Дивна зустріч після стількох років. Вони, хоч самі молоді, балакають про вік і вже знають, що в кожному віці, за винятком дитинства, час несе з собою тихий переляк, і все ж кожний вік був би гарний, якби ми не так відкидали й про-сипляли те, що до нього належить, бо ж навіть смерті, що колись таки прийде, не можна ані відкинути, ні проспати, ані відкласти. Скільки той молодик говорить про два стани свого життя, про роботу й про покуту, як він каже, про те, що робота — це радощі, гарячка, хвилювання, коли ти не можеш спати з утіхи, крик упродовж днів і тижнів, коли ти ладен утекти від самого себе,— ось що означає робота, зухвалість, що мимоволі опановує людину, що нікого не зобов'язує, не зв'язує, нічого не вимагає, не обраховує і не обмежує, янгольський порух, що не має чим брати, щастя, праця з шляхетною манією величності в серці, коли все здається тільки побіжним,— тобто все людське, додатком, веселим марнотратством із надміру радощів; правда, згодом завше виявляється, що то було найвище, що може бути між людьми,, недосяжне, як тільки воно стає метою, потребою, конечною й головною річчю. Щоразу той наглий напад смутку, який приходить не тому, що люди відходять, а навпаки, люди* відходять тільки тому, що приходить смуток, вони чують його за кілька тижнів, як собаки землетрус, що засипле знову все збудоване, вкриє все попелом, над усім заляже смуток, немов чорні зловісні птахи над курними місцями колишньої радості, тіні страху: це й є покута, луна сумніву, жах безплідної самотності. Як той молодик багато говорить і як, попри все, дівчині подобаються його слова! Хмарки із срібними краями тануть на сонці, невеличкі гаї острівцями здіймаються з металевого бляску, а вони йдуть моча-рем, і якось, коли дівчина перестрибує дзюркотливий рівчак, її черевичок раптом застряє в багні; вона танцює, наче на линві, піднявши ногу в самій панчосі, і молодикові доводиться її підтримати. Вони вперше цілуються. За гаями є ще озера холоду, між рудуватими пасовиськами ще лежать плями снігу. На узліссі вони спиняються, тримаючись за руки; знову видно озеро, немов блискучий серп, над Альпами тихо громадяться хмари, немов блискуча піна. Вони перекушують у якомусь сільському заїзді. їх обслуговує дівчина з довгими косами. Тут, за низенькими вікнами, повними пагіння, витких вазонів і сонця, що скісно пронизує тишу дерев'яної хати й осяває їхні порожні ще тарілки, вони відчувають, як далеко зайшли, і тішаться заслуженою перекускою — салом і хлібом, селянським хлібом, накраяним вологими, звабливими скибками. На шибці бринить муха. Хмаринки щастя, близькі до смутку, огортають і наповнюють ту годину, дивовижний сон вочевидь, несподіване перебування разом, що чатувало на них у тій простій сільській хаті, мов доля, свідомість, що вони зустрілися. Ще не постає питання, що з того буде, їх ще заполонює почуття, скільки в хаті є можливостей!.. Така тут весна. А влітку під дерев'яними столиками кудкудачуть кури, виноградне листя над головою густе й зелене, озеро здається тьмяним оливом, на узліссі гудуть бджоли, над застиглою травою на луках тремтить блакитне повітря, сповнене метушливих метеликів, гори тануть у сонячному сяйві. І ось уже (ледве я встиг випити чарку вина) знову настає осінь. Знову те саме: кошики, повні листя, вільготність туману й несподіваний полудень, такий, як нині, золото в повітрі, і час невидимим порухом торкається пологих узбіч. Падають яблука. Коли тепер іти лісом, то пахне грибами. А тут тхне гноєм. Коло надгнил их груш і слив гудуть оси, повно ос, і в овочах, що їх осінь примусила швидше дозріти, ми ще раз здибуємося з літнім сонцем, із солодощами днів, що лишилися в спогадах. Ми сидимо, в садку, відчуваємо на обличчі холод тіней, і садки стають великі, як раптовий подив, порожні, але веселі, безлисті вершини дерев виповнює блакитний простір, знову яскріє на мур^х осіннє листя, здіймається ними в полум'яному жарі минущості. Минають роки, і скільки всього стаеться, та хто його бачить! Усе зливається в одне, у простір буття, ніщо до нас не вертається, все біжить по колу, наше існування висить над нами, як хвилина, а потім ти й сам перестаєш рахувати осені, минуле живе, як тиша над нивами, де спіє хліб, на виноградних кущах нашого життя висять китиці прощань. Не спиняйся! В такі дні тебе знову вабить озеро: коли пливеш, то відчуваєш свою шкіру, тепло власної крові, пливеш, немов у склі, над тінявою глибінню холоду; об берег б'ються блискучі хвилі, на тлі сріблястих хмар пливе вітрило, як метелик у павутинні бляску, хустини, повні миготливої сонячної лагоди, над невиразними, мов натяк, берегами. Подеколи здається, що час спинився, заполонений утіхою; бог придивляється до самого себе, і все затамовує віддих, аж поки западе в попіл присмерку... Мій прокурор каже:
— Там, унизу, як ви знаєте, лежить Герліберг, а потойбіч озера —Тальвіль.
Дівчина забирає тарілки й питає, чи нам смакував обід, тоді приносить пуделко сигар, і ми знову лишаємось самі. Звісно, я вже давно відчув, що в мого приятеля прокурора щось лежить на серці. Чи ж я йому заважаю почати розмову? Ми закурюємо сигари. Мабуть, настає слушна мить. Чарки порожні, каву ще не принесли, оси полетіли, десь на сільській церковці б'є першу годину.
