Може, вже забула. Я говорю це не для того, щоб робити тобі боляче. Навпаки: щоб тобі полегшало. Тебе гризе думка про відповідальність, про обов'язок. Про борг. У тебе нема ніяких боргів, Рейнмаре. Ти вільний від зобов'язань. Може, я буду прозаїчна до болю, але що тут поетизувати? Те, що ви переспали, — це епізод, який не має значення.
Він не відповів. Вона підійшла до нього, дуже близько.
— Зустріч з тобою... — шепнула вона, обережно торкаючись його щоки. — Зустріч з тобою була приємною. Я буду її пам'ятати. Але я не хотіла би вже ніколи з тобою зустрітися. І бачити тебе. Ніколи і ніде. Це зрозуміло? Відповідай.
— Зрозуміло.
— На той випадок, якби тобі щось зайшло в голову, знай: Ютти нема в Шенау. Вона виїхала. Розпитування тамтешніх і навколишніх нічого не дасть: ніхто не знає місця її перебування. Ти зрозумів?
— Зрозумів.
— То прощавай.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ,
у якому Рейневан — завдяки одному анархістові —
зустрічається нарешті зі своєю коханою.
Корчмарка, яка проходила повз нього, запитально поглянула, показала очима на порожній кухоль. Рейневан рухом голови відмовився. З нього вже було досить, зрештою, пиво було не найкраще. Відверто кажучи, було паршиве. Як і їжа, яку тут подавали. Той факт, що тут усе-таки зупинялося чимало постояльців, можна було пояснювати виключно відсутністю конкуренції. Сам Рейневан зупинився тут, у Цепловодах, бо довідався, що наступний трактир буде аж у Пшежечині, біля вроцлавського гостинця. Але до Пшежечина була миля з гаком, а вже починало смеркатися.
"Мені потрібна чиясь допомога", — подумав він.
Уже майже годину він аналізував ситуацію і намагався розробити якийсь розумний план дій. І за кожним разом доходив висновку, що без допомоги він небагато вдіє.
Після розставання з Агнесою де Апольда, Зеленою Дамою, подолавши пригніченість, у яку його ввігнали її слова, він поїхав до Повойовиць. Те, що він там застав, викликало пригніченість іще більшу. Управляючому, якого князь Ян Зембицький поставив над конфіскованим у Петерліна маєтком, вистачило неповні два роки, щоб перетворити славну і процвітаючу сукновальню на цілковиту руїну. Нікодемус Фербрюгген, фламандський майстер фарбування, виїхав, як виявилося, до Великопольщі, бо не міг знести цькування. Рахунок князя Яна поповнювався. "Настане час, — скреготнув зубами Рейневан, — настане час розплати, милостивий князю. Час давати звіт. І платити за рахунками.
Однак наразі мені потрібна допомога. Без допомоги я тут небагато вдію".
У кутку, схилившись над кухлями, сиділи двоє непримітних чоловіків. Одягнені вони були просто і вбого, але занадто чисто як на звичайних вагабондів, крім того, на їхніх обличчях не було того тавра, що його залишає вічне недоїдання. Один мав дуже кущисті брови, другий — рум'яне і лискуче обличчя. Обидва носили каптури. Обидва, як помітив Рейневан, часто — надто часто — зиркали в його бік.
"Мені потрібна допомога. До кого звернутися? До каноніка Отто Беесса? Треба було б їхати до Вроцлава, а це ризиковано."
До Бжега, до святодухівців? Навряд чи вони його пам'ятають, п'ять років минуло відтоді, як він працював у госпісі. Крім того, Біркарт Грелленорт може мати очі й вуха і там. То, може, їхати до Свидниці? Юстус Шоттель і Шимон Унгер, знайомі Шарлея з друкарні на Крашевицькій, напевне його пам'ятають: він чотири дні допомагав їм із сороміцькими малюнками і гравюрами.
