596] Мовив. А та розпромі нена, батькові склавши подяку,
597] Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок, [254]
598] До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,
599] В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.
600] Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея
601] Змити й у води морські віднести течією німою.
602] Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,
603] Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,
604] В темному морі втопив, залишив — невмирущу частину.
605] Миром небесним намащує мати очищене тіло
606] Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась
607] Уст його — й став невмирущим. Назвали його Індігетом
608] Люди Квіріна; жертовники зводять йому та святині.
609] Потім над Альбою й краєм латинським Асканій двойменний
610] Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій.
611] Згодом —• Латин, його син, що отримав і берло владиче,
612] й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний.
613] Далі —Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій;
614] Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі.
615] Той володар, похоронений хвилями Туської річки,
616] Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього.
617] Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами,
618] Від громового, подібний до грому, загинув удару.
619] Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну,
621] Де він те берло тримав,— на горбі, що й назвався від нього.
622] А на чолі палаті нського люду стояв тоді Прока.
623] Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з-між латинських
624] Гамадріад не плекала садів із такою любов'ю,
625] Жодна з-між них про плодючість дерев так сердечно не дбала.
626] Звідси й дістала ім'я. До річок, до гаїв не тяглася —
627] Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу.
629] Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу,
630] То розгалужену парость уріже. Кору надлупивши,
631] Встромить живець, щоби сок надпливав вихованцю чужому.
632] Дереву спрагу відчути не дасть: волокнисте коріння
633] В пору потішить вона живодайністю хвилі пливкої.
634] Це і займає, і тішить її, до Венери байдужу.
635] Грубої сили селян боячись, із середини й сад свій
636] Звикла вона зачинять, щоб який чоловік не добрався.
637] Як не старались усі,— і сатири, до скоків охоча
638] Молодь, і пани, божки лісові, що сосною вінчають
639] Роги, й Сілен, увесь час молодий при похилому віці,
640] Й той, що злодіїв лякає серпом чи суком сороміцьким,-
641] Щоб домогтися її! Сам Вертумн, закохавшись у неї,
642] Перевершив їх усіх, та не був щасливіший од інших.
643] Часто, зробившись женцем-селюком, він приносив Помоні
644] Кіш колосків,— і, мов крапля води, до женця був подібний! [255]
645] Сіном пахучим не раз оплітав собі скроні, й здавалось,
646] Начебто щойно орудував вилами на сіножаті.
647] Часто ще й пужално мав у руці,— й присягнув би, напевно,
648] Кожен, що втомлених ралом биків він роз'ярмлював щойно.
649] Як виноградар або садівник із серпом появлявся.
650] В сад із драбиною йшов,— наче яблука брався зривати.
651] З вудкою — справжній рибалка, з мечем — був на воїна схожий.
652] Так, набуваючи різного вигляду, в сад він частенько
653] Доступ собі здобував, щоб хоча надивитись на німфу.
654] Врешті, надівши барвистий чепець, у правицю тремтливу
655] Взявши вербовий ціпок, сивиною помітивши скроні,
656] Входить у плеканий сад, на цей раз — як бабуся старенька.
657] Кинувши оком довкіл: "Ну й плоди!" — аж прицмокнула з дива.
658] Замість похвал господиню цілує, аж надто вже палко
659] Як на бабусю стару. А тоді на округлу присівши
660] Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти.
661] В яз височів поблизу в виногронах, немов у намисті.
662] Хвалить і їх, і життя їхнє спільне. "Якщо б одиноко,-
663] Мовить,— цей стовбур тут ріс і лоза не вилася по ньому,-
664] Крім охолоди в жару не давав би нам більше нічого.
665] Так ось і ця виноградна лоза, якби в'яза не знала,
666] Не поріднилася з ним,— до землі була б нині прибита.
667] Тільки тебе цього дерева приклад чомусь не повчає:
668] Ложе подружнє — страшить; про заміжжя ти й чути не хочеш.
669] О, якби воля твоя, то юрба женихів ні Єлену
670] Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї
671] Бій, ні дружину Улісса — сміливця серед боязливих!
672] Ось і тепер, коли всіх уникаєш, для всіх недоступна,
673] Сотні мужів, півбогів та богів за тобою впадають;
674] З ними — й усі божества, котрі селяться в горах Альбанських,
675] Тож, коли є в тебе глузд, коли гарного хочеш подружжя,-
676] Слухай, що1 радить стара, яка більше за всіх тебе любить,
677] Більше, ніж вірила б ти! Не для тебе звичайне заміжжя,-
678] Тільки з ^Вертумном діли своє ложе. За нього найкраще
679] Я поручитися зможу тобі, адже знаю Вертумна
680] Краще, ніж він — сам себе. Не навиклий по світу блукати,
681] Тут він постійно живе. Та й не з тих він, що завжди охочі
682] До залицянь та забав. Ти першим для нього й останнім
683] Будеш вогнем. Лиш тобі всі літа свої він подарує.
684] Він, окрім того,— юнак, і природа його наділила
685] Вродою щедро, й у постатях різних він може бувати.
686] В що повелиш — забажай тільки! — він перевтілиться тут же.
687] Втім, у вас двох ще й бажання одне. Ті плоди він приймає
688] Перший, і любі йому подарунки з твоєї правиці!
689] Нині ж Вертумн ані тих не бажає, що ти назривала
690] З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих,-
691] Прагне тебе. Пожалій же того, хто кохає так палко! [256]
692] Він, тут присутній, повір, тебе просить моїми вустами.
