Праща — зброя охлосу. Зв'язати ремінці чи поворозки можна швидко. Пращники били через легіонерів. Веліза-рію подали каску із забралом. Хитрун, він зумисне вийшов з відкритим обличчям, щоб настрахати славою свого імені А б'ють по ньому. Поруч упав іпаспист. Цей зловив каменя всією пащею. Виживе, то позбудеться вроди. Свинцева куля вагою в унцію розбиває і конячий череп
В горішні поверхи будинків підіймалися зовнішні сходи. Вони притискались до стін, брудно-сірі, наче приліплені під дахами ластів'ячі гнізда. Східці з м'якого каменю швидко викришувалися, пори насичувались нечистотами. Заквацьовані бильця ковзали під руками.
Гололобий не знав, що двічі одного й того ж самого не буває, і готувався повторити щойно пророблене з нездали-ми когортами Анфімія Зайця. Четвертий поверх, верхній, був порожній. Крокви згнили, спорохнявілі балки прочави-ли дощану стелю. Лежали дошки, колоди, стояли чани з вапном — власник збирався полагодити розруйноване часом. Гололобий відчув себе як дома. Його господар виконував будівничі підряди, використовуючи вмілих рабів на прибуткових роботах.
Три когорти встигли прокотитися мимо будинку. Зверху ноги легіонерів здавалися коротенькими, круглі каски були, як пальмові горіхи. З правого боку розгойдувалося море голів, там і порив, і страх, там і тверду, і нетривко Струмки протинали людську масу,— хтось силкувався вирватись, піти геть, хтось пробивався вперед. Раз за разом на відкрите місце вискакували розчепіркуваті постаті пращників. Гололобий був наче на крилах, захват розбурхувався. Він наказував, його слухались.
Легіонери пройшли. Наближалися іпасписти. Страусине пір'я на касках здавалося жмутками пуху. Плащі мінилися яскравістю барв — синіх, жовтих, зелених, наче веселка, що впала на брук. Іпасписти йшли без строю, мечі в піхвах. У цьому було щось образливе.
Гололобий крикнув, як на роботі: — Разом! Взяли! Гех!
Він сам шпурляв з вікон і балки, і бруси. Але ж не він кидав ящики, лави, амфори, глиняний посуд з вікон інших будинків! Від подиву Гололобий висунувся наскільки зміг, щоб зрозуміти.
Його життя було надто коротке і вузьке, а то він знав би про давній звичай візантійців і не думав би собі, що перший вигадав цей спосіб зрівнювати сили плебсу і війська. Вісімнадцятирічним Гололобого продали в рабство за несплату податку. Зараз йому було двадцять три роки.
Гололобий тягав шматки гнилих балок і кроков. Збита порохнява сліпила очі. Внизу корчилися кільканадцять чоловік, два іпасписти лежали нерухомо. Високий на зріст начальник був цілий, до нього не докинеш. Гололобий кричав і погрожував кулаками.
Пилюга осідала, одяг і обличчя стали сірими. Зверху, через дірки в стелі, упав камінь, другий, третій. Потім обвалився всередину шмат торцевої стіни. Хтось здогадався ламати стіну вгорі, де легко піддавалася кладка.
Перед будинком стало порожньо. Шукаючи, що далі робити, Гололобий вискочив на сходи, щоб спуститися, відшукати нове місце і бити, бити. Повиламуваними східцями нагору лізли кольорові плащі, іпасписти наступали.
Сам чан з вапном вивернув їдучу рідину. Каміння, даремно виламане із стіни, виявилося саме такої ваги, щоб чоловік міг його підняти обома руками і навіть прицілитися! Яке торжество! Пишні воїни падають, утікають! Оці, певно, і не встануть.
З вікон першого поверху повалував дим, з вікон і дверей посипалися жінки, діти, чоловіки. Люди вискакували і з другого поверху. Іпасписти били всіх, хто потрапляв під руку. Сумна доля тих, хто думає спокійно відсидітися в день заколоту!
