Мить — і товстелезний кучер-вусань уже стояв перед ними.
Потім хрещена мати сказала Попелюшці:
— Піди-но в садок — там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.
Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад [45] карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:
— Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?
— Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? — зітхнула дівчина.
Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами.
Ще дала чарівниця дівчині пару облямованих соболевим хутром черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.
Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.
На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам'ятати, що вона може залишатися на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні — мишами, лакеї — ящірками, кучер — щуром, а її розкішна сукня обернеться благенькою дранкою.
Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.
Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.
Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібралися гості.
В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики — грати: так вразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:
— О, яка вона гарна!
Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої і милої дівчини. [46]
Всі дами придивлялись до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі ж умілі кравці та перукарі...
Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.
Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них — він дивився тільки на красуню-гостю і думав тільки про неї.
А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх помаранчами та цитринами, якими пригостив її принц.
Вони дуже здивувалися з такої люб'язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.
Раптом Попелюшка почула, як годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не, встиг її затримати.
Повернувшися додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.
Чарівниця погодилася знову допомогти своїй хрещениці.
Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.
— Ой, як же довго ви не поверталися! — сказала Попелюшка, відчинивши двері.
Вона позіхала й протирала очі так, ніби щойно прокинулась. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати... [47]
— Якби ти була на цьому чарівному балі,— відповіли сестри,— ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була напрочуд люб'язна і навіть почастувала нас помаранчами та цитринами.
Не тямлячися з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу.
Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.
— Невже й справді вона така гарна? — спитала Попелюшка всміхаючись.— Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,— мовила вона до старшої сестри,— будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.
— Овва! — відповіла Жавотт. — Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!
Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра погодилася дати їй свою сукню?
На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.
Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.
Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері, їй здавалося — до півночі ще ждати і ждати, як раптом дзиґарі почали бити дванадцять.
Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.
Принц кинувся за нею, але марно.
На сходах Попелюшка загубила один із своїх соболевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його. [48]
Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.
Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.
Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.
А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання — тільки один черевичок.
Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.
Вони сказали, що була, але зникла, тільки-но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій соболевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.
Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.
За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться соболевий черевичок.
Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.
Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.
Та що вони не робили, як не старалися — не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги. [49]
Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:
— А дайте-но й мені поміряти — може, на мене налізе?
Сестри зареготали й почали глузувати з неї.
Але принців посланець пильно глянув на
Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:
— Так, хай і вона спробує — адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.
Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.
І диво! — черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!
Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.
Раптом з'явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.
Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.
Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.
Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.
Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.
За кілька день відгуляли весілля.
А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром видала їх заміж за двох молодих вельмож.
РІКЕ-ЧУБЧИК
Давно колись жила королева, і знайшовся в неї син, такий гидкий та незграбний, що довгий час ніхто навіть не міг сказати, чи схожий він на людину. Королева гірко плакала, дивлячись на нього.
Але чарівниця, яку запросили на хрестини, сказала, що принц стане чудовою людиною, бо він буде дуже розумний. Потім вона додала, що наділяє його, даром зробити такою ж розумною, як і він, ту дівчину, котру він покохає більше за всіх на світі.
Все це трохи втішило бідолашну королеву.
І справді, тільки-но хлопчик заговорив, як причарував усіх, хто чув його, — такий він був дотепний та кмітливий.
Я забув сказати, що хлопчик мав на голові маленький чубчик; тому його так і прозвали —Ріке-Чубчик. Ріке — це було його ім'я.
Минуло сім чи вісім років, і у королеви сусіднього королівства знайшлося дві дочки.
Перша була гарна, як гожий день. Королева була в такому захваті від неї, що всі придворні боялись, коли б така велика радість не завдала їй шкоди. [51]
Але та сама чарівниця, яка була під час народження Ріке-Чубчика, сказала королеві, що у маленької принцеси не буде ні крихти розуму і що вона буде така ж дурненька, як і вродлива.
Це пророцтво дуже засмутило королеву. Але вона впала у ще більший відчай, коли побачила, що її друга дочка потворна до краю.
— Не сумуйте, королево, — сказала чарівниця, — ваша дочка буде такою розумницею, що ніхто й не зверне уваги на її потворність.
— Сподіватимусь на краще! — вигукнула королева. — Але хіба не можна як-небудь і старшу, таку вродливу, зробити хоч трохи розумнішою?
— Щодо розуму, то я тут нічого не можу вдіяти, — призналася чарівниця. — Але врода — це зовсім інша річ. Тож я обдарую принцесу здатністю зробити красенем того, кого вона покохає.
Тим часом обидві принцеси підростали, і разом з ними розвивалися їхні прикмети. Скрізь тільки й розмови було, що про красу старшої та про розум меншої.
Проте й вади їхні збільшувалися з року в рік.
Менша ставала з кожним днем бридкішою, а старша — дурнішою. Коли її про що-небудь питали, вона або нічого не відповідала, або верзла таку нісенітницю, що всі затуляли вуха. До того ж вона була на диво незграбна: не могла поставити чотири порцелянові фігурки на камін, щоб не розбити хоч би однієї, або випити склянку води, щоб не вилити половини собі на сукню.
І тому, хоч врода й дуже багато важить для молодої дівчини, менша принцеса завжди всім подобалася більше, ніж її старша сестра.
Коли в палаці збиралися гості, то спочатку всі йшли до красуні, щоб подивитися на неї і помилуватися [52] її вродою, але незабаром повертали до меншої, щоб послухати її приємні розмови.
Ніхто не вбачав нічого дивного в тому, що не минало й чверті години, як біля старшої сестри вже нікого не залишалось, і всі збиралися погомоніти навколо меншої.
Та хоч яка дурненька була старша дочка, вона добре розуміла це і без жалю віддала б свою красу, аби хоч наполовину стати такою ж розумною, як сестра.
А королева, незважаючи на всю свою розсудливість і любов до дочки, ніяк не могла стриматися, щоб хоч іноді не дорікнути їй глуп-ством, і тому бідолашна принцеса ладна була вмерти з горя.
Якось пішла вона в ліс виплакати своє горе і зустріла там маленького чоловічка, надзвичайно потворного і гидкого, але розкішно вбраного.
Це був молодий принц Ріке-Чубчик.
Він закохався в принцесу з її портретів, яких по всьому світу було намальовано безліч, і залишив королівство свого батька, аби тільки побачити красуню та поговорити з нею.
Зрадівши, що зустрів принцесу наодинці, Ріке-Чубчик низько вклонився і звернувся до неї дуже шанобливо та ввічливо.