Про мертвих згадують дедалі менше, коротше, їх дедалі більше замовчують, — це не що інше, як неповага до смерти. Смерть перестала бути врочистою й локалізованою в певному середовищі, себто в колі родини, люди помирають у шпиталі, — й це не що інше, як екстериторіялізація смерти. Вмирущий утрачає всі свої права, в тому числі, й право знати, що він помирає. Смерть непристойна й обтяжлива, таким же стає й траур, вважається правилом доброго тону приховувати його, позаяк це може збентежити інших людей у їхньому добробуті. Добропорядність забороняє будь-які згадки про смерть. Кремація становить скрайній вияв цієї потаємної ліквідації, оскільки після неї зостається мінімальний залишок. Вже немає запаморочення від смерти — її скасовано. І ґрандіозна торгівля у площині смерти вже не є виявом благочестя, вона виступає знаком скасування, споживання смерти. А тому і зростає вона пропорційно до психічної дезінвестиції смерти.
Ми вже не маємо досвіду від вмирання інших. Досвід від смерти по телевізору, смерти як видовища не має з цим нічого спільного. Більшість із нас ніколи не мали нагоди бачити, як хтось умирає. В інших суспільствах це щось немислиме. Вас беруть під нагляд шпиталь і медицина — останнє причастя до техніки замінило собою всі інші святі дари. Людина щезає від своїх близьких ще до приходу смерти. Власне, від цього вона й умирає.
Психолоґові зі Швайцарії на прізвище Росс прийшла в голову ідея зустрітися із вмирущими, змусити їх говорити про їхню смерть. Вкрай непристойна ідея, вона зустріла повсюдний спротив: в шпиталі ніхто ніде не вмирає (при цьому персонал відводить погляд убік). Відтак психолоґа приймають за божевільну, що провокує людей, її змушують покинути шпиталь. Аж ось вона знаходить вмирущого, з котрим можна провадити бесіду, приводить до нього своїх студентів, однак він уже встиг померти (тут вона зауважує, що тепер уже стає ніяково їй самій і студентам). Нарешті їй вдалося добитися свого: незабаром буде створено штат психолоґів, котрі надаватимуть слово вмирущим. Новітній спіритизм гуманітарних і психосоціяльних наук.
Священик і остатнє причастя ще були залишком цієї мовної спільноти довкруг вмирущого. Сьогодні настало цілковите затемнення. Втім, якщо раніше священик був чимсь на кшталт грифа-падлоїда, то тепер цю функцію повсюдно виконує медицина, котра відбирає у всіх слово, придушує піклуванням і лікувальними процедурами. Це інфантильна смерть, котра вже не промовляє до нас, нечленоподільна смерть, котру взяли під суворий нагляд. Всі ці шприци, лабораторії і навіть саме одужання становлять собою всього лиш виправдання цієї заборони промовляти до нас.
ОБМІН ХВОРОБИ
Так чи йнак, а тепер люди вмирають не вдома, — вони вмирають у шпиталі. Для цього є ціла низка переконливих причин "матеріяльного" характеру (медицинських, урбаністичних тощо), однак головне полягає ось в чому: як біолоґічне тіло, вмирущий або хворий віднині дістає своє місце лише в технічному середовищі. Отож, під приводом лікування його депортують у функційний часопростір, чиє завдання полягає в нейтралізації хвороби і смерти в їхній символічній відмінності.
Саме тому що цільове спрямування шпиталю (і медицини взагалі) полягає в усуненні смерти, із хворим він поводиться як із потенційним небіжчиком. Науковість і терапевтична ефективність передбачають радикальну об'єктивацію тіла, соціяльну дискримінацію хворого, а отже, і процес його мортифікації. Це лоґічний вислід із медицинської ґенеалоґії тіла: "Медицина прибирає новітнього характеру разом із трупом... Немає сумніву, для нашої культури вирішальним залишиться те, що перший науковий дискурс, який вона підтримує по відношенню до індивіда, повинен був звернутися до смерти" (Мішель Фуко, "Народження клініки"). Усмертельнюючись, хворий і сам робиться смертоносним — він помщається за себе, як може: вся інституція шпиталю, з її функціюванням, спеціялізацією та гієрархією силкується захиститися від цієї символічної заразности вже-небіжчиків. У хворому небезпечним є оце упередження смерти, на яку його прирекли, ота нейтральність, в котру його ув'язнили, аж поки він одужає, однак мертвому тілові це відстрочування і навіть одужання геть ні до чого, воно вже зараз, як таке, випромінює свою відмінність, свій потенціял смерти, котрий зробився злим чаром, — і потрібен ввесь арсенал технічних маніпуляцій, все "людське середовище", навіть вся його реальна смерть, аби змусити його замовкнути.
Найголовніша загроза, котру становить собою хворий і в котрій він по-справжньому асоціяльний і скидається на небезпечного шаленця, це його глибинна вимога визнання як такого і обміну його хвороби. Неприйнятною і незаконною є вимога хворого (і вмирущого) зробити свою відмінність підставою для обміну, — замість того, щоб дозволити себе лікувати і виправляти, він прагне дарувати свою хворобу й хоче, щоб вона була прийнята, себто щоб її символічно визнали й обміняли, а не нейтралізували в технічній шпитальній смерті або ж у тому суворо функційному після-житті, котре називається здоров'ям та одужанням.
