На морі спостерігається жахливе видовище, яке можна назвати лавиною вітрів з відкритого моря.
Будь-якої пори року, особливо при новому місяці і коли він уповні, в ту мить, коли цього зовсім не чекаєш, якийсь дивний спокій раптом опановує океан. Незбагненний, безперервний рух стихає: море дрімає, воно ніжиться, воно наче вирішило перепочити — можна подумати, що воно втомилося. Все корабельне ганчір'я, від рибальського прапорця до військово-морських знамен, звисав уздовж щогл. Сплять адміральські, королівські, імператорські прапори.
Раптом усі ці клапті починають ледь помітно ворушитися.
Отоді-то й треба придивлятися: якщо хмарно, — чи нема перистих хмар; якщо сонце сідає, — чи не багряніє захід; якщо настала ніч, зійшов місяць, — чи нема довкола нього світляного кільця.
В таку хвилину капітан судна або командир ескадри, якщо йому вдалося роздобути скляний барометр невідомого винахідника, розглядає цю посудинку в мікроскоп і, побачивши, що рідина в ньому подібна до розплавленого цукру, приймає запобіжні заходи проти південного вітру, а якщо вона розпалася кристаликами, нагадуючи зарості папоротника або ялинкові гілки, спішить захиститись від північного вітру. В таку хвилину, звірявшись із таємничим сонячним годинником, висіченим римлянами чи духами на одному із загадкових, стовпоподібних каменів, яких у Бретані називають менгірами, а в Ірландії круахами, нещасний бретонський або ірландський рибалка квапиться витягти своє вутле суденце на берег. А небо і море так само незворушні. Ранок встає осяйний, ранкова зоря всміхається; це сповнювало священним жахом поетів і віщунів давніх часів; вони не сміли і в думці допустити, що море може бути лицемірним. Solem quis dicere falsum audeat?.
Похмурий привид прихованої ймовірності затулений від людини фатальною непроникністю природи. Найнебезпечнішою і найвіроломнішою є личина, під якою ховається безодня.
Кажуть: причаїлась, як вугор під каменем; а треба було б сказати: причаїлась, як буря під ясним небом.
Трапляється, що так минає кілька годин, навіть кілька днів. Лоцмани наводять підзорну трубу то сюди, то туди. Обличчя старих моряків насуплені, вони ніби тамують гнів чекання.
Раптом розлягається сильний, але неясний шум. Якийсь загадковий перегук голосів чути в повітрі. Не видно нічого.
Морська широчінь і далі незрушна.
Однак шум усе наростає, шириться, наближається. Голоси стають виразнішими. За обрієм хтось є. Хтось страшний. То вітер. Вітер — тобто плем'я титанів, яких ми називаємо вихорами. Це незліченне поріддя пітьми.
В Індії їх називають мармутами, в Іудеї — керубимами, в Греції — аквілонами. Це невідомі хижі птахи безмежжя. Бореї злітаються на поживу.
II
Вітри відкритого моря
Звідки вони? З безмежних просторів. Для їхніх розпростертих крил потрібен діаметр безодні. Для їхнього лету потрібні межі пустелі, які постійно відступають. Атлантичний океан, Тихий океан — неозорі голубі провали у безконечність — оце їм подобається. Вони оповивають їх темрявою. Вони літають юрмищами. Капітан Паж бачив одного разу під час припливу сім смерчів зразу. Над океаном їм воля, тут вони виявляють свій лютий норов. Вони замишляють спустошення. Їхня робота — марно і вічно здувати вгору хвилю. На що вони здатні — невідомо,
чого хочуть — незрозуміло. Вони сфінкси безодні, і Васко да Гама був у них Едіпом. У вічно розбурханій темряві безмежжя вони показують свої обличчя у вигляді хмар. Той, хто помітить їхні синюваті обриси на видноколі океану, в розсіяному світлі, відчуває присутність невичерпної сили. Можна сказати, що їх турбує людський розум, і вони повстають проти нього. Розум — непереможний, але й стихія — нездоланна. Що робити з неохопною всюдисутністю? Подув вітру — то палиця, то знову подув. Вітри борються, трощачи все перед собою, і захищаються зникаючи. Хто з ними зустрінеться, не знає, як позбутися лиха. Найрізноманітніші види їхніх наскоків і постійні відступи збивають з пантелику. Вони і тікають, і наступають; вони невідчутні і чіпкі. Як же їх подолати? Ніс корабля аргонавтів, вирізьблений з додонського дуба, — ніс і водночас стерничий — умовляв їх. Вони брутально повелися з цим божествениим стерничим. Христофор Колумб, побачивши, що вітри готові ринутись на "Пінту", піднімався на палубу і звертався до них з першими рядками Євангелія від Іоана. Сюркуф обсипав їх лайками. "Зібралося все кодло", — казав він. Непір стріляв по них із гармат. Вони розпоряджаються хаосом. Вони володарі хаосу. Що вони роблять з ним? Усе, що їм заманеться. Лігво вітрів страшніше від лігва левів. Скільки трупів у бездонній глибині! Вітри безжально женуть темне громаддя гірко-солоних вод. Їх чути завжди, вони ж не чують нічого. Те, що вони чинять, схоже на злочин. Невідомо, супроти кого вони шпурляють шматки білої піни. Скільки блюзнірської жорстокості у корабельних катастрофах! Яка наруга над провидінням! Іноді здається, що вони плюють навіть на бога. Вони тирани місць, не досліджених людством. Luoghi spaventosi, — шепотіли венеціанські мореплавці. Широкі простори, тремтячи, терплять їхню сваволю. В цих безмежних пустелях твориться щось таке, чого не можна висловити. В темряві примарюються вершники. У повітрі стоїть шум, як у лісі. Нічого не видно, тільки чути тупіт кінноти. Полудень, але раптом западає ніч — то пролітає торнадо; північ, і раптом настає день — то спалахує північне сяйво. Вихори летять за вихорами вперед, назад, якийсь страхітливий танок, ніби стихії ляскають батогами. Обважніла хмара розколюється надвоє і шматками спадає в море. Хмари, які пломеніють багрянцем, світяться, гримкочуть, потім лиховісно меркнуть; випустивши летючу блискавку, вони чорніють згаслим вугіллям. Ці мішки із зливами, прориваючись, сочаться вологим туманом. Тут розжарене горно, яке бризкає дощем; тут хвилі, що розкидаються полум'ям. У білих відсвітах моря під зливою постають дивовижні далі; там, у туманах, невпинно міняючи обриси, блукають фантастичні видива. Хмари пориті страхітливими ямами. Кружляють клуби випарів, пританцьовують хвилі, на них гойдаються сп'янілі наяди; скрізь, де сягає око, хитається м'яка, обважніла морська гуща; все забарвлене у свинцевий колір; із цієї сірої імли долітають крики відчаю.