"Це, мабуть, найкращий план, — подумав він. — Шарлей і Сам-сон, які шукатимуть мене у Шльонську, — а шукатимуть неодмінно, — напевне зазирнуть до друкарні. До того часу я затаюся там, обміркую інші плани, у тому числі...
У тому числі план, як потайки наблизитися до Ніколетти".
Двоє чоловіків з кутка тихо розмовляли, перехилившись над столом і наблизивши голови в каптурах. Вони впродовж уже досить тривалого часу ані разу не глянули в бік Рейневана. "Може, мені здавалося? — подумав він. — Може, це вже підозріливість, яка межує з хворобою? Я вже всюди вишукую і вбачаю шпиків. От хоч би й тепер, цей високий типчик біля шинквасу, смуглявий і темноволосий, схожий на мандрівного челядника, крадькома мене розглядає. Мені здається, що розглядає."
"Отже, до Свидниці", — вирішив він, встаючи й кидаючи на стіл кілька монет. З тих, якими його обдарувала Зелена Дама. До Свидниці, через Рихбах. На коні, якого йому дала Зелена Дама.
Вийшовши з задимленого приміщення, він вдихнув вечірнє листопадове повітря, в якому вже відчувався бореїв подмух зими — з віщуванням морозу й заметілей. "Дванадцяте листопада, — подумав він, один день після святого Мартіна. Через три тижні почнеться адвент. Ще через чотири буде Різдво". Він трохи постояв, дивлячись на небо, що його захід сонця розмалював вогнисто-пурпуровими смугами.
"Вирушу на самому світанку, — вирішив він, входячи в провулок і прямуючи до стайні, в якій він залишив коня і в якій збирався ночувати. — Якщо не зволікатиму, встигну до Свидниці, перш ніж замкнуть ворота..."
Він спіткнувся. Об тіло. На землі, біля самого порогу халупи, лежав чоловік. Він розпізнав його тої ж миті. Це був один із тих, які сиділи в кутку, той, що мав кущисті брови. Тепер, коли каптур і шапка впали, було видно тонзуру, виголену глибоко, аж до тонкого вінчика волосся над вухами. Він лежав у калюжі крові. Його горло було перерізане від вуха до вуха.
Стріла з арбалета лупнула в балку над його головою з такою силою, що аж солома посипалася з дашка. Рейневан відскочив, зіщулився, друга стріла вбилася у побілену стіну біля самого його лиця, присипавши його вапняним пилом. Він кинувся панічно втікати; побачивши ліворуч чорну прірву провулку, без вагання у неї вскочив. Біля його вуха проспівало оперення наступної стріли.
Він перескочив якісь бочки, якусь купу гною, влетів у галерею. І тут зіштовхнувся з кимсь. Так сильно, що обидва впали.
Той інший схопився першим. Це був другий із тих, що сиділи в кутку, той, який мав лискуче обличчя. Рейневан схопив грубе поліно з купи під стіною, примірився до удару.
— Ні! — крикнув чоловічок з тонзурою, впираючись спиною в стіну. — Ні! Я не...
Захарчав, ригнув кров'ю. Не впав, повиснув. З-під його підборіддя стирчала стріла, яка прибила його до балок. Рейневан не чув свисту. Зіщулився і побіг у провулок.
— Гей! Стій!
Він зупинився так різко, що аж проїхався по слизькій траві, прямо під копита коня. Свого власного коня. Гнідка від Зеленої Дами, віжки якого тепер тримав високий смаглявий тип, який виглядав як мандрівний челядник.
— У сідло, — хрипко скомандував він, всовуючи йому до рук віжки. — У сідло, Рейневане з Беляви. На тракт! І не зупиняйся.
— Хто ти?
— Ніхто. Їдь! Риссю!
Він послухався.
* * *
Він не від'їхав далеко, ніч була непроглядно темна й страшенно холодна. Натрапивши біля дороги стіг, Рейневан глибоко зарився в сіно. Він клацав зубами. Від холоду і від страху.
