— Зайди по мене через годину.
— Я тебе обожнюю, Наташо! Це найкращі слова, які я чув, відколи поїхав з Нью-Йорка.
Я міцніше притулив до вуха слухавку. Відразу, щойно вимовив ці слова, я вже знав, що вона відповість. Я був неготовий до жодного удару. Але вона промовчала. Я тільки почув, як вона поклала слухавку. І ніяк не відреагувала. Я відчув полегшення і розчарування. Хай би вона ліпше посварилася зі мною чи облаяла мене. Її спокій насторожував.
Я стояв у номері Лізи Теруель і одягався. Ввечері кімната пахла сіркою та лізолем дужче, ніж уранці.
Я міркував, чи мені не варто поміняти номер. Атмосфера, яку залишив після себе Рауль, значно краще підготувала б мене до воєнної кампанії, що очікувала на мене сьогодні ввечері. Я мав бути холоднокровним й спокійним, але в жодному разі не награним і фальшивим, інакше я пропав. Рауль з його відразою до жінок був тут кращий щитом, ніж Ліза, яка вмерла саме через розчарування. Якусь мить я серйозно роздумував, чи не варто мені спершу з кимось переспати, щоб мене не почало трясти, щойно я побачу Наташу. У Парижі в мене навіть був один знайомий,, який ходив у бордель, перш ніж зустрітися з жінкою, з якою більше не хотів бути разом, — і все одно щоразу опинявся у полон її чарів. Але я це відразу відкинув, крім того, я не знав у Нью-Йорку жодного борделю.
— Ти що, на похорон зібрався? — запитав Меліков. — Як щодо чарки горілки?
— Навіть горілки не хочу, — відповів я, — так все серйозно. Хоча насправді все не аж так і серйозно. Просто я не маю права на помилку. Яка зараз Наташа?
— Краще, ніж будь-коли! Тут я тобі не зараджу, це чиста правда!
— Ти сьогодні ввечері чергуєш?
— Цілу ніч до сьомої райку.
— Слава Богу. Бувай, Владіміре. Ти не можеш собі уявити, який я ідіот. Чому я не писав і не дзвонив їй частіше? І я ще й пишався цим!
Вбравшись у новий, щойно куплений плащ, я вийшов на вулицю, у холодну ніч — сповнений страху, надії, добрих намірів, каяття, а крім того, ще й брехні та стратегічних планів.
Спалахнуло світло і загудів ліфт.
— Наташо, — сказав я швидко. — Я прийшов сюди збентежений і сповнений каяття, надії, брехні та стратегічних планів. І забув усе, щойно тебе побачив. Залишилося лиш одне: цілковите нерозуміння, як я колись зміг від тебе поїхати.
Я обійняв її і поцілував. Відчув, що вона хоче вирватися, тому обійняв її ще дужче. Вона перестала опиратися, але, щойно я послабив обійми, відразу звільнилася.
— Ти схвильований, — сказала вона. — А ще ти схуд.
— Я їв траву і сидів на дієті. Щонеділі та у святкові дні їв велику порцію салату.
— А мене запрошували на святкові банкети в "Двадцять один" та "Павільйон". Я погладшала?
— Я б навіть хотів, щоб ти погладшала. Тоді б тебе було більше. Але ти худенька, як завжди.
Я спеціально пропустив крізь вуха речення про святкові банкети, напевно, то був випад проти мене. Хоч тепер я справді був зовсім, збентежений, усе злилося в мені в якийсь дивний сумбур радості, обережності та несподіваного трепету, який не покидав мене, відколи я її обійняв. Вона ніколи не надягала під сукню нічого зайвого, і коли я до неї торкався, завжди відчував її голе, ніжне, тепле й звабливе тіло. Я вже й забув про це, а тепер ці думки знову мене заполонили.
— Тобі не холодно? — спитав я, як справжній ідіот.
— У мене теплий плащ. Куди підемо?
