Під рівнішою — видно було через дорогу — недавно розкладали вогнище, білокора одежина її підпалена, так само, як нижнє гілля. Пастухи, напевно. Федір низько присів у придорожніх кущах, густо припорошених пилом, став наглядати за дорогою. Не знав, куди дивитися — у бік села чи в бік містечка. Поки що ні там, ні там ніхто не з'являвся, мабуть, усі були в полі, чого роз'їжджати в такий час? Проте він терпляче сидів і думав, кого б він найперше хотів тут побачити. Мабуть, найперш Савчика Лексу, усе-таки вони однолітки, і той був сердечною людиною, дай бог йому щастя. Тільки досі не дуже бог щедрий був до нього. Під час миколаївської війни Лекса був поранений шрапнеллю в плече, і скільки його пам'ятав Федір, усе він бідкався з тією рукою, не міг робити тяжкої роботи. А в селянина хіба є легка? Мучився бідак Лекса на одному наділі з купою малих діточок, Федір часом допомагав йому — то дрова попиляє, то накладе гною на воза. Кілька разів позичав гроші. Але допомагав так, по-сусідськи, без особливої щирості. Часом навіть і прикрість усередині зворухнеться, коли, бувало, попросить хомута, а тут самому треба запрягати. А взагалі Федір його шкодував, бо сусіда, і на війні обидва немало натерпілися. Коли б знаття, як воно далі обернеться, то шкодував би з більшою душею. Усе ж добрий був чоловік.
Але, мабуть, — марна справа чекати того, чого тобі хочеться.
Федір добре насидівся біля дороги і вже майнула думка, що, мабуть, даремно він усе це надумав, як раптом у дальньому кінці путівця, від містечка, з'явилася підвода. Рудий, добре доглянутий коник спритно котив з гори, а за ним на возі видно було двох — чоловіка і жінку. Те, що спереду сиділа жінка і керувала віжками, зацікавило Федора, хоч він ще нікого не пізнав. Жінку і справді годі було пізнати, коли вони під'їхали ближче, вона відвернулася в інший бік. А ось чоловік... Чоловік був у кудлатій зимовій шапці, з наставленим коміром сірячини, сидів у задку похилений, з понуреною головою, склавши на колінах руки, ноги його були прикриті картатою домашньою ковдрою, обличчя худе і бліде. Увесь час глухо, недобре покашлював. Щось дуже знайоме видалося Федору в тому обличчі, коли підвода під'їхала ближче, і тут же раптом, ніби підказав хтось, він пізнав чоловіка. То був Микита Зиркач, його, Федора, лиходій, це він писав тоді на нього за молотарку, з того все й почалося. Але ж, видно, не далося життя і лихому та заздрому Зиркачеві, побачивши якого, Федір зрозумів усе — той був хворий. Мабуть, тепер його, хворого, жінка везла з лікарні чи від лікаря, і, вдивляючись у Зиркача, Федір відчув, що не жилець він на цьому світі. Однією ногою він уже там, Федір був певний. Надивився Федір таких за своє життя. І якось трохи радісно стало чи навіть злорадно: бачить бог усе і карає по справедливості. Іншим разом Федір, може, і більше втішався б з того, але тепер не хотів. Злопам'ятність свою, злорадство він уже майже пережив, — перегоріло воно за роки власних поневірянь, нікому не хотів біди, як і собі самому. Хай довго живе заздрий Зиркач.
Але зробилося сумно. І гірко. Почало братися на вечір — кінчався перший його так довго очікуваний день на батьківщині. Що ж далі?
Він ще посидів трохи, думав, думав, може, ще когось побачить на вечірній дорозі, та більше не було нікого. Почало смеркатися, і він підвівся, пішов уздовж кущів у бік села. Мабуть, треба було, поки не стемніло, добиратися до своєї ночівлі, щоб потім не дертися поночі крізь тернисті чагарі. Але його гнала туга до села. І він помалу йшов лісом, потім, наважившись, вигулькнув на узлісок біля житнього поля, постояв на обніжку. За улоговиною над селом швидко густішали осінні сутінки, заблимало кілька вогників у вікнах. І йому захотілося заглянути до когось у вікно, зазирнути у хату, побачити знайомі обличчя. Страшнувато було, та, може, не впізнають, коли й побачать. Він не відгукнеться нікому, тільки пройде вулицею і загляне. Так кортіло йому побачити хоч когось живого — знайомого. Найперш добру людину, не єхидну, звичайно.
Тихо, майже крадькома, часто спиняючись, він знову, як і вчора, пройшов врунами, побіля своєї нещасливої садиби, тихенько ступаючи, просунувся під плотом, збочив з дороги. Ну от і присадкувата Лексова хата під кривою гіллястою вербою. Якщо залізти в город, опинишся якраз перед вікном, що навпроти Лексової печі, тут же, біля підвіконня, стояв колись кухонний столик, за яким їли. У сутінках Федір переліз через пліт, пожалив руки кропивою, але непогано сховався в заростях: ні з вулиці, ні з двору його не було видно. Правда, світла в хаті поки що не було, та Федір відчував, що там не спали — якісь невиразні звуки все-таки долітали з того боку садиби. І він затаївся, чекав. І правда, нарешті десь глухо хряпнули двері, у вікні з'явився хисткий тьмяний вогник, — від гаснички, звичайно. Блимнув в одному вікні, в другому і спинився десь у дальньому кутку, біля запічка, чи що? Федір напружено вглядався, хто там. За вікном ковзнула чиясь невиразна тінь і пропала. Хто то був, звідси не можна було зрозуміти. Не чути було і людського голосу — в такій хаті, яка завжди повнилася гомінкими дитячими голосами! Чи там усі мовчали, чи, може, тихою сновидою тинялася по хаті одинока постать? Напевно, жіноча. Але де ж тоді всі інші? Де сам Лекса? І його п'ятеро дочок?
