— Та й, зрештою, ніколи не завадить краще пізнати своїх ворогів".
І тут нас прийшли попередити, що в монастир вступає друга леґація. Мінорити підвелися і пішли назустріч людям Папи.
Четвертого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,
де прибувають кардинал Поджетто, Бернард Ґі та інші авіньйонці, а потім кожен робить щось інше
Люди, які давно вже зналися, і ті, які, не будучи знайомими, чули один про одного, з позірною зичливістю обмінювалися у дворі вітаннями.
Кардинал Бертранд з Поджетто поводився як людина, що має близькі стосунки з владою, немов він сам — другий [334] понтифік, і роздавав усім, особливо міноритам, сердечні усмішки, висловлюючи впевненість, що на завтрашній зустрічі буде досягнуто взірцевого порозуміння, і від імені Йоана XXII голосно передаючи побажання миру і добра (він зумисне вжив сей любий серцю францисканців вираз).
"Молодець, молодець", — сказав він мені, коли Вільям мав таку добрість представити мене як свого писаря і учня. Тоді спитав мене, чи знаю я Болонью, і почав розхвалювати її красу, смачні наїдки і чудовий університет, умовляючи мене побувати там, замість того щоб повертатися, сказав він, серед той мій німецький люд, який таких страждань завдає нашому мосьпанові Папі. Тоді простягнув мені перстень для поцілунку, відвертаючи свою усмішку вже до когось іншого.
Зрештою, і моя увага відразу перейшла на особу, про яку я найбільше начувся у ті дні: Бернар Ґі, як звали його французи, або ж Бернардо Ґвідоні чи Бернард Ґвідо, як звали його деінде.
То був майже сімдесятилітній домініканець, крихкотілий, але рівний станом. Мене вразили його сірі, холодні очі, здатні зорити без жодного виразу, але пізніше я побачив, як у них спалахують якісь двозначні зблиски, адже він був мастак приховувати свої думки та пристрасті або ж навмисне підкреслено виражати їх. У всезагальній церемонії привітань він не виказував, як інші, зичливості та сердечності, а обмежився до простої ввічливості. До Убертина, з яким вже був знайомим, він поставився вельми поштиво, але глянув на нього так пильно, що мене аж пойняв дрож неспокою. Коли він вітався з Михаїлом Чезенцем, на вустах у нього з'явилася посмішка, яку важко було розгадати, і він безпристрасно буркнув: "Там уже давно на вас чекають", — і мені не вдалося вловити в цій фразі навіть сліду неспокою, ані тіні іронії, владного тону чи хоча б краплі цікавості. Зазнайомившись з Вільямом і дізнавшись, хто він, подивився на нього увічливо-вороже; але я був певен — то не тому, що лице зрадило його потайні почуття (утім, я не мав певності, що він взагалі мав якісь почуття), а, безперечно, тому, що хотів, аби Вільям відчув цю його ворожість. Вільям відповів на його ворожість тим, що надміру сердечно усміхнувся і сказав: [335] "Я вже давно хотів познайомитися з чоловіком, чия слава була мені наукою і напоумленням для багатьох важливих рішень, які визначили моє життя". Фраза ця виглядала хвалебною, ба навіть улесливою, якщо хтось не знав, — а Бернард це добре знав, — що одним з найважливіших рішень у житті Вільяма було рішення облишити фах інквізитора. У мене склалося враження, що як Вільям був би не проти побачити Бернарда у якомусь імперському казематі, так і Бернардові справило б приємність, якби Вільяма спіткала випадкова і негайна смерть; а оскільки Бернард у ті дні мав під своєю орудою озброєних людей, я перелякався за життя мого доброго навчителя.
Настоятель уже, очевидно, повідомив Бернарда про злочини, скоєні в абатстві. І справді, він сказав, вдаючи, буцім не вловив отрути, що містилась у Вільямових словах: "Виглядає на те, що наступними днями, на прохання абата і щоб виконати завдання, доручене мені згідно з угодою, що зібрала нас тут, мені доведеться зайнятися вельми сумними справами, у яких вчувається погибельний сморід нечистого. Кажу вам це, бо знаю, що колись давно ми робили одну справу, бо й ви поряд зі мною — і поряд з багатьма іншими — воювали на тому полі бою, де когорти добра виступили проти когорт зла".
"Воістину, — сумирно мовив Вільям, — але потім я перейшов на другий бік".
Бернард мужньо витримав удар: "Можете сказати мені щось корисне про ці лиходійства?"
"На жаль, ні, — чемно відрік Вільям. — Мені бракує вашого досвіду у лиходійствах".
Хто що потім робив, я більше не знаю. Перемовившись ще раз з Михаїлом та Убертином, Вільям подався до скрипторію. Він попрохав Малахію показати йому деякі книжки, але назв я не розчув. Малахія кинув на нього дивний погляд, але відмовити не міг. Як не дивно, але йти за ними в бібліотеку йому не довелося. Усі вони лежали на Венанцієвому столі. Мій учитель поринув у читання, і я вирішив не турбувати його.