— Я радий,— мовить він,— щиро радий, що ми нарешті познайомились. Але тепер я не про це хочу вам сказати. О другій нам треба бути в місті, не лякайтеся, виїзд на місце події, до майстерні... Я розумію,— відразу додає він,— що тепер ви вважаєте мене за підступного переслідувача, за лукавця, що приходить із приязними словами, тримаючи напоготові гамівну сорочку, розумію, як вас лякає та запорошена майстерня, взагалі я вас, певне, краще розумію, дорогий Штіллере, ніж вам здається.
На питання, навіщо той виїзд на місце події, я не дістаю відповіді.
— Якщо дозволите,— каже він,— то я хотів би дати вам одну пораду.
Сигара його погасла.
— Бачите,— врешті каже він, наново прикуривши сигару,— я говорю з вами не тільки тому, що мене просила Сибіла. Сибіла хотіла б вас уберегти від зайвих прикрощів. І я вважаю, що вона має слушність: суд вас напевне не зрозуміє, Штіллере. Він просто потрактує вас, як звичайного ошуканця, спійманого на шахрайстві, як кумедну постать. Суд призвичаєний до шах-райств, ви й самі знаєте, але до таких, що дають якусь користь: майно, титул абощо. Одне слово, на вас накладуть якусь кару, чи я знаю, може, й не накладуть, але не подарують, коли ви стискатимете плечима, хитатимете головою чи виявлятимете поблажливе співчуття суддям. Що ви матимете з цього?
— То яка ваша порада? — питаюся я.
— Штіллере,— всміхається він,— я звертаюся до вас як приятель: звільніть нас від необхідності прилюдно засуджувати вас у п'ятницю бути самим собою, а насамперед звільніть від цього самого себе. Після такого судового вироку вам тільки буде ще важче носити прізвище зниклого, а що ви, принаймні зовні, саме й є зниклий Штіллер, мабуть, немає вже потреби й говорити. Тож признайтеся самі! Ось моя порада, Штіллере, порада, проказана щирою приязню, так мені здається.
Приносять каву.
— Прошу, порахуйте,— каже прокурор дівчині.
— Усе разом?
— Так, разом.
— Я не можу погодитись на неправду.
Дівчина, очевидно, не так зрозумівши нашу мовчанку, не йде відразу, а стоїть на стежці й балакає про погоду, тоді про собаку. Ми мовчки п'ємо надто гарячу каву. Аж як прокурор знову просить рахунок, дівчина лишає нас у спокої.
Ви не можете признатися до неправди? — перепитує прокурор.
г — Ні, не можу.
— Чому ж це неправда?
— Пане прокуроре...— починаю я.
— Не звіть мене прокурором,— перебиває він мою й так нерішучу мову.— Я б радий був, якби ви мали мене за приятеля. Звіть мене просто Рольфом!
— Дякую,— кажу.
Думаю,— усміхається він,— що свого часу ви мене інакше й не звали... Тепер і моя сигара погасла.
— Я щасливий,— кажу я, прикуривши її наново,— що ви пропонуєте мені свою приязнь. Я тут не маю приятелів. Та якщо ви справді не хочете бути моїм прокурором, а я радо вірю вам... Рольфе... то, бачите, я, маю право сподіватися від вас того, чого сподіваються від приятеля: що ви повірите в те, чого я не можу ані пояснити, ані тим паче довести. Тепер ідеться тільки про це. Якщо ви мій приятель, то мусите погодитись і на мого янгола.
— Тобто як?
— Ви повинні повірити, що я не та людина, за яку мене вважають усі і ви теж, як прокурор... Я не Штіллер,— кажу я, бігме не вперше, але вперше сподіваючись, що хтось мене почує,— справді не Штіллер, запевняю вас, і не можу признаватися до того, що мені забороняє мій янгол.
Цього вже, мабуть, мені не слід було казати.
— Янгол?..— перепитує він.— Що ви маєте на думці? Я мовчу. Дівчина приносить рахунок, і прокурор
сплачує його, а оскільки вона знову не збирається йти, то підводимося ми. Під ногами в нас шурхотить жорства. У відкритій прокуроровій машині, перше ніж він заводить мотор, ми ще раз перебігаємо оком по околиці, осяяній полудневим сонцем, по рудуватих ланах, що над ними літають ворони, по винницях, лісах, осінньому озері. Я відчуваю, що мій приятель прокурор чекає на відповідь. Коли вже мотор починає густи, я кажу:
— Про це не можна говорити.
— Тобто про янгола?
— Так. Тільки-но ід пробую змалювати його, він мене покидає, і я вже й сам його не бачу. Смішно, та що докладніше я можу собі його уявити, що дужче мені здається, ніби я годен його змалювати, то менше я вірю в нього і в те, що я пережив. До міста ми вертаємося понад озером.
3. По обіді.
Десь чверть на третю, отже спізнившись, бо в Старому місті важко десь прилаштувати машину, ми з'являємося перед будинком, який від інших будинків на тій вулиці різниться тільки тим, що перед ним стоїть Кног бель, мій наглядач, одягнений у цивільне. Ми прибули перші. Кнобель каже виключно до прокурора:
— Ключі в мене!
У темних, трохи затхлих сінях стоять велосипеди, якийсь старомодний дитячий візочок, відра на сміття. Кнобель дістає ключі — не з кишені, а з бляшаної, колись жовтої, а тепер просто іржавої скриньки на листи, де я читаю напис: "А. Штіллер". Фаху не вказано. З подвір'я долинає галас, немов із бляхарні чи слюсарської майстерні. Я бачу там заросле мохом каміння і давно вже голе віття клена, що на нього хіба влітку опівдні світить сонце, далі невеличку висохлу криничку з пісковина, теж зарослу мохом, усе досить ідилічне.