Я вирішив не згадувати "Двадцять один" чи "Павільйон". Не хотів іще раз слухати, що вона там буває щодня, а тому не хоче туди іти.
— Може, в "Бістро"?
"Бістро" був маленький французький ресторан на Третій авеню. Там було вдвічі дешевше, ніж в решті ресторанах.
— "Бістро" зачинене, — сказала Наташа. — Власник продав його. Поїхав до Європи, щоб на власні очі побачити святковий вступ у Париж армії де Голля.
— Справді? І йому вдалося виїхати?
— Здається, так. Французьких емігрантів охопила справжня лихоманка — усі поспішають, бо хочуть якнайшвидше повернутися. Вони бояться, що вернуться занадто пізно і їх вважатимуть дезертирами. Ходімо в "Кок дор". Цё щось схоже на "Бістро".
— Добре. Сподіваюся, власник іще там. Він ж теж француз.
У ресторані було затишно.
— Якщо бажаєте випити вина, в нас є прекрасне "Анжу розе", — запропонував господар.
— Добре.
Я заздро глянув на нього. То був інший тип емігранта, ніж ми всі. Він міг повернутися. Його країну окупували, а тепер звільнили. А з моєю батьківщиною все було інакше.
— Ти засмаг, — зауважила Наташа. — Що ти там робив? Нічого чи навіть ще менше?
Вона знала, що я працював на Гольта, але більше вона не знала нічого. Я пояснив їй, що саме робив, щоб уникнути п'ятнадцятихвилинного непотрібного допиту.
— Тобі знову треба туди повертатися? — запитала вона.
— Ні, Наташо.
— Ненавиджу зиму в Нью-Йорку.
— Я її ненавиджу всюди, крім Швейцарії.
— Ти був там у горах?
— Ні, у в'язниці, бо в мене не було документів. Але там було тепло. Я провів там дуже приємні тижні. Я бачив сніг, але ніхто не виганяв мене на вулицю. То була єдина опалювана в'язниця, в якій я сидів.
Вона раптом засміялася.
— Ніколи не знаю, правду ти кажеш чи брешеш.
— Це єдиний спосіб розповідати про речі, які досі вважаєш несправедливими. Дуже старомодний принцип. Несправедливостей не існує. Тільки погані шанси на щастя.
— Ти в це віриш?
— Ні, Наташо. Не тоді, коли сиджу поруч із тобою.
— Ти встиг обкрутити багато жінок у Каліфорнії?
— Жодної.
— Ну, звісно. Бідний Роберт.
Я глянув на неї. Я ненавидів, коли вона мене так називала. Розмова розвивалася геть не так, як я хотів. Ліпше я б спробував якнайшвидше з нею переспати. А це все були звичайні пустопорожні балачки. Треба було зустрітися з нею в готелі і відразу ж затягти її в номер Лізи Теруель. А тут було небезпечно навіть завести про таке мову. Ми обмінювалися гострими слівцями та привітними фразами, серед яких зачаїлася бомба сповільненої дії. Я знав: вона чекає на аналогічне запитання.
— У Голлівуді несприятливий клімат, щоб думати про жінок, — сказав я. — Там постійно почуваєшся змученим та байдужим.
— Тому ти майже не давався чути? — запитала вона.
Ні, не тому. Просто не вмію писати листів. У мене завжди так складалося життя, що я ніколи не знав, кому можна писати. Наші адреси як не щодня, то щотижня змінювалися. Я міг жити тільки теперішнім, тільки сьогоднішнім днем. Ніколи не мав майбутнього і ніколи не міг його собі уявити. Думав, що й ти така.
— А хто тобі сказав, що я не така?
Я замовк.
— Люди зустрічаються знову, і в них усе, як раніше, — зауважив я перегодом.
— Саме цього ми і хочемо.
Я тільки дужче застрягав у пастці. Треба було якнайшвидше вибиратися з неї.
— Ні, — заперечив я. — Я не хочу.
Вона метнула в мене погляд.
— Ти не хочеш? Ти ж щойно сам це сказав.
