— Що мені робити?
— Перш за все зупини машину, поки не пізно, — порадив Гаррі.
Грейс вивела машину на узбіччя шосе і заглушила мотор. Потім, одвернувшись від Гаррі, вона заридала ще дужче, тремтячи всім тілом, як у лихоманці.
Гаррі якусь хвилину розгублено дивився на неї. Сльози у Грейс не були звичайною жіночою зброєю. Вона рідко плакала — хіба що коли ходила вагітна. Але тоді в усіх жінок очі на мокрому місці.
— Голубко, — промовив він, гладячи її по плечу, — голубонько, годі.
Грейс люто смикнула плечем.
Але Гаррі знов погладив її, на цей раз упевненіше. Потім узяв за руки, повернув до себе, назвав ластівкою, рибкою, кицькою, почав цілувати її волосся, лоб, солоні щоки.
— Не плач, золотко, не плач, люба, — лагідно примовляв він.
Ридання вщухли. Плечі більше не стались.
— Пробач мені, — сказала вона.
— Нічого, — посміхнувся він, ніжно поцілував її в губи і тихо додав: — Я люблю тебе.
— Я теж люблю тебе, — відповіла вона. — І мене засмучує, що ти не щасливий.
— Я щасливий. Чесно!
— Ні, — зітхнула вона. — Ти ще хлопчисько.
— І знов ти за своє!
— Так, знов. Пора вже тобі забути про романтичні химери.
— Чому?
— Тому що наш медовий місяць давно скінчився.
— Так-так. Ми вже старі шкапи. Ми не здатні на жодну романтику. їй немає місця в нашому домі.
— Грейс усміхнулась.
— На першому поверсі — ні, — промовила вона. — Але в спальні...
— Е, ні! — вигукнув Гаррі, енергійно хитнувши головою. — Мені рано думати про люльку та капці! Я ще молодий, і в моїх жилах тече гаряча кров!
Кип'яток! — мовила Грейс, стискаючи його руку. — Я знаю це і люблю тебе, хоч зараз ти п'яний, як зюзя, і верзеш казна-що. Я люблю тебе за твої ідіотські химери, але я також люблю тебе за інші, важливіші речі — за те, що ти був головою лікарняного фонду минулого року, за те, що ти прибив книжкову полицю в кабінеті, за те, що ти навчив Дена їздити на велосипеді.
— Книжкові полиці та велосипеди! — тяжко зітхнув він. — Ось історія мого життя!
— Я могла б розповісти тобі сумнішу історію, — зауважила Грейс. — Без книжкових полиць і без велосипедів. Сама порожнеча.
— Порожнеча? Коли двоє людей кохають одне одного?
— Це тільки початок, — мовила Грейс. — Що таке, по-твоєму, любов? Оранжерейна квітка, яку треба леліяти все життя? Ні, наша любов не така! У нас це — фундамент, на якому ми будуємо подружнє життя.
— Ми так забудували цей нещасний фундамент, що його вже не видно, — поскаржився Гаррі.
— Але він стоїть. Коли б його раптом не стало, все рухнуло б в одну мить. — Вона запитливо глянула на нього. — Невже ти цього не розумієш ?
— Так, але...
— Не розумієш?
— Грейс, я все прекрасно розумію. Хоч вір, хоч не вір, але я справді все розумію. І завжди розумів... Але є річ, якої ти не розумієш — для мене романтика не переселилася до спальні. Вона живе у вітальні і ніколи не спить!
— Я пам'ятатиму це, — мовила Грейс,
— Будь ласка.
— Слухаю, сер.
— А тепер поцілуй мене.
— Слухаю, сер!
Вона повернулась до Гаррі, і він діловито поцілував її в губи, потім в обидві щоки, потім у шию.
— Може, ми все-таки не підемо на міські збори? — прошепотів він, лизнувши їй вухо.
— Боже мій, ми запізнимось! — вигукнула Грейс й ураз, відштовхнувши Гаррі, ввімкнула мотор і вивела машину на середину шосе.
— Може, вирушимо наступної суботи? — спитавГаррі.
— Куди?
— Та в "Конкорд" — удвох — ти і я?
— Ні, любий, в суботу не можна.
— Чому?
— Приїздять Рендригорати.
— Хто, хто?
— Невже не пам'ятаєш? Починається тиждень ООН. Ми запросили в гості подружжя індійців.
— Може, попросимо їх приїхати пізніше? — благально посміхнувся Гаррі.
— Гаррі, ти комік.
— Ні, я найнещасніший з людей.
— Вона нагнулася і потиснула йому руку.
— Заспокойся, голубчику. Скоро ми поїдемо. Я обіцяю.
— Коли? — запитав він. — Після весілля Пітера?
— О добре, що нагадав! Треба взяти няньку на вечір. Де тут провулок Натмег?
— Перший поворот ліворуч. Але ж місіс Епперсон живе в іншому місці.
— Я знаю. Це нова нянька. Значно краща.
— Хто?
— Меггі Ларкін.
— Ота сексоманка?!
— Гаррі, годі тобі!
— А знаєш, я, мабуть, залишусь удома, — мрійно промовив він. — 3 цією Меггі Ларкін варто познайомитись.
— Грейс влучно штурхнула його кулаком під ребра.
— Краще облиште балачки, сер! — попередила вона.
— Я жартую, — посміхнувся Гаррі і погладив її по нейлоновому коліні. — Мені не потрібний ніхто, крім тебе.
— Дивись мені, — з погрозою в голосі сказала вона.
