У шерифів Велзького й Честерського були певні фіскальні прерогативи. Всі ці посади й досі існують в Англії, проте, потроху стикаючися з сучасними звичаями й ідеями, вони вже не мають тієї фізіономії, що мали раніш. Функції шерифа полягали в тому, щоб супроводити й охороняти "мандрівних суддів". Як у людини дві руки, так і в шерифа було два урядовці: його права рука — суб-шериф, і ліва рука — судовий пристав. Судовий пристав, за допомогою сотського пристава, що називався уепентеком, заарештовував, допитував і, на відповідальність шерифа, ув'язнював, а округові судді судили злодіїв, убивців, бунтарів, бродяг і різних шахраїв. Гієрархічна різниця між суб-шерифом і судовим приставом щодо шерифа полягала в тім, що суб-шериф супроводив шерифа, а судовий пристав допомагав йому. У віданні шерифа було два суди — суд постійний і центральний, County-court, і суд мандрівний— — Shériff-turn. Отож він являв собою і єдність і повсюдність. В сумнівних випадках шериф, як суддя, міг звертатися за допомогою й поясненнями до пристава в пов'язці, що називався sergent de coifae і буде учений юрист; під чорною шапочкою він носив пов'язку з білого кембрика. Шериф вичищав в'язниці від мотлоху: коли він приїздив до певного місця провінції, то мав право скорочено розглянути справи в'язнів, що закінчувалося або звільненням, або шибеницею, й це називалося "чищенням в'язниць" — goal delivery. Шериф подавав обвинувавчий акт двадцяти чотирьом присяжним; якщо вони ухвалювали його, то писали на ньому: billa vera а коли не погоджувалися, то писали: ignoramus 2, в такім разі обвинувачення анулювали, і шериф мав привілею розірвати акт. Коли, підчас обговорення справи, вмирав присяжний суддя, що по закону очищало від обвинувачення й робило невинуватим, то шериф, що йому належала привілея заарештовувати обвинуваченого, мав також привілею й звільнити його. Що особливо примушувало поважати шерифа й боятися його, так це те, що йому доручено було виконувати "всі розпорядження її величности", — страшна широкість уповноважень. Така редакція давала простір для сваволі. Урядовці, що звалися вердеорами й слідчими приставами, становили кортеж щеріфів; а торговельні пристава допомагали йому, і в нього була пишновелична кінна свита в лівреях. Чемберлен каже, що шериф є "життя Правосуддя, Закона й Графства".
VII
ТРЕПЕТ
Коли Гуїнплен почув, що хвірточка заскрипіла всіма своїми засовами й зачинилася, він затремтів. Йому здавалося, що ці двері, що зачинилися за ним, були двері, через які світло сполучається з темрявою, що з одного боку залишився земний мурашник, а з другого боку — мертве царство, й що тепер все те, що освітлює сонце, залишилося позад нього, а він переступив поріг життя й опинився поза ним. Серце сильно стиснулося Що з ним зроблять? Що все це визначає?
1 Акт правильний.
2 Не визнаємо
Де він?
Він не бачив нічого навколо себе. Його оповила чорна пітьма. Двері зачинилися, и він одразу став наче сліпий. Віконце було зачинено, як і хвіртку. Не було ні продуховини, ані ліхтаря. Така була обережність старих часів. Заборонено було освітлювати внутрішню сторону входа в в'язницю, щоб ті, що входили, не могли нічого помітити.
Ґуїнплен простяг руки и торкнувся муру з правого и з лівого боку, — він ішов коридором. Потроху світло, не знати звідкіля, почало проходити в підземелля и розсіюватися по закутках; розширені зіниці пристосувалися до присмерок, і Ґуїнплен почав розпізнавати то там, то там деякі обриси; перед ним неясно вимальовувався коридор.
Ґуїнплен, що знав про карні суворості тільки з перебільшених оповідань Урсуса, почував, наче його схопила якась величезна й невідома рука. Бути під владою невідомого закона — це щось страшне. Люди, сміливі перед усім, бояться правосуддя. Чому? Тому, що людське правосуддя — потемки, і сам суддя ходить у цьому тільки помацки. Ґуїнплен згадав, що йому казав Урсус про потребу мовчати; йому хотілося знов побачити Дею; в його становищі найкраще було стримувати себе. Іноді бажати з'ясувати справу — значить погіршити. Але, з другого боку, тягар цієї пригоди був такий великий, і він кінчив на тому, що поступився й не міг стриматися, щоб не' спитати:
— Панове, — спитав він, — куди ви ведете мене?
Йому не відповіли.
Такий був закон мовчазних арештів і норманський текст був точний: A silentiariis ostio praepositis introducti sunt *.
Це мовчання зледенило Ґуїнплена. До цього часу він вважав себе за сильного; він був задоволений з себе, а бути задоволеним з себе значить бути могутнім. Він жив самотній, уявляючи, що бути самотнім — значить бути непереможеним. І от враз він почув себе під тиском жахливої колективної сили. Як боротися з цим страшним безіменним — з законом? Він знемагав під' загадкою. Страх перед невідомим знайшов хибу в його зброї. До того ж він не спав, він не їв, він тільки доторкнувся до чашки чаю. Цілу ніч він був наче в маренні й тепер ще він залишався в лихоманці, йому хотілося пити, а може й їсти. Незадоволений шлунок плутає все. Від учорашнього вечора на нього звалилося стільки несподіванок. Хвилювання, що мучили його, вони й підтримували його, — без гурагана вітрило було б ганчіркою. Проте він відчував у собі велику слабкість дрантя, що вітер надуває його, поки не розірве. Він почував знемогу. Хіба таки він упаде непритомний на плити? Умлівання — це жіночий засіб і приниження для чоловіка. Він напружував свої сили, проте тремтів.
