Тим часом Джордж надзвичайно дбайливо вкутав дружину шаллю і забрав її від місіс О'Дауд після прощання з молодими офіцерами, які супроводили її до коляски й радісно кричали вслід "ура", коди вона поїхала.
Висівши біля готелю, Емілія простягла Доббінові руку й жартома дорікнула йому за те, що він зовсім забув про неї того вечора.
Капітан ще довго псував собі здоров'я сигарами після того, як готель і вся вулиця поснули. Він бачив, як у кімнаті Джорджа погасло світло і засвітилося в сусідній спальні. Вже майже розвиднялося, коли він повернувся до казарми. Він чув голоси від річки, де їхнє спорядження вантажили на транспортні судна, що готувалися до відплиття вниз Темзою.
Розділ XXVIII У ЯКОМУ ЕМІЛІЯ ВІДЇЗДИТЬ ДО НІДЕРЛАНДІВ
Офіцери зі своїм полком повинні були відплисти на суднах, які забезпечив їм уряд його величності; і через два дні після веселого вечора в квартирі місіс О'Дауд вони під військовою охороною рушили вниз річкою, тримаючи курс на Остенде. З усіх ост-індських кораблів, що стояли на річці, з військових частин, що зібралися на березі, лунали вітання, оркестр грав "Дай віку, боже, королю", офіцери вимахували кашкетами, матроси бадьоро вигукували "ура". Галантний Джоз погодився супроводжувати свою сестру і дружину майора, а що більша частина їхніх речей, у тому числі й славетний капелюшок із райським птахом, були відправлені з полковим обозом, обидві наші героїні, не надто переобтяжені, приїхали до Рамс-гейта, де стояло багато пакетботів, і на одному з них швидко переправилися до Остенде.
Нова пора, яка настала в житті Джоза, була така багата на події, що на довгі роки стала для нього вдячною темою для розмов; навіть історія з полюванням на тигра поступилася місцем цікавішим розповідям про великий похід під Ватерлоо.
Коли він погодився супроводжувати свою сестру за кордон, усі зауважили, що він перестав голити верхню губу. В Чатемі він з великим запалом ходив на військові паради й навчання. Він пильно прислухався до розмов своїх побратимів-офіцерів (так він потім часто їх називав) і намагався запам'ятати якомога більше імен відомих військових. У цих студіях йому дуже допомагала паша неоціненна місіс О'Дауд, а того дня, коли вони нарешті опинилися на судні "Красуня Роза", що мало доправити їх до місця призначення, він з'явився в гаптованій куртці, парусинових штанях і кашкеті, обведеному золотим галуном. А що Джоз віз із собою свій екіпаж і по секрету розголосив на судні, що їде до армії герцога Веллінгтона, всі думали, що він якась важлива особа — може, інтендантський генерал або принаймні державний кур'єр.
Під час переправи він страшенно мучився від морської хвороби, жінки теж лежали, проте Емілія відразу ожила, тільки-но пакетбот прибув до Остенде і вона побачила транспортні судна, що перевозили полк; вони ввійшли в гавань майже одночасно з "Красунею Розою". Джоз, ледь живий, відразу подався до готелю, а капітан Доббін, провівши жінок, заходився; визволяти з портової митниці карету й вантаж, бо містер Джоз виявився тепер без помічника, оскільки служник Осборна і його власний розбещений камердинер змовилися в Чатемі й рішуче заявили, що не поїдуть за море. Цей несподіваний бунт останнього дня так стривожив Седлі молодшого , що він ладен був і сам залишитися в Англії, але капітан Доббін (який, за словами Джоза, почав дуже цікавитись його справами) присоромив і висміяв його — мовляв, навіщо ж тоді було відпускати вуса? — і кінець кінцем умовив сісти на судно.
Замість угодованих і добре вимуштруваних лондонських служників, які вміли розмовляти тільки по-англійському, Доббін роздобув для Джоза і його дам маленького смаглявого бельгійця, що взагалі не вмів ніяк розмовляти, але своєю метушливістю і тим, що, звертаючись до Джоза, звав його "мілордом", швидко здобув прихильність цього джентльмена. Тепер часи в Остенде змінилися; із британців, що приїздять туди, мало хто скидається на лорда чи поводить себе так, як личить представникам нашої спадкової аристократії. Більшість їх ходять у приношених костюмах і несвіжій білизні, полюбляють більярд, горілку, сигари й бруднуваті таверни.
Але треба відзначити, що кожен англієць з армії герцога Веллінгтона звичайно платив за себе. Згадка про цю обставину, безперечно, приємна для нації крамарів.
Для країни, де торгівлю шанують понад усе, навала такої армії покупців і можливість годувати таких платоспроможних вояків була справжнім щастям. До того ж країна, яку вони прийшли захищати, не була войовничою. За довгу історичну добу вона воліла доручати іншим воювати на своїх землях. Коли автор цього роману їздив туди оглянути своїм орлиним поглядом поле Ватерлоо, він спитав кондуктора диліжанса, показного чоловіка, схожого на мужнього ветерана, чи він брав участь у битві.
Pas si bête! — сказав він.
Така відповідь і такі почуття не притаманні французові. Зате візник, що поганяв коней, був віконт, син якогось збанкрутованого генерала Імперії, і дорогою він не відмовлявся від кухля пива за кілька пенні.
Мораль, як бачите, дуже повчальна.