— Тепер усе інакше. Раніше я не знав, чого хочу. А тепер знаю.
— Що саме змінилося?
То був справжній допит. Я не міг зібратися з думками. Вони плуталися в моїй голові. Я думав про чоловіка, який спершу ходив у бордель, а вже потім зустрічався з жінкою. Мені треба було зробити так само, тоді усе було б чіткіше. Я забув, або ніколи не замислювався, як сильно мене приваблювала Наташа. На початку наших стосунків усе було інакше і, хоч як це дивно, але саме той час я здебільшого згадував за туманною стіною Голлівуду. Але щойно її побачив — усе знову вернулося. І тепер я боявся зайвий раз глянути на неї, щоб цілком себе не видати. І навіть не знав, чим саме міг би себе видати. У мені лише жило відчуття, що я навіки залишуся біля її ніг, щойно вона мене розгадає. Крім того, вона ще не розіграла усіх своїх козирів. Вона тільки й чекала, щоб розповісти мені про стосунки з іншим чоловіком, чи щоб принаймні повідомити мене, що вона з кимось переспала. А я хотів цього уникнути. Раптом я відчув, що в мене просто забракне сил усе це вислухати, хоч у думках я вже навіть озброївся: той, хто зізнається в таких вчинках, — найімовірніше обдурює.
— Усе змінилося, Наташо. Не можу цього пояснити. Те, що важливо, і що прийшло несподівано, неможливо так легко пояснити. Я щасливий, що ми разом. А час, коли ми не бачилися, випарувався, наче дим.
— Ти так думаєш?
— Тепер так.
Вона засміялася.
— Це дуже зручно, правда? А тепер мені пора додому. Я дуже втомлена. Ми готуємося до показу весняної колекції.
— Знаю. Ти завжди живеш на одну пору року вперед.
"Весна, — подумав я. — Скільки всього може статися до того часу?" Я поглянув на господаря з чорними вусами. Чи навесні йому вже доведеться стати перед судом за дезертирство? А що буде зі мною? З усіх боків на мене чатувала якась загроза. Здавалося, що я задихаюся. А те, на що я так довго чекав, тепер видавалося мені тільки коротким відтермінуванням страти. Я глянув на Наташу. Здавалося, що вона безмежно далеко. З холодним та спокійним виглядом вона вдягнула пальчатки. Я хотів щось сказати, що б змело всі наші непорозуміння, але мені нічого не спало на думку. Мовчки йшов поруч із нею. Було дуже холодно, біля будинків кружляв вітер зі снігом. Я зупинив таксі. Ми майже не говорили.
— На добраніч, Роберте, — попрощалася Наташа.
— На добраніч, Наташо.
Я радів, що сьогодні вночі Меліков не спить. Не через горілку, я її і так не хотів, а тому, що був хтось, хто нічого не розпитував, але все одно був поруч.
29
На мить я зупинився перед вітриною крамнички братів Льові. Там досі стояв стіл початку вісімнадцятого століття. Я зворушено дивився на відреставровані ніжки. Навколо нього стояли заново пофарбовані стільці зі старого дерева, а поряд — кілька маленьких єгипетських бронзових статуеток, серед них досить непогана фігурка кішки та фігурка богині Нейт, вишукана, справжня і з доброю патиною.
Я побачив, як Льові-старший піднімається з підвалу, наче з гробниці в печері виходить сам Лазар. Мені здалося, що він постарів, але таке враження на мене справляли всі знайомі, яких я бачив після приїзду — всі, крім Наташі. Вона не постаріла, хоч і якось змінилася. Стала незалежніша, а тому ще жаданіша. Я не хотів про неї думати. Навіть думки про неї завдавали мені болю, наче в період засліплення я подарував комусь прекрасну бронзову статуетку епохи Чжоу, бо помилково сприйняв її за підробку.
Льові здригнувся, побачивши мене перед вітриною. Він не відразу мене впізнав — напевно, розкіш мого зимового пальта та засмагле обличчя зробили мене чужим.