693] Не наражайся на помсту богів. Не гніви ідалійки,
694] Серцем тверда, не підбий проти себе Рамнунтської діви!
695] Щоб іще більш тебе остерегти,— не одне-бо чувала
696] Я на віку,— оповім про таке, що на Кіпрі відоме
697] Кожному,— й може, послухавши, все-таки м'якшою станеш.
698] Анаксарету, що рід свій виводить від давнього Тевкра,
699] Іфіс побачив, що знатністю роду не міг похвалитись.
700] Тільки побачив — жагою в цю ж мить до кісток перейнявся.
701] Довго з собою боровся юнак, та коли цього шалу
702] Розум не міг пересилити — став прохачем на порозі.
703] То годувальниці звірився: просить, щоби милостиво
704] З ним повелась; вихованки здоров'ям її заклинає.
705] То, мовби й сам був рабом, запинаючись од хвилювання,
706] Кожного молить із слуг посприяти йому при нагоді.
707] Вже не одну помережив словами табличку до краю,
708] Вже й не один тільки зрошений слізьми рясними віночок
709] Вішав на дверях. А сам, на твердому порозі прилігши,
710] Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий.
711] Та ж-наче хвиля, що зводиться дибки при Гедах західних,
712] Наче бездушна, в норіцькім вогні загартована криця,
713] Наче несхитна в основі своїй, неподатлива скеля:
714] Нехтує ним, насміхаючись, ще й до жорстоких учинків
715] Горді слова додає, відбираючи рештки надії.
716] Далі не мав уже сили терпіти тривалої муки
717] Іфіс і перед дверми ось таке наостанку промовив:
718] "Ти таки перемогла! Від сьогодні вже, Анаксарето,
719] Не потурбую тебе! Можеш радісно тріумфувати,
720] Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана.
721] Ти взяла верх! Я — помру. Невблаганна душе, веселися!
722] Може, хоч тим догоджу тобі; змушена будеш, нарешті,
723] Визнати користь для себе якусь і в моєму коханні.
724] Та пам'ятай: не раніш од любові до тебе звільнюся,
725] Ніж од життя; дві зорі має згаснути в небі для мене,
726] Тільки не чутка тебе сповістить, що мене вже немає:
727] Сам, щоб не мала ти сумнівів, тут, на твоєму порозі.
728] Тілом холодним насичувать буду твій зір, безсердечна.
729] Ви ж, о всевишні, якщо на людську споглядаєте долю,-
730] Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати
731] Годі), подбайте, молю, щоб жила хоча згадка про мене:
732] Скільки життя відняли мені, стільки ж і згадці додайте!"
733] Мовивши, зводить заплакані очі на двері, де стільки
734] Вішав намарно вінків, дотягнувсь до одвірка руками
735] І, прикріпивши до нього мотузку, ще гірко всміхнувся;
736] "Може, такий тебе втішить вінок, о безбожнице вперта?"
737] З тим і влізає в петлю, все ж обличчям — до Анаксарети.
738] Мить — і повисло, позбавлене подиху, Іфіса тіло. [257]
739] Поки в судомі ще бивсь, під ударами ніг наче й двері
740] Сумно стогнали-гули, а тоді, розчахнувшись, явили
741] Вчинок жахливий, і слуги, скричавши, зняли нещасливця
742] І віднесли його неньці, бо батько впокоївсь раніше.
743] Горне вона до грудей, приголублює тіло холодне
744] Сина й, сказавши, що кажуть над дітьми батьки нещасливі
745] Й що матерям-жалібницям належить чинити, вчинивши,-
746] Вже через місто веде многослізний похід похоронний,
747] Тіло на ношах мертвотно бліде до вогню проводжає.
748] Саме при вулиці тій, куди люд прямував за покійним,
749] Анаксарета жила. Голосіння, розпачливі зойки
750] Дівчина вчула,— над нею вже бог закружляв тоді, месник.
751] От вона й каже, зворушена: "Гляну, кого там хоронять".
752] І на піддашшя, де вікна відчинені навстіж, виходить.
753] Не надивилась, однак: щойно Іфіса вздріла на ношах,-
754] Очі заскліли, із тіла поблідлого все до останку
755] Вийшло тепло життьове. Намагалась на крок відступити,-
756] Не піднімалась нога. Відвернутись хотіла, та шия
757] Не поверталась ніяк. Поступово все тіло дівоче
758] Переміняється в те, з чого й серце було в неї,— в камінь.
759] Думаєш, вигадка це? Саламін береже й до сьогодні
760] Статую діви. Венера Задивлена має там нині
761] Храм свій. Про це пам'ятаючи, не відмовляйся, благаю,
762] Заміж за того піти, хто давно покохав тебе, німфо.
763] Хай за цю ласку мороз не приб'є тобі зав'язі яблунь,
764] Хай не осиплеться цвіт у саду під поривами вітру!"
765] Бог, розповівши таке, перевтілився знову: з бабусі
766] Став красунем-юнаком. І, відкинувши все, що властиве
767] Жінці старій, заяснів перед нею, ставний і вродливий.
768] Так от і сонце, прорвавши нараз непроглядну заслону
769] Хмар дощових, променисто заблисне на чистому небі.
770] Силою брати хотів, але не знадобилася сила:
771] Вродою взяв — зачарована німфа й собі закохалась.
772] Потім в Авсонському краї, не маючи прав на те, владу
773] Збройний Амулій посів.