У недосяжних глибинах цієї імли тремтять велетенські снопи мороку. Іноді на стихію находить пароксизм безумства. Аж до обрію — неясне нагромадження валів, невпинна хитавиця, безперервне гучне клекотіння; час від часу лунає якийсь дивний тріск; можна подумати, що то чхають гідри. Тягне то холодом, то спекою. Тремтіння моря видає його страх перед тим, що може трапитись. Неспокій. Тривога. Смертельний смуток. Безмежне жахіття хвиль. І раптом ураган хижим звіром приходить напитися з океану, присмоктується до нього; вода рине у невидиму пащеку, ніби в кровососну банку, здимається пухлина. Це смерч — Престер у древніх, зверху — сталактит, знизу — сталагміт, подвійний конус основами вниз і вгору, який обертається в різні боки, вістря стоїть на вістрі, не втрачаючи рівноваги; поцілунок двох гір: одна гора піднімається — то піна, друга гора опускається — то хмара, моторошне поєднання хвилі і мороку. Смерч, як біблійський стовп, чорний удень і сяйливий уночі. Перед смерчем замовкає грім, ніби боїться його.
Неозоре хвилювання водяної пустелі — своєрідна грізна гама, жахливе крещендо: раптовий порив вітру, шквал, вихор, буря, шторм, ураган, смерч — сім струн ліри вітрів, сім нот безодні. Небо — широчінь, море — опуклість; але війне вітер, і все пропадає, тільки хаос лютує, довкола. Ось які ці суворі місця.
Вітри біжать, летять, спадають, затихають і знову оживають, шугають, свищуть, стогнуть, сміються; несамовитим, розперезаним, буйним вітрам привільно над розгніваними хвилями. В їхньому ревищі є своя гармонія. Їм лунко вторує небо. Вітри дмуть у хмару, наче в мідний ріг, вони сурмлять у сурму простору, співають у безконечності злитими в одно голосами кларнетів, фанфар, тромбонів, горнів, валторн, паче гігантський духовий оркестр. Хто в них вслухається, чує Пана. Найстрашніше те, що для них це тільки гра. Похмурі їхні нестримні веселощі. В пустельних просторах вони влаштовують облави на поодинокі кораблі. Без перепочинку, вдень і вночі, о всякій порі року, біля тропіків чи біля полюсів, скажено сурмлячи в мисливський ріг, в мішанині хвиль і хмар вони влаштовують своє знищувальне полювання на морські судна. У них зграї гончих псів. Вони забавляються. Вони наказують хвилям, своїм собакам, гавкати на скелі. Вони то нагромаджують, то розвіюють хмари. Вони місять, наче мільйонами рук, неозорі податливі води.
Вода податлива тому, що її не можна стиснути. Коли на неї натиснеш, вона вислизає. Стиснеш її в одному кінці, вона опиниться в іншому. Так вода перетворюється в хвилю. Хвиля — втілення її свободи.
ІІІ Пояснення шуму, до якого прислухався
Жільят Великі набіги вітрів на землю відбуваються в період рівнодення. У той час шальки терезів тропіків і полюса коливаються, і на неозорому повітряному океані починається приплив над однією півкулею і відплив — над другою. Є й сузір'я, що ознаменовують ці явища: Вага і Водолій. То пора бур. Море чекає і мовчить.
Іноді небо насуплюється. Воно тьмяніє і затягується непроникною завісою. Моряки з тривогою позирають на цю похмуру імлу. Але ще більше лякає їх благодушність неба. Якщо воно в час рівнодення ясніє і промениться, то це означає, що гроза сховала пазурі. В такі дні Вежу плакальниць в Амстердамі заповнювали юрби жінок, які вдивлялися в обрій. Якщо весняна чи осіння буря запізнюється, значить, вона нагромаджує сили. Вона призбирує багатства, щоб витратити їх на руйнування. Бійтеся недоїмок моря. Анго казав: "Море — акуратний платник".
Коли чекання надто тривале, море виказує своє нетерпіння дедалі більшим спокоєм. Але магнетична напруга проявляє себе в тому, що можна було б назвати спалахуванням води. Із хвиль б'є світло. Наелектризоване повітря, вода фосфоресціює. Матроси почувають себе до краю втомленими. Такі хвилини особливо небезпечні для броненосців: їх металевий корпус може призвести до хибних показань компаса, а це загибель. Так загинув трансатлантичний пароплав "Айова".
Навіть людям, добре обізнаним з морем, у такі хвилини воно видається дивним; можна сказати, що воно боїться і водночас прагне циклона.