Нічого більше не дочекавшись у кропиві, Федір виліз із городу на вулицю і знову, як і вчора, тихо пройшов з кінця в кінець села. Мерехтливе ствітло блимнуло у вікнах ще кількох хат, але в двох хатах вікна були завішені фіранками, а біля третьої — хтось вовтузився на подвір'ї, коло самої хвіртки, і Федір, увібгавши голову в плечі, поспішив далі. Усе-таки він боявся.
Розділ III. МІСЯЦЬ УПОВНІ
Ночував знов у лісі. По узліссі пройшов далі від села і скоцюрбився на латочці сухого моху під кущем ялівцю. Ніч була прохолодна. Чи не до перших півнів він звично тремтів без сну, думав і думав над недоречними поворотами своєї нещасливої долі.
Усе не переставав дивуватися, що таки домігся свого, видно, йому дуже пощастило, може, вперше в житті. Правда, щоб знав одразу, що на нього чекає, може, ще б і подумав, чи варто відважуватись на таке, та не знав і, може, добре, що не знав, не уявляв навіть. І тепер ось — удома. Як буде далі, він не думав ні тоді, ні тепер, думати про це йому не ставало сили, не хотів і пробувати марно. Головне — таки досягнув свого, здійснив свою нездійсненну мрію, а там — будь що буде. Як п'яниця, що прагне дістати пляшку, а про похмілля не думає. Чи як зголоднілий: аби наїстися, а що потім, його не дуже обходить. Здається, Федір удовольнив спрагу своєї душі, а що буде далі, хай те і буде.
Серед ночі знов захотілося їсти, дві свої картоплини він давно вже з'їв, блукаючи в лісі, у кишені залишилося ще три сирі. Там, під Котласом чи Сиктивкаром, їли й сиру. Якщо покласти картоплину, порізану скибками, на хліб, як редьку чи брюкву, з'їси залюбки, з дорогою душею, і від цинги помагає. Мабуть, доведеться і тут перейти на сиризну, коли не стане сірників. Як не ощаджав він їх, а залишилося лише шість у дуже потертій коробці, а більше де візьмеш? У лісі не знайдеш. Хіба попросити в селі? Але тут не попросиш. Можна було просити в тій стороні, де тобі всі чужі. А тут пізнають відразу. "От тобі й маєш, — подумав Федір, — виходить, що в чужій стороні ліпше, ніж у своїй рідній? До якої так рвався, про яку думав і вдень і вночі. Де стільки знайомих, сусідів, односельців. З ким проминало моє життя. Але ж саме до них не потикайся, їх остерігайся найперш. Чому так сталося? Так не по-людському і не по-божому? Чому?"
Тепер у нього, ніби в малого, було сотні отих чому, відповісти на які він, скільки не думав, не міг. Як не міг ніхто. У кого він тільки не питався...
Ця ніч, здається, була нескінченною, як безконечним було його потерпання від холоду. Він скорчився і трясся, клацав зубами, крутився і перевертався з боку на бік, щоб якось зігрітися. Проте зігрітися було просто неможливо. Ще й дрімота, перемагаючи Федора в боротьбі зі сном, міцно тримала його в своїх пазурах, він то забувався у химерному маренні, то прокидався знов. Довкола було тихо. Опівночі майже затих лісовий пошум, верхівки ялин зовсім зникли в густій темряві, між хмарами зрідка тремтіло світло високої зірки. Мабуть, десь за північ сумно і жалісно закричала, неначе заплакала, сова — над болотом, за порубами. Потім коротко скрикнула ще раз і замовкла, ніби вдавилася. І він трохи задрімав над ранок, знемігшись у боротьбі з холодом чи призвичаївшись до нього.
Прокинувся відразу, пройнятий якоюсь тривогою, ба навіть і страхом, — підвів голову і тут же побачив в чагарнику мокру коров'ячу морду з ниткою зеленої слини на волохатій губі, корова вперлася в нього самітним поглядом великих очей. Поруч затріщали гілки і з кущів вилізла друга корівка, руда, зі зламаним рогом на крутому лобі, і також утупилася в нього. Наступної хвилини Федір зрозумів, що це сільське стадо і що воно зараз обступить його. Він схопився на рівні. Корови не лякали його, але ж десь тут повинні бути пастухи. (Усе-таки не треба було так необачно лягати під кущем). Федір махнув руками на цікавих корів, і тільки подався вбік, у кущі, як десь близько почувся собачий гавкіт. Дзявкотіння підказало Федорові, що собачка так собі, не вовкодав. Але, хай йому лихо, він гавкав так одержимо, що, здається, луна пішла на весь ліс. Федір кинувся геть, і тоді собака вискочив з вільшаника десь збоку і побіг, побіг — переймати його, чи що? Федір біг щосили між кущами, лаявся в думках, пошепки сварився: "Відчепися ж ти, проклятущий!" Але собака не відставав, брехав ще завзятіше і гнався за ним як скажений, аж заходився від своєї собачої злості. "Дарма що малий, а злий як чортяка, — казав сам до себе Федір. — Ах, щоб ти здох!" Та собака не збирався здихати, він довго гнав людину по лісі, що густо позаростав вільховою паростю, а Федір не міг на нього ні крикнути, ні якось відігнати його, міг лише лаятися в думках і махати руками. Собака ж, видно, махання його не боявся, а злих думок не розумів. Люті ж собачої вистачило в нього не на одну версту.
Усе ж таки собака почав видихатися, відставати, брехав усе тихіше, поки зовсім не змовк десь позаду.