* їх вводять мовчуни, що їх приставлено до дверей.
У нього було почуття людини, що втрачає ґрунт під ногами.
VIII
СТОГІН
Вони рушили.
Пішли коридором.
Ніякої попередньої реєстрації. Ніякої канцелярії з її записами. В'язниці тих часів не любили паперового діловодства. Вони обмежувалися тим, що приймали людину, часто не знаючи з якого приводу.
Бути в'язницею і мати в'язнів, — цього для них було досить.
Похід повинен був розтягтися й пристосуватися до форми коридора. Йшли один за одним, — спочатку уепентек, потім Ґуїнплен, за ним судовий пристав, далі поліцаї, йдучи масою й заткнувши коридор за Ґуїнпленом наче коркою. Коридор щодалі то вужчав; тепер Ґуїнплен торкався мурів ліктями. Кам'яне склепіння, що його залито було цементом, місцями мало Гранітові виступи, що робили коридор ще нижчим, — треба було нахиляти голову, щоб пройти; бігти по такому коридору було б неможливо; утікач був би примушений іти повільно; ця кишка робила повороти; там і там, то праворуч, то ліворуч видно було заглибини, чотирикутні, закриті товстими ґратами; за ними можна було бачити східці, одні підіймалися, а інші спускалися. Дійшли до замкнутих дверей, — вони відчинилися; пройшли — вони зачинилися. Потім стрінули другі двері, що теж пропустили похід, потім треті, що так само заскрипіли на своїх завісах. Всі ці двері відчинялися й зачинялися наче самі. Не видно було нікого. В той час, як коридор звужувався, склепіння робилося нижчим, і далі не можна було вже йти інакше, як нахиливши голову Стіни спітніли; зверху спадали краплі води; плити, що ними забруковано було коридор, були липкі, як середина кишок. Блідий сутінок, що заступав місце світла, щодалі ставав непрозоріший; бракувало повітря. Що було особливо сумне, так це те, що далі все йшли вниз.
Треба було бути уважливим, щоб помітити, що спускалися. В темряві злегка похила плоскість — лиховісна. Немає нічого страшнішого, як невідоме, до якого йдеш по непомітній похилості.
Спускатися — це вступати в жахливе невідоме.
Скільки часу вони йшли так, Ґуїнплен не міг би сказати.
Коли проходиш через сплющувальну машину — тугу, хвилини безмірно продовжуються.
Враз спинилися.
Цілковита темрява.
Коридор трохи розширився.
Ґуїнплен почув зовсім коло себе звук, — тільки китайський ґонґ міг би дати уяву про нього; щось подібне до удару об перегородку безодні.
Це уепентек ударив своєю палицею об залізну ляду.
Ця ляда була дверима.
Двері не такі, що відчиняються, а двері, що підіймаються ñ спускаються. Майже як під'ємні ґрати.
Пронизливий скрип заліза об залізо, і Ґуїнплен враз побачив перед своїми очима світлий чотирикутник.
То залізна ляда піднялася в отвір склепіння, так само, як підіймаються дверці в мишоловці.
З'явився отвір.
Світло не було справжнє світло, це був виблиск. Проте, на дуже розширені зіниці Ґуїнплена цей блідий і несподіваний відсвіт вперше справив вражіння наче сяйво блискавки.
Минуло декілька часу перш, ніж він щось побачив. Розпізнавати в яскравому сяйві так само важко, як і в темряві.
Потім поступовно його зіниці пристосувалися до світла, як раніш вони пристосувалися до темряви; кінець-кінцем він почав розпізнавати; світло, що спочатку здавалося таким ясним, заспокоїлося в його зіницях і стало бліде. Він наважився подивитися в отвір, що розкрився перед ним, і те, що він побачив, було страшне.
Під ногами в нього було східців із двадцять, високих, вузьких, витоптаних, майже сторчових; поруччів не було ні з правого, ні з лівого боку, — щось подібне до кам'яного гребеня, що його поставлено сторч до стіни, — східці спускалися в дуже глибоке підземелля. Вони йшли до самого низу.
Підземелля було кругле з стрілкуватим спадистим склепінням, але без дужних лопаток, — розполіг, властивий усім підземеллям, над якими накопичено дуже важкі будівлі.
Той отвір, що заступав місце дверей і відкривався за залізною лядою, що коло нього закінчувалися східці, був прорубаний у склепінні. З цієї височини зір поринав у підземелля наче в колодязь.
Підземелля було широке, і якщо воно було дном колодязя, то це було дно ціклопічного колодязя. Думку, що її викликає старовиний вираз: "дно підземельної в'язниці", можливо було прикладати до цього підземелля тільки за умовою, що уявлятимете собі рів з левами та тиграми.
Підземелля було ані забруковане, ані викладене плитами; за підлогу була вогка й холодна земля, як звичайно в глибоких місцях.
Посередині підземелля чотири низькі и безформені колони піддержували важкий стрілкуватий дашок, а чотири стрілки, що з'єднувалися в середині дашка, окреслювали щось подібне до середини мітри. Цей дашок, що нагадував ті намети, під якими колись ставили саркофаги, підіймався до склепіння й утворював посередині підземелля щось подібне до центральної кімнати, якщо можливо назвати кімнатою відкрите з усіх боків приміщення, що мало замість мурів чотири стовпи.
На замковому камені в склепінні дашка висів мідяний круглий ліхтар, закритий ґратами, як і вікна в'язниці.