Американський кореспондент, який у цей час побував в Україні, розповідав, що з вікна вагона він "бачив величезні піраміди зерна, навалені просто неба, з яких ішов дим від внутрішнього згоряння" (див.: "Социалистический вестник". 1933. № 13. С. 15).
Картоплю теж насипали великими буртами, начебто навмисне, щоб вона швидше згнила. Повідомлялося про кілька тисяч тонн картоплі, зваленої в купи у полі, поблизу Люботина, оточені колючим дротом. Коли картопля почала псуватися, її "передали" з картопляного тресту під юрисдикцію спирто-горілчаного тресту, але й надалі залишили в полі, аж поки її не можна було вже використати навіть як сировину для переробки на спирт.
Такі речі, природно, пояснювали в офіційних звітах тим, що урожай "саботують" не тільки в степу, але й на зернових елеваторах та в сховищах. Одного бухгалтера на зерновому елеваторі засудили до розстрілу за те, що він сплатив робітникам борошном. Пізніше його звільнили, коли він сам уже вмирав з голоду — і помер того ж таки дня.
Були численні повідомлення про бунти, з єдиною метою — дістатися до зерна на зерносховищах або до картоплі в ґуральнях. У більшості випадків вкрай знесиленим людям це не вдавалося. Але в селі Пустоварівка селяни вбили секретаря місцевого парткому і захопили картоплю. Після цього близько 100 селян розстріляли. У Хмелеві учасниці "жіночого бунту" пішли штурмом на зерносховище, пізніше трьох із них засудили. Як зазначав очевидець цих подій, "це сталося тоді, коли люди були голодні, але ще мали сили".
Мали місце також й інші прояви відчаю. У деяких місцевостях селяни підпалювали хліб. Але в порівнянні з подіями 1930 р. подібні випадки були завжди стихійні, не скоординовані, частково через фізичну слабкість. Більше того, ОДПУ тим часом спромоглося розбудувати мережу "сексотів" — "таємних співробітників" — у більших селах, діючи засобами шантажу та погрозами, в чому воно досягло неабиякої майстерності.
Проте бунти траплялися навіть у розпал голоду 1933 р. Наприкінці квітня селяни с. Нововознесенське Миколаївської області напали на зерновий відвал (який уже гнив під відкритим небом), і тоді їх скосили кулеметним вогнем охоронники ОДПУ. В с. Сагайдаки Полтавської області у травні 1933 р. голодні сільчани пограбували зерновий склад, але деякі, не маючи вже достатньо сил, щоб донести зерно додому, повмирали на зворотному шляху, а решту заарештували наступного дня. Багатьох постріляли, інших засудили на 5—10 років. Навесні 1933 р. селяни з кількох навколишніх сіл напали на зерносховище на станції Гоголеве (Полтавської області), набивши свої мішки кукурудзою, яка трапилася в сховищі. Одначе лише трьох пізніше заарештували.
Такі дії були виявом крайнього відчаю. Ще до того як зашморг голоду щільно затиснув українських селян, багато хто з них, намагаючись урятуватися, влітку та взимку почали залишати села, так само як "куркулі" два роки перед тим.
Охоронні частини ДПУ фактично не давали українському селянинові вступити в зону етнічної Росії. А якщо йому вдавалося уникнути їх і повернутися з хлібом, який там принаймні можна було дістати, хліб відбирали на кордоні, а власника часто заарештовували (про це ми докладніше розповімо у розділі 18).
Війська ДПУ намагалися також не дати жертвам голоду, що вмирали, проникнути в зону польського та румунського кордонів; водночас повідомлялося про розстріли сотень селян, що жили в прикордонній смузі й намагалися переправитися через Дністер у Румунію (з іншого боку є свідчення, ніби лише пізніше і не так систематично заважали селянам дістатися на Північний Кавказ, де можна було розшукати харчі у віддалених районах Дагестану, на Каспії).
Часопис "Социалистический вестник" від 23 липня 1932 р. писав, що на той час три мільйони чоловік були в дорозі, заповнюючи станції, намагаючись дістатися до міст чи розшукати заможніші райони. Зарубіжний комуніст описує таку сцену:
"Брудні юрби заповнюють станції, купи чоловіків, жінок та дітей, що чекали на бозна-які потяги, їх виганяють, і вони повертаються, не маючи ні грошей, ні квитків. Вони сідають у будь-який потяг, на який тільки вдається, і залишаються там, аж поки їх не викидають звідти. Вони мовчазні та пасивні. Куди вони прямують? Просто в пошуках хліба, картоплі чи праці на фабриках, на яких робітників не так погано годують… Хліб — це велика рушійна сила цих юрб…"
Але до того часу, поки голод не досяг своєї останньої, кульмінаційної стадії, тобто до весни 1933 р., більшість усе ще намагалася поповнити свої убогі продовольчі припаси, в надії протриматися до наступного врожаю, або ж сподіваючись на урядову допомогу, що так і не прийшла.
Останнім засобом хоч трохи поправити своє становище, до якого змушені вдатися селяни, були продаж чи обмін будь-чого із свого особистого майна. Жінки видобували зі скринь святковий одяг, хустку, скатертину — все, що можна було обміняти на шматок хліба. Це було останнє джерело порятунку.