У Цепловодах хтось замахнувся на його життя. Хтось намагався його вбити. Хто? Біберштейн, краще все обміркувавши?
Головорізи князя Яна, до якого могли дійти вісті? Слуги єпископа? Інквізиція? Ким були люди з виголеними тонзурами, які спостерігали за ним у постоялому дворі? І чому їх убили. Ким був тип з виглядом челядника, який його врятував?
Він губився у здогадах. Заснув, цілком розгублений.
* * *
На світанку Рейневана розбудив холод, а остаточно його вирвало зі сну калатання дзвонів. Зовсім, як виявилося, недалеких. Коли він випорпався зі стогу й роздивився, помітив міські стіни і вежі. Краєвид був знайомий. Містом, яке він розглядав в туманному та містичному ранковому світлі, була Нємча — Рейневан ходив тут до шкіл, здобував знання та куштував різок.
Він в'їхав у місто серед групки подорожніх. Зголоднілий, він орієнтувався радше на кухонні запахи, однак юрма, що заполонила вулиці, потягла його із собою в бік ринку. Ринок був повний людей, які стояли щільно, голова до голови.
— Страчувати когось будуть, — переконано заявив перший же, кого Рейневан запитав про причину збіговиська, кремезний чолов'яга в шкіряному фартуху. — Певно, колесуватимуть.
— Або на палю саджати, — облизала губи худа жінка в запасці, на вигляд селянка.
— Милостиню буцімто роздаватимуть.
— І відпусти будуть, не задурно, але, кажуть, дешево. То ж таки єпископські попи приїхали. Із самого Вроцлава!
На помості ешафоту, що височів над юрмою, стояли чотири особи: двоє ченців у домініканських рясах, вбраний у чорне чоловік, на вигляд чиновник, і присадкуватий солдат у капаліні й червоно-жовтій туніці, вдягненій на панцир. Один із домініканців виступав, раз по раз картинним жестом здіймаючи руки. Рейневан прислухався.
— Руйнує ця мерзенна чеська єресь увесь порядок! Проголошує злі та підступні вчення про святі таїнства! Заперечує подружжя. Звертаючи погляд до тілесних утіх та звірячої хтивості, повалює всі узи законів та весь громадський лад, за допомогою якого стримуються злочини. А понад усе, прагнучи католицької крові, наказує кожного, хто з її хибами не згоден, зі звірячою жорстокістю вбивати і палити, одним губи та носи обтинати, іншим — руки й члени, інших четвертувати та на різні способи мучити. Образи Ісуса Христа, його святої родительки та інших святих нищити й на осквернення видавати...
— Коли милостиню давати будете, га? — заволав хтось із натовпу.
Солдат на ешафоті випростався, взявся в боки зі злою гримасою на обличчі. Крикуна втихомирили.
— Щоби краще висвітлити вам вадливість справи, люди добрі, — промовив тим часом чорний чиновник, — щоб вам очі на гидоту чеської єресі розкрити, тут буде зачитаний лист, який упав з неба. Він упав з небес у місті Вроцлаві, перед самим собором, а написаний рукою Ісуса Христа, Господа нашого, амінь.
По натовпу полетів молитовний шепіт, люди хрестилися, штовхаючи ліктями сусідів. Виникло деяке сум'яття. Рейневан почав пропихатися, щоб вийти з тисняви. З нього було досить.
На ешафоті другий з домініканців розгорнув пергамент.
— О ви, грішники та нечестивці, — проникливо прочитав він, — наближається вам кінець. Я терпеливий, але якщо з чеським єретицтвом не порвете, якщо Церкву-матір ображати будете, прокляну вас на віки вічні. Зішлю на вас град, вогонь, блискавиці й бурі, щоб згинули ваші труди, знищу ваші виноградники та заберу у вас усіх ваших овець.