Гвардія Велізарія обросла звичками, які вироблялися в Африці, на Сході, в самій імперії. За опір відповідають усі, без винятку.
Гололобий і його товариші, пробивши підлогу, зіскочили на третій поверх. Таким же чином вони пробиралися далі, дошки із щілинами ламалися легко. На щастя, вони пробили підлогу другого поверху над місцем, де ще не горіло. Інстинкт згуртував їх докупи, всі разом вони кинулися в двір.
Сталося незрозуміле, свідомість ніби відстала від рук, від ніг, від усього тіла, кожну цятку шкіри якого захищало бажання вижити.
Гололобий опам'ятався за якоюсь низькою огорожею. Трохи прибите приморозками листя ірису нагадувало клинки кинджалів. Гололобий тримав довге топорище без сокири— палицю... Де ножі? Де меч варварської форми з руків'ям для двох рук? Витираючи кров з обличчя, Гололобий роздивлявся. З ним було десятка півтора якихось людей. Він не впізнавав нікого, але був певен — це свої.
Пращники розбіглися перед когортами, що пішли в наступ. Бунтарі відходили повільно, натовп стискався. Фарбувальник чекав, готуючи щит, щоб прикритися зверху Зараз легіонери зупиняться і метнуть дротики. Фарбуваль-
ник задкував — підставляти спину не можна! — поки не відчув, що вперся в когось.
Ще три десятки кроків. Ні, легіонери перейшли невидиму межу, встановлену тактикою. Удару дротиками не буде.
Аегіонери ставили ногу, як один. Стіна щитів навалювалась на натовп, стискуючи і мимоволі вирівнюючи бунтівників. Лава навалювалася на лаву.
Лякливі встигли втекти. Сміливі чи ті, що не розуміли, чим скінчиться натиск легіону, приготувалися до відсічі. Легати і центуріони кричали позад шереги: "Розійдись, розійдись!" — як завжди, коли розганяли юрбу.
Круглий щит Фарбувальника вперся в довгий випуклий щит легіонера. Відчуваючи, який сильний натиск, Фарбувальник трохи відступився і, знайшовши потрібну рівновагу, зупинив легіонера.
Легіонер натискав лівим плечем, опираючись на праву ногу і перенісши вагу тіла на щит. Усі щити строю, стикаючись краями, складали одне ціле. Колись Фарбувальник учився і вчив інших. Чави, души, та вмій не втрачати рівноваги. Поки стоїть стіна з твердого дерева, окованого залізом, з тобою нічого не станеться, легіонере, ніколи! Тисни, але вмій бачити, відчувати товаришів праворуч і ліворуч. Не захоплюйся! Не відставай!
Тепер Фарбувальник дивився не змигаючи в очі легіонера, що недобре блистіли між верхом щита і низьким краєм каски. Брови в легіонера лисніли від поту, і Фарбувальникові хотілося сказати: "Товаришу, брате, ти ж такий самий, як я..."
Йому здавалося, легіонер слабне. Та якщо втиснути його назад, правий сусід легіонера просуне короткий клинок меча в щілину і проколе Фарбувальникові лівий бік. І цей переступить через труп і відновить стіну.
"А спробувати одразу* податися назад,— думав Фарбувальник,— якщо легіонер погано навчений, він може впасти ниць і в ряду утвориться розрив. Та ба,— не міг не визнати він,— його одразу замостять щитом з другого ряду. А поки стіна щитів єдина, меч жде, йому нічого робити".
Коли фланги і тил легіону закриті, він непереможний. Легіони Кая Юлія Цезаря розчавили германців Аріовіста поблизу Бельфора в нинішній Франції. Чави й чави, як один. Фізично дужчий і навіть хоробріший, але не підготовлений воїн змушений зробити крок назад, другий. Потім
10 В. Іванов 289
він повертається, щоб не впасти, і битва перетворюється на бойню. Бій піхоти давно досяг вищого рівня, і його тактика не змінювалася століттями.
