це в його натурі.
Я вторив їй всім серцем і всією душею, що це в його натурі.
– Отже, за своїм власним бажанням, без жодного примусу, син мій обрав цей шлях, на якому він міг завжди, коли йому заманеться, перевершити всякого суперника, – продовжувала вона. – Син казав мені, містере Копперфілд, що ви дуже прив'язалися до нього, і що вчора при зустрічі ви заплакали від радості. Мене, звичайно, зовсім не дивує, що мій син викликає такі почуття; але я не можу ставитися байдуже до людей, які так відчувають його добрі якості, а тому дуже рада вас бачити тут і можу запевнити, що він плекає надзвичайно дружні почуття до вас, і що ви можете розраховувати на його заступництво.
Міс Дартль грала в трик-трак так само завзято, як вона робила все інше. Коли б я побачив її вперше за дошкою для гри, то міг би уявити, що постать її стала худорлява, а очі великими саме з цієї причини. Але, якщо не помиляюся, вона не пропустила жодного слова з нашої розмови, не залишила непоміченим жодного з моїх поглядів. Пишаючись довірою місіс Стірфорс, я відчув себе дорослішим, ніж за весь час від мого від'їзду з Кентербері.
Коли ми повечеряли і нам подали бокали та графини з вином, Стірфорс пообіцяв, сидячи біля каміна, що він серйозно подумає про поїздку разом зі мною.
– Нема чого поспішати, – сказав він, – побудь у нас тиждень.
Місіс Стірфорс гостинно підтримала це запрошення. Під час розмови він кілька разів назвав мене Маргариткою; це спричинилось до нової серії запитань міс Дартль.
– Але справді, містере Копперфілд, – запитала вона, – це у вас таке прізвисько? I чому він називає вас так? Чи це тому... гм... що він вважає вас юним і невинним? Я ж така нерозумна в цих речах.
Почервонівши, я відповів, що, мабуть, так воно і є.
– О, – сказала міс Дартль, – я щаслива почути це. Я запитую з цікавості, і я щаслива довідатися про це. Він вважає вас юним і невинним, а ви його друг! Ах, це просто чудово!
Незабаром після цього вона пішла спати, а за нею і місіс Стірфорс. Ми з Стірфорсом, побалакавши з півгодини біля каміна про Тредльса та інших хлопців зі старого Салем-Гаузу, пішли разом нагору. Кімната Стірфорса була поруч з моєю, і я зайшов подивитися на неї. Вона була зразком комфорту: там стояли крісла, стільці, диванчики з подушками, вишитими руками його матері; здавалося, що тут не бракувало нічого. Гарне обличчя його матері дивилося на свого милого сина з портрета на стіні, і здавалося навіть, що подоба її пильнувала його, коли він спав.
У своїй кімнаті знайшов я вже розпалений вогонь у каміні. Фіранки перед вікном та навколо ліжка надавали кімнаті затишку. Я сів у зручне крісло, міркуючи про своє щастя; деякий час сидів я так, поринувши у думки, але раптом побачив, що з карнизу над каміном пильно стежить за мною портрет міс Дартль.
Щось тривожне було в цьому портреті. Художник не намалював шрам, але моя уява доповнила портрет – шрам з'являвся і зникав, іноді обмежуючись лише верхньою губою, як бачив я його за обідом, а іноді показуючи повний розмір рани від молотка, як тоді, коли міс Дартль гнівалася.
Чи не могли вони повісити цей портрет у якомусь іншому місці? Щоб позбутись її тривожного погляду, я швидко роздягнувся, загасив світло й ліг. Але й засинаючи, не міг я забути, що вона все ще дивиться на мене. "Чи воно справді так? Та невже? Мені хочеться знати!" звучало в моїх вухах. Уві сні я збентежено запитував у різних людей, чи воно справді так, чи ні – не знаючи навіть, про що я говорю.
IV. Маленька Ем'лі
Був у домі Стірфорсів слуга – чоловік, що, як я довідався, служив Стірфорсові в університеті; слуга цей був зразком респектабельності. Я певний, що ніколи не займав подібну посаду чоловік респектабельнішого вигляду. Мовчазний, спокійний, чемний, запобігливий, він завжди тихо ходив, завжди був на місці, коли була в ньому потреба, і ніколи не з'являвся без потреби.