Крізь вікно я бачу його жінок, що стовпилися на порозі. Вони злякано дивляться на нас і показують щось на мигах. Кнопф відняв у них геть усі гроші до останнього мізерного мільйона.
Тим часом фельдфебель отримує квитанцію.
— Так, — каже він Георгові.— А скільки ви тепер заплатите мені за камінь? Я продаю його.
— Вісім мільярдів.
— Що? Шахраї! Вісім мільярдів я сам заплатив вамі А де ж інфляція?
— Інфляція ніде не ділася. Сьогодні надгробок коштує вісім з половиною мільярдів. Я порахував вам вісім як купівельну ціну, хоч півмільярда нам треба було б заробити на продажу.
— Що? Лихварі! А я? Де ж мій заробіток, га? Ви привласнили його?
— Пане Кнопфе, — кажу я. — Коли ви купляєте велосипед, а через годину перепродуєте його, то не одержуєте навіть тих грошей, які самі заплатили. Так ведеться і в роздрібній торгівлі, і в оптовій, і серед покупців, на цьому тримається наша економіка.
— Чхати мені на економіку! — каже відважний фельдфебель. — Куплений велосипед — то вже вживана річ, навіть коли на ньому ніхто не їздив. А мій надгробок цілком новий.
— Теоретично він теж уживаний, — кажу я. — 3 погляду економіки. Крім того, не можете ж ви вимагати, щоб ми втрачали тільки тому, що ви залишилися живі.
— Шахрайство! Справжнісіньке шахрайство!
— А ви не продавайте надгробок, — радить Георг. — Це чудова реальна цінність. Колись він вам ще знадобиться. Немає безсмертних людей.
— Я продам надгробок вашим конкурентам Гольмановій Клоцу, коли ви зараз же не дасте мені за нього десять мільярдів!
Я знімаю телефонну трубку.
— Ходіть сюди, ми полегшимо вам роботу. Ось телефон, дзвоніть. Номер шістсот двадцять чотири.
Кнопф нерішуче дивиться на мене й відмахується.
— То такі самі шахраї, як і ви. А скільки надгробок коштуватиме завтра?
— Можливо, на мільярд дорожче. Або й на два чи на три мільярди.
— А через тиждень?
— Пане Кнопфе, — каже Георг, — коли б ми знали курс долара наперед, то не сиділи б отут і не торгувалися б із вами за надгробок.
— Цілком можливо, що через місяць ви станете більйонером, — додаю я.
Кнопф зважує мої слова.
— Я залишаю камінь собі,— буркає він нарешті.— Шкода, що я вже заплатив за нього.
— Ми завжди можемо відкупити його.
— Он чого захотіли! Без зиску я його не продам. Залишу собі й спекулюватиму ним. Поставте його в гарному місці,— Кнопф занепокоєно виглядає у вікно. — А то ще піде дощ.
— Надгробки не бояться дощу.
— Що ви верзете! Тоді вони вже не нові. Я вимагаю, щоб мій ви поставили під дах. На солому.
— А чом би вам не поставити його собі в помешкання? — питає Георг. — Узимку він був би захищений і від холоду.
— Ви збожеволіли?
— Анітрохи. Є багато поважних людей, які навіть домовини тримають у помешканнях. Переважно святі і жителі Південної Італії. А чимало людей цілими роками використовують їх як ліжко. Он Вільке завжди спить у труні велетня, коли напивається так, що не може дійти додому.
— Нічого не вийде, — вирішує Кнопф. — Ті відьми не дадуть! Камінь залишиться тут! І щоб йому не було ніякої шкоди! Ви відповідаєте. Застрахуйте його! На свій кошт!
Мені набридає його фельдфебельський тон.
— А що, якби ви кожного ранку влаштовували огляд своєму надгробкові? — питаю я. — Чи він гаразд відполірований, чи рівняється на свого сусіда, чи добре втягує цоколь, чи кущі навколо нього стоять струнко. І, коли б ви наполягли на цьому, Генріх Кроль міг би щоранку, надягти мундир, доповідати вам, що надгробок готовий до огляду. Це б для нього напевне була втіха.
