Може, з нас двох хтось проговорився, а може, він сам десь у розмові згадав. А можливо, що й по голосу, поводженню чи по якихось дрібничках — ремінь, чоботи, пістолет; гімнастерка без ромбів, правда, а здогадалися, що цей чолов'яга — не рядовий, а начальство, і велике. Правда, ми тоді не завважили нічого, наїлися, трохи підсохли, а кемарнути годинку дід повів на городі в лазню біля картоплиння. Темно, тісно, гірчить від продимлених стін, віничком пахне. Завалилися на приполок — і спати. Охорони не треба, дядьки самі взялися охороняти. В їх щирості ми вже не сумнівалися. Раночком домовилися рушити.
Здалося, тільки задрімав, як чую — біда. У розчинених дверях дід: "Боженько, німці!" В лазні темно, але віконце вже світліє — ранок. Підхопилися ми — та в передбанник, звідти, зігнувшись, за ріг будівлі. Та чуємо — дід ззаду: "І там німці!" Оточили, виходить. Куди податись? Попадали в картопляник, лежимо. Картопелька вже відцвіла, картопляник ладний, пишний, трохи киває. Уткнувся я в комбригові чоботи, спросоння нічогісінько не тямлю, чекаю... Холера, потухла. В тебе горить?
У Бритвіна горіла, вони знову спинилися під навислими над дорогою ялиновими лапами. Маслаков прикурив, затягнувся і замовк. Інші також мовчали. Від якогось часу Бритвін перестав уставляти репліки: пафос розповіді все більше загострював увагу.
— Ось так, — заклопотано, майже тужливо переживаючи спогади, заговорив далі Маслаков. — Раночком тиша, всі звуки згори; визирнути не можна, а так чутно далеко. Не встиг, мабуть, дід зайти на подвір'я, як там німці. Чуємо: крики, погрози, баби в плач. Ми слухаємо: в чому справа — так просто наскочили чи нас шукають? Невже хто продав? Звісно, які б хороші люди не були, а падлюка між них завжди знайдеться. Як потім довідались, баба одна. Зла була за щось на дідових жінок, ну, й збігала крізь ніч у містечко, привела фельджандармів — канти на погонах кручені такі.
А тут, як на біду, комбриг повертає голову й шепче: гімнастерка в хаті. Я ледве не зомлів... Ага, це ж як вечеряли, тітка на піч поклала, щоб до ранку підсохла. Підсушила на свою голову.
Ну, гімнастерку хутко знайшли, і хоча в ній нічого не було — комбриг документи, зрозуміло, переклав, — змикитили, мабуть, на кого натрапили. Звідки дізналися, біс їх знає. Хіба знаки від ромбів зосталися. Ромби ті комбриг давно зняв, але якщо придивитися, то місце під ними начебто намуляне трохи. Ну і взялися.
Перевернули всю хату, хлівці, комірчину; з півгодини ми слухали, як вони там грюкочуть, кричать, щось кидають, ламають. Двоє зовсім близько протупали до лазні, але там двері навстіж, пусто. Спробуй, здогадайся, що ми за двадцять кроків у бульбі лежимо, як вужі, в борознах. Гадають: певно, в схові якомусь хитромудрому. Шукають схови.
Години за дві все перевернули — ані хріна. Дід відпирався, віднікувався, а як гімнастерку знайшли — змовк. Ті кричать: "Кажи, куди бандитів сховав, інакш усіх порішимо й хату димом пустимо!" А дід покірливо так відповідає: "Воля ваша. Ви — сила".
Біля дороги з лісу визирнула галявка — довгуватий зелений лужок з почорнілим стіжком віддалік. Маслаков примовк, спинився, нашвидку огледівся, і вони, прискоривши ходу, перейшли його, аж поки не сховалися між дерев. Уже всі докурили, тільки командир стискав у пальцях недопалок, який, схоже, давно не горів.
— Знову потух! Що ж таке?
— Кажуть — жінка гуляє, — сказав Бритвін.
— До жінки дожити треба.