В цьому символічному блекауті чи локауті нічого не може змінити жодне вдосконалення людських чи терапевтичних відносин у шпиталі чи в медицинській практиці загалом. Хворий мусить лікуватися, лікар і його персонал повинні лікувати, вся інституція шпиталю обладнана спеціяльно для лікування, аж до її стін, хірурґічного знаряддя і психолоґічного устаткування (чергування холодности і піклування, в цьому вся сьогоднішня "гуманізація" шпиталю): тут нічого не порушує фундаментальної заборони, котру накладено на інший статус хвороби і смерти. У кращому випадку, хворому нададуть змогу "самовираження", себто можливість говорити про свою хворобу, про життя і таким чином реконтекстуалізуватися, одне слово, не так неґативно переживати цю свою тимчасову аномальність. Але визнати це божевілля, котрим є хвороба, як відмінність, як смисл і багатство смислу, як матеріял, на основі якого реструктурується обмін, не намагаючись "повернути хворого до нормального життя", — все це означає цілковиту ліквідацію медицини й шпиталю, всієї системи відокремлення тіла в його функційній "істині", а врешті-решт і ліквідацію панівного соціяльного порядку, для котрого проста вимога зробити хворобу структурою обміну становить абсолютну загрозу (*).
====
*В данґалеатів (Жан Пуйон, "Nouvelle Revue de Psychanalyse", n° 1) хвороба відзначається ініціятивним смислом. Щоб увійти в ґрупу, потрібно захворіти. Лікарем стають лише за умови, що захворіють, і внаслідок цього факту. Хвороба походить від "марґай", кожен має свою власну "марґай" або навіть кілька, вони успадковуються від батька до сина. Будь-яке соціяльне становище досягається завдяки хворобі, котра є знаком обраности. Хвороба є відзнакою, смислом — нормальність розуміється сама по собі, в ній немає смислу. Хвороба — це культура, джерело цінности і принцип соціяльної орґанізації. Навіть тоді, коли хвороба не має цієї визначальної соціяльної функції, то вона все одно є суспільною справою, себто соціяльною кризою, і розв'язується соціяльно, публічно, завдяки застосуванню й реактивації всієї системи соціяльного метаболізму, що здійснюється через виняткове відношення лікаря і хворого. Це радикально відрізняється від сучасної медицинської практики, де хворобу індивідуально переживають, а лікування індивідуально здійснюють. В первісних суспільствах переважає обопільність хвороби, її обмін. Хвороба становить собою соціяльне відношення, так само як і праця та ін. Орґанічна причина хвороби може розпізнаватися і лікуватися всіма можливими засобами, — хвороба ж ніколи не мислиться як орґанічне пошкодження, а врешт-решт як розрив чи недостатність соціяльного обміну. Орґанічне є метафорою, — а отже, його й лікують "метафорично", застосовуючи символічну операцію соціяльного обміну, що здійснюється завдяки двом головним учасникам лікування. Втім, ці двоє насправді є троє: група є невід'ємним учасником лікування, вона становить собою одночасно провідника і запоруку "символічної ефективности". Одне слово, лікар і хворий перерозподіляються довкруг недуги як соціяльного відношення, тоді як у нас хвороба автономізується як орґанічне відношення зі своєю об'єктивною причиною, і при цьому хворий і лікар з одного і з другого боку об'єктивуються як пасивний і активний учасники, як пацієнт і фахівець.
====
СЕКСУАЛІЗОВАНА СМЕРТЬ, СМЕРТЕЛЬНИЙ СЕКС
Розмова про смерть викликає сміх, причому сміх вимушений і непристойний. Розмова про секс не викликає навіть такої реакції: секс леґальний, смерть порноґрафічна. "Звільняючи" сексуальність, суспільство поступово замінює її смертю в функції таємного обряду й фундаментальної заборони. У попередній, реліґійній фазі смерть була очевидною і визнаною, заборонялася ж сексуальність. Сьогодні все навпаки. Однак усі "історичні" суспільства всіма силами намагаються роз'єднати секс і смерть, використати звільнення одного з них проти другого, — а внаслідок цього нейтралізують і те, і друге.
Чи ж існує в цій стратеґії сувора рівновага, чи, навпаки, перевагою користується лише один із елементів? На тій стадії, котра стосується нас безпосередньо, все виглядає так, наче пріоритетним завданням є заборона смерти, пов'язана із стратеґією звеличення сексуальности: в цьому напрямку зорієнтована вся "сексуальна революція" під знаком одностороннього Ероса й функції задоволення. Власне, в цім і полягає її наївність, її патос, її сентиментальність, а заразом і її "політичний" тероризм (катеґоричний імператив бажання). Гасло сексуальности узгоджується з політичною економією, бо воно, як і політична економія, теж спрямовано на скасування смерти. Ми просто замінили одну заборону іншою. Можливо, шляхом цієї "революції" ми запровадили набагато фундаментальнішу заборону, себто заборону на смерть. Внаслідок цього сексуальна революція сама себе й поглинає, тому що смерть — це справжня сексуалізація життя.
СМЕРТЬ МОЯ В УСІХ УСЮДАХ, МРІЯ МОЯ — СМЕРТЬ
Хоч смерть повсюдно переслідують і цензурують, вона всюди постає знов. Не у вигляді апокаліптичного міту, котрий переслідував живе уявне декотрих епох, — а саме звільнена від будь-якої уявної субстанції; вона пронизує найбанальнішу реальність, вона прибирає для нас вигляду самого принципу раціональности, котрий панує над нашим життям.