Ця рівна, квітуча, мирна країна ніколи не здавалася такою багатою і щасливою, як на початку літа 1815 року, коли на її зелених полях і в тихих містах замаячіли малинові мундири, а по широких дорогах покотилися валки розкішних англійських екіпажів, коли великі судна, що плавали по каналах повз буйні пасовиська й мальовничі, трохи дивні старі села, повз давні замки, оточені віковими деревами, заповнили ошатні мандрівники-англійці, коли солдат у сільському шинку не тільки пив, але й сплачував рахунок, а Доналд — стрілець шотландського полку, що квартирував на фламандській фермі,— колихав дитину, поки Жан і Жанетт згрібали в полі сіно. Оскільки наші митці тепер полюбляють воєнні сюжети, то я пропоную їм цю тему як наочну ілюстрацію принципів чесної англійської війни. Все мало такий пишний і невинний вигляд, як парад у Гайд-парку. А тим часом Наполеон, причаївшись за заслоною прикордонних фортець, готувався до нападу, який мав вкинути цих мирних людей у вир люті і крові, а багато кого й скосити.
Але кожен непохитно вірив у головнокомандувача (бо та безмежна віра, яку герцог Веллінгтон навіяв усій англійській нації, була не менша за палке обожнювання, яким свого часу французи оточили Наполеона) країна, здавалося, так ґрунтовно підготувалась до оборони, а на крайній випадок під рукою була така надійна допомога, що ніхто не тривожився, і наші подорожні, з яких двоє, природна річ, були не вельми сміливі, почували себе, як і всі інші англійські туристи, цілком спокійно. Славнозвісний полк, з багатьма офіцерами якого ми вже познайомилися, був доправлений каналами до Брюгге й Гента, а звідти мав вирушити маршем на Брюссель. Джоз супроводжував наших дам на пасажирських суднах, на тих самих суднах, розкіш і зручність яких, мабуть, залишилися в пам'яті всіх, хто колись мандрував по Фландрії. На цих повільних, але зручних суднах так щедро годували й поїли, що склалася навіть легенда про одного англійця, який приїхав до Бельгії на тиждень і так уподобав подорож на одному з них, що лишився плавати на ньому між Брюгге і Гентом, аж поки не запровадили залізниці, а тоді, підчас останнього рейсу того судна, кинувся у воду й утопився. Джозові не судилася така смерть, але він безмежно втішався комфортом, і місіс О'Дауд запевняла, що для цілковитого щастя йому бракує ще тільки її сестри Георгіни. Він сидів цілими днями на палубі, попивав фламандське пиво, гукав навіщось свого служника Ісидора aбо розмовляв зі своїми супутницями. А який же Джоз був відважний!-Боні, атакуй нас! — гукав він.— Еммі, голубонько, не бійся! Немає чого. Союзні війська через два місяці будуть у Парижі, повір мені, тоді я поведу тебе обідати в Пале-Рояль, їй-богу! Триста тисяч росіян ідуть уже до Франції через Майнц-на-Рейні, триста тисяч, люба моя, під проводом Вітгенштейна і Барклая де Толлі. Ти нічого не розумієш у військових справах, люба моя. А я розумію і запевняю тебе, що ніяка французька піхота не встоїть проти російської і жоден з генералів Боні не годен у слід ступити Вітгенштейнові. А ще є австрійці, їх п'ятсот тисяч, не менше, вони тепер стоять за десять переходів від кордону під проводом Шварценберга і принца Карла. І пруссаки під проводом хороброго фельдмаршала. Покажіть мені другого такого командира артилерії тепер, коли не стало Мюрата! Ге, місіс О'Дауд? Як ви вважаєте, чи нашій крихітці варто боятися? Як, по-твоєму, Ісидоре, є чого боятися? Сюди, сер! Дайте мені ще пива!-Місіс О'Дауд відповіла, що її сестра Георгіна не боїться жодного чоловіка, а тим паче француза, і, вихиливши одним духом кухоль пива, підморгнула, показуючи цим що їй сподобався напій.
Часто перебуваючи під вогнем ворога, тобто зустрічаючись із жінками в Челтнемі і Баті, наш збирач податків загалом позбувся колишньої своєї несміливості й тепер, особливо коли підкріплявся лікером, часом ставав балакучий, як ніхто. В полку він був, можна сказати, улюбленцем, бо щедро пригощав молодих офіцерів чаркою і розважав їх своїми військовими манерами. А оскільки один добре відомий в армії полк у всі свої походи вирушав із цапом на чолі колони, а ще одного вів олень, Джордж, який ніколи не пропускав нагоди пожартувати зі свого швагра, казав, що їхній полк вирушає в похід на чолі зі слоном.
Відколи Емілія прибула в полк, Джордж почав соромитися декотрих членів того товариства, в яке мусив ввести її, і вирішив, як він сказав Доббінові (не треба й згадувати, який той був потішений цим), перейти в кращий полк і забрати дружину від цих вульгарних жінок, хай їм чорт. Але вульгарна схильність соромитися якогось товариства швидше властива чоловікам, ніж жінкам (за винятком великосвітських леді, яким вона дуже й дуже притаманна), і місіс Емілія, природна, щира душа, не звала цього фальшивого сорому, який її чоловік вважав за ознаку особливої делікатності. Так, капітана Осборна пік сором, коли його дружина перебувала в товаристві місіс О'Дауд, що на капелюшку носила півнячі пера, а на животі — великий годинник з репетицією, який вона пускала дзвонити за кожної нагоди, розповідаючи, як їй батько подарував його, коли вона сідала в карету після шлюбу; Емілію ж тільки вражала ексцентричність цієї простодушної дами, і вона зовсім не соромилась її товариства.
Під час цієї подорожі, яку відтоді намагався здійснити кожен середнього кола англієць, можна було зустріти й освіченіших супутників, але жоден із них не був такий цікавий, як дружина майора О'Дауда.
Ви все вихваляєте ці човни на каналі, голубонько! От якби ви побачили наші судна між Дубліном і Белінес-ло.