На ходу командир сунув недокурок за вухо шапки. Вони тепер ішли всі разом. Поруч з Бритвіним Маслаков виглядав молодшим, але був вищий за нього та й ширший у плечах, рухи його були легкі й стримано-неторопкі, як у кожного дужого і впевненого в собі чоловіка.
— Ось, значить, лежимо, я одним оком якось зирнув крізь гущину — вистроїли всіх перед хлівцем у шерегу: діда, стару, обох молодиць і дітей — хлопчика й двох дівчинок. Баби голосять: вони ж не знають, куди ми з лазні шаснули, один дід відає. А дід мовчить. Тоді поліцаї до баб: "Де бандити?" Баби крізь плач: "А паночки, а дорогенькі, хіба ж ми знаємо? Були й пішли, ми не дивилися куди". — "Ах, не дивилися? А схов де?" "Нема ніякого схову, хоч убийте — нема". — "убийте!" — каже один. Поліцай, мабуть: чутно, по-тутешньому говорить. А може, перекладач — з борозни не розібрати. — "Ні, ми спершу ваших щенят повбиваємо". І тут — трах!
У мене все нутро похолоділо — що надумали, гади! Чую, і комбриг ворухнувся, напружився. А в дворі галас, крик. Так і є: в найменшу, крайню в шерезі. А крізь галас — все той самий голос: "Не скажеш — слєдующого!" Потім розказували, підскочив до хлопчика — і пістолет до лоба. А що йому — застрелив би і його, і всіх. Хіба шкода, аби вислужитись. Тим більше, коли така здобич — комбриг.
І що ви думаєте? Комбриг підхоплюється і з борозни — на стежку. А лежав він трохи за лазнею; коли підводився, з двору, мабуть, не видно було. І зі стежки як гукне: "Стой, варвари!" Ми знітилися в бульбі — ну, думаю, все пропало. А він так рішуче просто на них. Поліцаї — казали після — порозбігалися з переляку: хто за дрова, хто в хлівець, а той крикун з пістолетом хутенько на коліно і пістолет на руку. Ну точно як до війни в осоавіахімі вчили. А комбриг: "За що дитя, іроди? Я комбриг, беріть!"
— Ну, і взяли.
Взяли та й знову кинулися до лазні — чоловік п'ять. І туди, і сюди, але ніде нікого. Комбриг каже: "Дарма стараєтеся. Ті вже в лісі!" Повірили. Як не повірити, коли чоловік на таке пішов. І що ви думаєте: всіх розігнали прикладами; діда, правда, також забрали, але за тиждень випустили. Дівчинку поховали. А комбриг, казали, їм таке в лепельськім СД учинив, що там же й розстріляли. Навіть і відправляти нікуди не стали.
— Авжеж, — сказав Бритвін. — Жалісливий надто. А якби вони і його взяли, і сім'ю не відпустили? Тоді як?
— Знаєш, — подумавши, сказав Маслаков. — Тут діло совісті. Одному хоч світ увесь хай провалиться, аби самому вижити. А іншому — щоб по совісті було. Видно, вину свою чув перед цими людьми. Все ж його гімнастерку знайшли на печі.
— Гімнастерку! Що гімнастерка, — незгідно зазначив Бритвін, мабуть, у думках маючи щось своє.
7
Решту дороги, добре притомившись, ішли крайком чагарничка. Крізь негустий хмизняк раз за разом проглядала гладінь заплави, зі стишеною радістю зазеленілої першою весняною травою. Там десь, кривуляючи між драгвистих берегів, текла річка Круглянка. Втім, її не було видно, зате Кругляни показалися ще здалеку, витягнувши довгий ряд сірих дахів на пагорбі з дорогою. Щоб потрапити до мосту, треба було зайти з другого боку, і Маслаков, порадившись із Данилом, круто взяв через поруб угору, в обхід. Тепер вони удвох ішли попереду, каністру ж знову несли по одному — серед хмизу з палкою було не вивернутись — підніс трохи Бритвін, і останньому вона знову дісталася Стьопці.