Я спустився в кухню. Там я побачив Бернарда Ґі. Можливо, він хотів мати уявлення про розташування монастирських будівель і заглядав у кожен куток. Я чув, [336] як він розпитував кухарів та інших челядників, сяк-так послуговуючись місцевим наріччям (я згадав, що він був інквізитором у північній Італії). Мені здалося, що він питав про врожаї, про організацію праці в монастирі. Але навіть задаючи найневинніші запитання, він втуплювався у свого співрозмовника своїми пронизливими очима, а тоді раптом питав про щось інше, і тут його жертва блідла і починала затинатися. Я дійшов висновку, що то був його особливий спосіб провадити розслідування, в якому він використовував моторошну зброю, яку має в своєму арсеналі і вживає при виконанні своїх функцій будь-який інквізитор: страх іншого. Адже кожен допитуваний, боячись, що його у чомусь запідозрять, зазвичай розповідає інквізиторові те, що може кинути тінь підозри на когось іншого. Решту того пополудня, блукаючи по обителі, я бачив Бернарда за тим самим заняттям то біля млина, то на кружґанку. Але він майже не підходив до ченців, а лиш до світських братів та селян. Протилежно до того, що робив досі Вільям.
Четвертого дня ВЕЧІРНЯ,
де Алінард, схоже, постачає цінні відомості, а Вільям описує свій метод досягти ймовірної істини через низку достеменних помилок
Через якийсь час Вільям у доброму гуморі зійшов униз зі скрипторію.
Чекаючи, аж настане пора вечері, на кружґанку ми зустріли Алінарда.
Пам'ятаючи про його прохання, я ще попереднього дня роздобув на кухні гороху і почастував його. Він подякував мені, наповнивши ним свій беззубий і слинявий рот. "Ти бачив, хлопче, — сказав мені він, — от і ще один труп лежав там, де провіщала книга... Чекай тепер на четверту сурму!"
Я спитав, чому він думає, що ключ до розгадання цієї низки злочинів слід шукати у книзі Апокаліпси. Він здивовано []337= глянув на мене: "У Йоановій книзі можна знайти ключ до всього! — І додав з ураженою гримасою: — Я знав, я вже давно казав... Знаєш, то я запропонував настоятелеві... тодішньому настоятелеві зібрати якомога більше коментарів до Апокаліпси. Я мав стати бібліотекарем... Але потім хтось інший домігся, щоб його послали у Силос, там він знайшов чудові рукописи і повернувся з розкішною здобиччю... О-о, він добре знав, де шукати, він навіть розмовляв мовою невірних... І тому опікуватися бібліотекою доручили йому, а не мені. Та Бог скарав його і завчасу ввергнув у царство темряви. Ха-ха-ха..." — злісно засміявся цей старець, який, занурений у сумир своєї сивини, досі здавався мені схожим на невинне хлоп'я.
"Про кого ви говорите?" — спитав Вільям.
Дідуган отетеріло глянув на нас. "Про кого говорю? Не пам'ятаю... то було так давно. Але Бог карає, Бог стирає також пам'ять, затьмарює її. Немало чинів гордині було скоєно в бібліотеці. Особливо відколи вона потрапила в руки чужинців. А Бог далі карає..."
Нам не вдалося нічого більше витягти з нього, і ми залишили його наодинці з його супокійними і гіркими мареннями. Вільяма вельми зацікавила ця розмова: "До Алінар-да варто прислухатися, він щоразу говорить щось цікаве".
"Що ж він сказав цього разу?"
"Розумієш, Адсо, — мовив Вільям, — розкривати таємницю — це не те саме, що виводити щось з першоначал. І не те саме, що зібрати багато часткових даних, а потім пробувати виснувати з них загальний закон. Це значить радше споглядати один, два або три часткові факти, які позірно не мають між собою нічого спільного, і спробувати уявити собі, що вони представляють численні прояви якогось загального закону, якого ти не знаєш і який, можливо, ще ніколи не було сформульовано. Звичайно, якщо ти знаєш, як каже філософ, що людина, кінь і мул не мають жовчі і живуть довго, то можеш спробувати сформулювати засаду, згідно з якою усі створіння без жовчі живуть довго. Але уяви собі випадок тварин з рогами. Чому вони мають роги? Раптом ти зауважуєш, що всі рогаті створіння не мають зубів у верхній щелепі. Це було б чудовим [338] відкриттям, якби ти не згадав, що, на жаль, є тварини без зубів у верхній щелепі, які усе ж не мають рогів, — приміром верблюд. Потім ти помічаєш, що всі тварини без зубів у верхній щелепі мають два шлунки. Гаразд, можна уявити собі, що той, кому бракує зубів, погано пережовує їжу, а тому потребує двох шлунків, щоб краще її перетравлювати. А як же тоді роги? Тоді пробуєш уявити собі якусь матеріальну причину наявності рогів — скажімо, що брак зубів у тварини зумовлює надлишок кісткової речовини, яка мусить десь знайти вихід. Але чи задовільне це пояснення? Ні, бо верблюд не має верхніх зубів, має два шлунки, але безрогий. Тому ти повинен уявити собі якусь цільову причину. Кісткова речовина виходить назовні у вигляді рогів лише у тих тварин, які не мають інших засобів захисту. А верблюд має дуже тверду шкіру, тому не потребує рогів. Отже, цим законом може бути..."
"Але до чого тут роги? — нетерпляче спитав я. — І чому вас так цікавлять рогаті тварини?"
"Вони мене зовсім не цікавлять, але от єпископ Лін-кольнський дуже ними цікавився, розмірковуючи над однією ідеєю Арістотеля. Чесно кажучи, не знаю, чи його міркування слушні, та й я ніколи не перевіряв, які зуби у верблюда і скільки в нього шлунків; цим я лиш хотів пояснити тобі, що пошук закону, який пояснює природні явища, здійснюється звивистим шляхом. Супроти деяких непоясненних явищ треба спробувати уявити собі багато загальних законів, ще не бачивши їх зв'язку з явищами, які тебе цікавлять: і раптом виринає несподіваний зв'язок між наслідком, явищем і законом, і вимальовується міркування, яке здається тобі переконливішим від інших.