Кнопф похмуро дивиться на мене.
— На світі краще б велося, якби в нас дужче трималися прусської дисципліни, — відповідає він і гучно відригує.
Дух горілки з гуральні Ротша заповнює всю кімнату. Фельдфебель, мабуть, кілька днів нічого не їв. Він відригує ще раз, уже тихіше й мелодійніше, пронизує нас безжальним поглядом кадрового фельдфебеля у відставці, обертається, мало не падає, але все-таки втримується на ногах, упевнено перетинає подвір'я, виходить на вулицю й завертає ліворуч — до найближчої пивниці. В кишені в нього останні мільярди, які ще мала родина.
Герда стоїть біля спиртівки й підігріває голубці. Вона гола, тільки на ногах у неї зелені розтоптані капці й через праве плече перекинутий кухонний рушник у червону клітинку. Пахне капустою, смальцем, пудрою і парфумами, за вікном звисає червоне листя дикого винограду, а в кімнату заглядає голубими очима осінь.
— Як добре, що ти ще раз прийшов, — каже вона. — Завтра я вибираюся звідси.
— Вибираєшся?
Герда стоїть собі далі перед спиртівкою, невимушена й упевнена в принадності свого тіла.
— Еге ж, — відповідає вона. — А тебе цікавить це?
Вона обертається й дивиться на мене.
— Цікавить, Гердо, — кажу я. — І куди ж ти переїздиш?
— До готелю "Валгалла".
— До Едуарда?
— Так, до Едуарда.
Герда перевертає голубці.
— Ти маєш щось проти? — питає вона по хвилі.
Я дивлюся на неї. Що я можу мати проти? Я б хотів щось мати проти! На мить мені хочеться збрехати — проте я знаю, що Герда бачить мене наскрізь.
— У "Червоному млині" ти теж більше не виступатимеш? — питаю я.
— Я вже давно не виступаю в "Червоному млині". Ти просто не цікавишся цим. Ні, там я теж не виступатиму. З нашими заробітками можна з голоду померти. Я залишаюсь у місті.
— В Едуарда, — кажу я.
— Так, у Едуарда, — підтверджує Герда. — Він доручає мені бар. Працюватиму там.
— І мешкатимеш у "Валгаллі"?
— Так, мешкатиму у "Валгаллі", в кімнатці на горищі, и працюватиму у "Валгаллі". Я вже не така молода, як тобі здаюся, мені треба подбати про якесь постійне місце, поки не дійшло до того, що я вже ніде не зможу знайти ангажементу. З цирком теж нічого не виходить. Це була остання спроба.
— Ти ж іще багато років можеш діставати ангажемент, Гердо, — кажу я.
— Ти в цьому нічого не тямиш. Я знаю, що роблю.
Я дивлюся на червоне листя винограду, що погойдується за вікном, і почуваю себе дезертиром, хоч для цього. й немає підстав. Мої стосунки з Гердою були не глибші, як пригода дівчини з солдатом, що приїхав у відпустку, проте для одного з двох вони, мабуть, завжди важать трохи більше.
— Я хотіла тобі сама сказати це, — мовить Герда.
— Ти хотіла сказати, що між нами все скінчено?
Герда киває головою.
— Моя гра чесна. Едуард єдиний запропонував мені щось реальне — місце, і я знаю, що це таке. Я не хочу обдурювати його.
— Чому ж… — починаю я і замовкаю.
— Ти хочеш спитати, чому я сьогодні ще спала з тобою? — каже Герда. — А ти хіба не знаєш, що всі мандрівні артисти сентиментальні? — Вона раптом сміється. — Прощання з молодістю. Сідай до столу, голубці готові.
Герда ставить на стіл тарілки. Я поглядаю на неї, і мені раптом стає сумно.
— А що поробляє твоє велике небесне кохання? — питає вона.
— Нічого, Гердо. Нічого.
Вона кладе на тарілки голубці.