Як ми бачили, селянинові було важко легально дістатися навіть до українського міста. Але на цій стадії заборонні заходи не так старанно вводили в життя (фактично виявилося непростою справою ввести їх ефективно в життя навіть у пізнішій, жахливішій фазі). Багатьом удавалося добратися до Києва та інших великих міст. Дружини офіційних осіб, що мали великі продовольчі пайки, у цей час набагато частіше відвідували київські базари, де обмінювали свою зайву їжу на селянські коштовності за безцінь. Майстерно вишиту столову скатертину обмінювали на одну-дві буханки хліба, за добрий килим давали кілька буханок. Або "гарно вишиті полотняні сорочки, блузки, вовняні кофти… міняли на одну-дві хлібини".
Але держава передбачила шляхи видобування цінностей з селянської родини систематичнішими способами. Не тільки в містах, але й у маленьких містечках та великих селах були створені крамниці торгсину (торгівля з іноземцями). Там приймали в оплату лише іноземну валюту та вироби з коштовних металів і самоцвітів, вільно продаючи за них товари, у тому числі й продовольчі.
Багато хто з селян мав різні золоті прикраси та монети, за які їм давали в торгсинах трохи хліба (хоча відвідання таких крамниць таїло в собі небезпеку, оскільки співробітники ДПУ, діючи супроти раціональної ідеї, закладеної у функціонуванні цих крамниць, пізніше часто намагалися відібрати цінності, які, здогадно, ще не декларували відвідувачі торгсинів). Увесь проект був, звичайно, частиною зусиль радянського уряду знайти будь-які ресурси, які можна було б використати на світовому ринку. В торгсинах золоті хрести чи сережки обмінювали за кілька кілограмів борошна чи жиру. Вчитель одержав "50 грамів цукру, брусок мила і 200 грамів рису за срібний долар".
У багатьох селах колишньої Житомирської губернії пани та інші багатші дореволюційні мешканці були римо-католиками. На католицькому цвинтарі їх часто ховали з золотими перснями та іншими коштовностями. У 1932–1933 рр. селяни потайки відкривали могили і за коштовності, здобуті там, купляли їжу в торгсинах, завдяки цьому смертність там була дещо менша, ніж в інших областях.
* * *
З наближенням зими становище села погіршувалося все більше й більше. З 20 листопада за розпорядженням українського уряду селянам-колгоспникам зовсім перестали видавати зерно в оплату вироблених ними трудоднів. Пояснювалося, що цей захід матиме чинність до тих пір, аж поки Україна не виконає державний план по заготівлі зерна. У наступній постанові українського радянського уряду та ЦККП(б) України, ухваленій 6 грудня 1932 р. під тиском Москви, шість сіл (по два в Дніпропетровській, Харківській та Одеській областях) звинувачувалися у злісному саботуванні хлібозаготівель. Всі вони заносилися на "чорну дошку" і підлягали суворому покаранню.
Передбачалося, зокрема, застосувати проти них такі заходи: "негайно припинити доставку товарів і взагалі усю місцеву торгівлю, як державну, так і кооперативну; вилучити всі важливі товари з кооперативних і державних крамниць;
повністю заборонити всю колгоспну торгівлю, у тому числі з іншими колгоспами, колгоспниками та одноосібниками;
припинити видачу кредитів, позбавити права виплати кредитів за простроченими закладними та іншими фінансовими зобов'язаннями;
провести перевірку всього державного та колгоспно-кооперативного апарату з метою усунення з нього усіх "чужих" та "ворожих" елементів. Це завдання покладалося на органи Робітничо-селянської інспекції;
перевірити керівників колгоспів та рядових колгоспників вищезгаданих сіл, щоб усунути з них усі контрреволюційні елементи…"
Слідом за цими з'являлися все нові й нові санкції, і ті українські села, що не могли виконати свої норми хлібоздачі, підлягали повній ізоляції, щоб до них не могли потрапити продукти з міст чи ще звідки.
15 грудня 1932 р. з'явився навіть список цілих районів, "до яких припинили доставку промислових та будь-яких інших товарів, аж доки вони не доб'ються корінного поліпшення у виконанні колективних норм зернових заготівель". Таких районів було 88 (з 358 у всій Україні) у Дніпропетровській, Донецькій, Чернігівській, Одеській та Харківській областях. Мешканців цих "заблокованих" районів масово депортували на Північ.
* * *
Незважаючи на всі зусилля партійного керівництва, наприкінці 1932 р. на заготівельні пункти було доставлено лише 4,7 млн т зерна — тобто 71,8 % плану.
"Чорний список", складений у Криницькому районі на Дніпропетровщині, включав селян, які на 1 січня 1933 р. не виконали своїх зобов'язань щодо здачі зерна та натурального податку. До нього було занесено 70 селян із 11 сіл. Лише дев'ять із них змогли пізніше виконати свої норми, решта здала лише половину, а то й чверть того, що від них вимагалося. Один випадок перевиконання норми здачі зерна пояснювали так: "усе його зерно повитягали з ям, а самого засудили". В цілому засудили шістьох (на добавок жінку з сином через відсутність двох "винних" селян), решту тримали під арештом, аж доки хтось із родини, розпродавши усе майно, не "розраховувався із державою". 21 селянинові вдалося утекти з села. І так було по всій Україні. А в результаті на початку 1933 р., незважаючи на жахливі умови, в яких опинилося з вини властей село, вони оголосили про третє оподаткування.