Дикий рев увірвався у вуха Фарбувальникові. Цілком віддавшись боротьбі, він перестав було чути натовп. З обох боків від себе Фарбувальник знову побачив руки, груди, спини, які заважали легіону рухатися вперед. Стіна щитів похитувалась на місці. В спину Фарбувальникові натиснули. Йому здалося, що великий собака проповз поміж ногами. Чомусь легіонер перекинувся, падаючи навзнак.
Закривши серце щитом, Фарбувальник, щоб захистити правий бік, ударив катовим мечем уперед і від себе, відтягуючи клинок, як учили.
Позаду на натовп натискали нові юрми. Тиснява стала нестерпна. Щоб порятуватися, не бути розчавленим, передні ряди бунтівників повинні зламати стрій легіонерів. У тилу охлосу теж діяла сила, неначе поршень гігантського насоса. Ті, що падали, хапали легіонерів за ноги. Зверху утворився гребінь, ніби при зустрічі двох течій. Багато хто, вичавлений тиском, опинився на плечах товаришів. Втрачаючи рівновагу, такі намагалися дістати легіонерів зверху.
У місті, щільному, як сир, неспокійному, як мурашник, а часом і як осине гніздо, одинадцятий легіон багато разів розганяв вуличні юрмиська. І завжди тим самим способом. Майже завжди візантійці розбігалися перед щитами. Було відомо, що легіонери проходили, залишаючи за собою мертвих і вмираючих, які ніби падали з неба. Та легіон не бив даремно.
Краще шмагати по душі натовпу, аніж по його тілу, це правильніше, дешевше і не викликає традиційної злоби і мстивості. Так казав базилевс Анастасій, скупіший на статери, ніж на слова.
Мало хто вцілів з учасників сутички легіону з охлосом на вулиці Мідних Воріт. Ті нечисленні, що уникли смерті під час бунту і від ще нищівнішого переслідування після нього, мовчали, аби не виказати себе. Нічиї слова не були записані. А Палатій просто звинуватив легіон у зраді.
Насправді одинадцятий став жертвою власної тактики і виявленої ним самовпевненості.
Бунт зламав легіон голими руками. Так м'яка хвиля розтрощує мури портів.
Сутичка з іпаспистами Велізарія була страшною і огид-
ною. Тілохранителі знаменитого полководця вправно орудували мечами і списами. Сарисси 1 з широкими наконечниками завдавали вдарів у живіт і груди, і списник виривав двосічне залізо з рани так поквапливо, наче йому окремо платили за кожен удар. Меченосці сікли прямими клинками та персидськими акінаками, загнутими і важкими на кінці, щоб посилити замах.
— Вціляйте в обличчя, в обличчя! — кричали бунтівники з тих, що мали досвід.
Кричав і Фарбувальник. Зараз йому було де погратися катівським мечем. Роздробивши списа, він дістав голови іпасписта:
— Скуштуй, красунчику!
Битва розсипалася на сотні поєдинків, розбрелася в завулки, в двори. З вікон, з дахів бунтівники кидали в іпаспистів усе, що лише мало вагу, іпасписти підпалювали будинки.
Хмари диму подекуди застилали бійців, і противники корчилися від кашлю, протираючи залиті /сльозами очі. Вітер гнав полум'я пожеж із страшенною швидкістю, та нікого не цікавив вогонь. Головешки, здавалось, падали з неба. Запалав госпіталь святого Самсонія. Крики хворих, які не могли втекти, здавалися голосами грішників у пеклі Дим валував із лазень Зевксиппа, велетенської будівлі, де було дві тисячі місць для миття.
Вітрові було байдуже, кого палити,— збунтоване місто чи володіння базилевса.