— Коли ти знову знайдеш собі якусь дівчину, не розповідай їй про свої інші зальоти. Розумієш?
— Так, — відповідаю я. — Пробач мені, Гердо.
— Ради бога, не патякай, а їж!
Я дивлюся на Герду. Вона їсть спокійно, діловито, обличчя в неї ясне й рішуче, вона змалку звикла бути незалежною, вона знає, чого їй можна сподіватися від життя, і змирилася з цим. Герда має все, чого бракує мені, я хотів би кохати її, хотів би, щоб життя було ясне й зрозуміле, хотів би знати про нього все, що треба, — не все до кінця, але те, що вже незаперечне.
— Знаєш, мені багато не треба, — каже Герда. — Малою мене дуже били, а потім я втекла з дому. Тепер мені остогид мій фах, і я хочу десь осісти. Едуард — не найгірше з того, що мені може трапитись.
— Він марнославний і скупий, — кажу я і відразу ж починаю сердитись на себе, що бовкнув таке.
— Коли думаєш одружитися з кимось, то краще хай він буде такий, ніж розхристаний і марнотратний.
— Ви думаєте одружитися? — вражено питаю я. — Ти справді віриш йому? Він використає тебе, а потім одружиться з дочкою якогось власника готелю, що має гроші.
— Він нічого мені не обіцяв. Я просто підписала з ним контракт на три роки. Працюватиму в барі. За три роки він помітить, що не зможе обійтися без мене.
— Ти змінилася, — кажу я.
— Дурнику! Просто мені треба було на щось зважитися.
— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш нас, бо ми ще й досі маємо ті дешеві талони.
— Скільки їх у вас іще є?
— На півтора місяця.
Герда сміється.
— Я не лаятиму. До того ж ви свого часу заплатили за них стільки, як вони були варті.
— Це була наша єдина вдала біржова операція.
Герда забирає зі столу тарілки. Я дивлюся на неї й кажу:
— Я віддам абонементи Георгові. А сам більше не ходитиму до "Валгалли".
Герда обертається. Вона сміється, проте очі в неї не сміються.
— Чому не ходитимеш? — питає вона.
— Не знаю. Так мені здається. А може, й ходитиму.
— Звичайно, ходитимеш! Чому не ходити?
— Еге ж, чому? — сумно кажу я.
Знизу долинають приглушені звуки електричного п ані-но. Я встаю й підходжу до вікна.
— Як швидко минув цей рік, — кажу я.
— Еге ж, — погоджується Герда і пригортається до мене. — Так завжди буває. Сподобається жінці хтось, і неодмінно виявиться, що він такий, як ти, — не підходить їй. — Вона відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер іди до свого небесного кохання. Що ти розумієш у жінках!
— Нічого.
Герда сміється.
— І не намагайся зрозуміти щось, хлопчику. Так краще. А тепер іди! Стривай, візьми ось це.
Герда виймає медальку й дає мені.
— Що це? — питаю я.
— Чоловік, що переносить людей через воду. Він дає щастя.
— А тобі він дав щастя?
— Щастя? — перепитує Герда. — Щастям можна багато що назвати. Може, й дав. А тепер іди.
Вона випихає мене з кімнати й замикає за мною двері.
Я спускаюся сходами. На подвір'ї мені трапляються назустріч дві циганки. Вони тепер беруть участь у програмі ресторану. Жінки-борці давно вже поїхали.
— Поворожити, юначе? — питає молодша. Від неї тхне часником і цибулею.
— Ні,— кажу я. — Сьогодні не треба.
У майстерні Карла Бріля всі напружені до краю. На столі лежить купа грошей. Там їх, певне, більйони. В чоловіка, що заклався з Карлом, голова, як у тюленя, й маленькі ручки. Він щойно перевірив, чи міцно забитий у стіну цвях, і вертається до столу.
— Ще двісті мільярдів, — каже він дзвінким голосом.
— Згода, — відповідає Карл Бріль.
Супротивники викладають гроші.
— Ще хтось хоче закластися? — питає Карл.
Ніхто з гостей не озивається.