Данило, який тут знав усі закутки, якось дивно кружляв: то йшли вільшняком, то, зробивши дугу, влізли в рів, видерлися на його крутий схил і зашилися в дрібненький, але густий березняк, ніби обприсканий зеленню першого листячка. Затим хутенько перебігли курний зораний клаптик паші й увійшли в повний смолистого паху сосняк. Стьопка з каністрою знову відстав, але з останніх сил продирався крізь чагарники, боячися згубити товаришів.
Вони лізли на пісочну суху виспу; рослий і густуватий з берега сосняк трошки вище здрібнів і рідкувато розсипався по схилу вперемішку з березняком і ялівцем. У цьому сосняку на схилі Стьопка і наздогнав усіх трьох — поскидавши шапки, розвалившись, вони сиділи долі.
— Ну, доніс? — усмішливо мружачись, озвався назустріч йому Маслаков. — А то я боявся.
— Чого боятися? Хай фриці бояться, — сказав Степан, боком на схил кладучи каністру.
У хлопця від утоми аж підгиналися коліна, але він продемонстрував витримку: зняв з-за спини й неторопко поклав на землю гвинтівку, розстебнув пітний мундир — вісім гудзиків од коміра до ременя — лише потім вибрав м'якшу, з травкою, містину, де й присів.
— Ну, тоді давай вухо дави. А я попильную, як там міст. Тільки тихо щоб.
Маслаков звівся, взяв свій автомат із заздрісно новенькою лакованою ложею й пішов угору.
Лишившись без командира, троє підлеглих відчули себе якось наче вільніше. Данило, ставши на коліна, розперезався, стягнув з пліч кожуха і з насолодою розтягнувся на нім, застережливо вдівши на руку чіплянку свого куцого обріза. Стьопка теж відкинувся на здоровий, без чиряків бік, задерши голову, подивився на небо. Там, як і досі, громадилася тьмяна мішанина хмар, часом повівав свіженький, сируватий вітер — погода, здається, мала зіпсуватися. Десь узбіч, мабуть, на недалекій дорозі, ледве чутно проторохтіла колесами і стихла підвода. Було тихо. Правда, у хвойнику, неподалік на мить злетіла і знову довго незграбно мостилася на соснині ворона. Здається, вона була там не одна: серед гілля чулася тиха, але невгамовна пташина вовтузня. Данило вже, мабуть, спав; накривши шапкою заросле обличчя, спокійно і смачно посапував. Бритвін недовго посидів побіч, а потім устав і з заклопотаною недобрістю на сухому обвітреному обличчі пішов угору — мабуть, до Маслакова.
Стьопка полежав трохи, допоки спочив, і знову сів. Поволі, але все наполегливіше почала нагадувати про себе тужлива порожнеча в животі: хотілося їсти. Засмальцьована Данилова сумка лежала від нього за три кроки. Либонь, там щось було їстівне, і хлопець одвів погляд убік, щоб не дивитись на неї, не роз'ятрювати марного тепер бажання. Але дозволив собі помріяти, що було б чудово пустити з димом той міст та завалитися кудись у село — стільки довкола знайомих селян, було де попоїсти пасок, яєць та й випити. Як-не-як, а все ж Великдень, села святкують, як святкували раніше, лише їм, лісовим блукачам, не до того: завдання, дорога, замість толу проклята ця каністра, яка погано й невідчепно смердить поряд, отруюючи такі гарні, не застарілі ще запахи весняної землі. А на кого образишся? Пішов сам, ніхто не просив, з першої воєнної весни втік у ліс, прихопивши чужий карабін, зустрів окруженців, і з ними почалося його турботне лісове життя. Шкодував лише, що не забив того падлюку Володьку, який отруїв йому все його містечкове життя. Скільки він наслухався від нього погроз і натерпівся наруги, скільки переходив для нього по горілку! Сам поліцай був боязкуватий, з містечка боявся далеко поткнутись, а його, безбатченка, приблудного чужака, якраз і наглянув для цієї справи.
Тільки-но Стьопка згадував той час, кожного разу починав хвилюватися від давньої застарілої кривди, ніби знов переживаючи жахливу зиму свого безправного існування — без документів, під підозрою, серед чужих людей.