— Я кажу правду, — повторив Гаррі. — Мені не потрібний ніхто, крім тебе. І прийде день — чудовий день, коли нам не треба буде йти на мітинг, збори, лекцію чи засідання — день, коли не треба буде ні косити траву на газоні, ні палити бур'ян, ні змащувати завіси, ні класти доріжки на сходах, ні вставляти прокладки у водопровідні крани, ні лагодити меблі, ні вести дітей до зубного лікаря — прийде такий казковий день, Грейс, і, їй-богу, ми будемо щасливі!
4
Комфорт Гудпасчер сиділа в батьківському кабінеті, поклавши перед собою купу підручників. Це була опасиста шістнадцятирічна дівчина, що з кожним днем ставала все дебелішою і пишнішою. Іноді дехто з її однокласників занадто одверто набивався їй в залицяльники, проте завжди з однаковим результатом — смільчак у ту ж мить діставав такого ляпаса, що доводилось накладати шви. Ні вихляста хода, ні розкішні контури Комфорт нічого не значили — серце в ній ще не прокинулось.
Вона розкрила підручник з геометрії, взяла чистий аркуш паперу, розкрутила авторучку, нахмурила біле ясне чоло і заходилася писати.
"Любий Елвіс, — писала вона. — Тебе, мабуть, цікавить, що трапилось на останній вечірці. Елвіс, коли б ти тільки бачив! Бетті Стейнберг осяйнула блискуча ідея. Замість того, щоб, як завжди, програвати весь альбом твоїх пластинок, вона порадила вибрати лише одну — звичайно, "Гончака". Ми ставили його тридцять вісім разів підряд, і, повір мені, всі як подуріли. Ми б іще грали, та в кімнату влетів батько й одірвав ручку від патефона. Боже, як він горлав! А потім сталося таке, що в мене й зараз виступають сльози, як згадаю. На вечірці була Глорія Коулмен. Я тобі про неї ще не писала: того вечора вона прийшла до нас вперше. Раніше вона нездужала, бо минулого літа потрапила в пастку для омарів, коли каталася на водяних лижах, і довго лежала у гіпсі. Зараз їй вже краще, але, звичайно, вона дуже змінилася. До цієї трагедії Глорія, бувало, цілими днями гасала по місту, а зараз зробилась така тихенька, просто жах! Кажуть, вона почала жити духовним життям, розумієш? Так от, вона сказала, що склала вірша і хоче його прочитати. Звичайно, всі завили й позатуляли вуха, але вона почала читати і, повір мені, Елвіс, коли скінчила — всі дівчата ридма ридали. А потім постановили, щоб я послала тобі цього вірша. Ось він:
Минулої ночі до мене на хмарі
З'явився самотній Джеймс Дін , як в кошмарі.
Гукнула: "Що робиш ти там, я не втямлю!"
А він одповів: "Я дивлюся на землю".
Туди, де Елвіс Преслі ,
Наш джазовий король,
З дівчатами танцює Вогняний рок-н-ролл!
Мені на душі так гарно,
Я бачу, що жив не марно!
Ну, Елвіс, я закругляюсь, бо знаю, як ти себе почуваєш після цього вірша. Його написала Глорія Коулмен. Було б дуже добре, коли б твій агент прислав їй коротенькою листа чи що-небудь інше. Вона ще не зовсім очухалась після гіпсу, і це єдине, що могло б її підбадьорити. Я тобі знову напишу після наступної вечірки, а тим часом всі дівчата нашої школи бажають, щоб ти наспівав ще мільйон пластинок і щоб Старий Ледар, сидячи на небі, ще більше сприяв твоїй сліпучій кар'єрі.
Твоя поклонниця Комфорт Гудпасчер".
Вона запечатала листа, написала адресу і, застогнавши, як великомучениця, взялася до геометрії.
За півгодини нерівний поєдинок припинився з великим рахунком на користь Піфагора. До кімнати увійшов батько.
— Привіт, татуську! — мовила Комфорт, безстрашно дивлячись на нього.
На відміну од більшості жителів Патнем-Лендінга, Комфорт анітрохи не боялася Ісаака Гудпасчера. Це був високий, худорлявий, крутий на вдачу янкі з густими бровами, що нагадували висячі сади Семіраміди. Од решти патнем-лендінзьких янкі Ісаак відрізнявся тим, що мав гострий саркастичний розум і можливість регулярно відточувати його: він був редактором і власником "Патнем-Лендінзького Тижневика", який належав його родині з 1834 року.
Ісаак та Комфорт жили в невеличкому дерев'яному двоповерховому будиночку, що стояв у надзвичайно немодному районі — якраз у центрі міста. В домі більше нікого не було. Комфорт, єдина дитина Гудпасчера, залишилася без матері, коли їй було дванадцять років, і Ісаакові довелося керувати вихованням дочки впродовж усього періоду її дозрівання. На його думку, він загалом справився з цією невдячною місією. Правда, Комфорт розмовляла жахливим жаргоном і одягалась так, що її інколи затримувала поліція, і не відзначалася особливими успіхами в школі, і вважала найвидатнішим американцем усіх часів не Авраама Лінкольна, а Елвіса Преслі, — але, з другого боку, її чеснота поки що не викликала у батька жодних сумнівів. А це, зважаючи на нинішню рок-н-роллівську еру, було неабияким досягненням.
Ісаак якусь мить стояв на порозі свого кабінету й мовчки дивився на дочку, вражений разючим контрастом між її рожевою пишнотою та строгими контурами свого чорного письмового стола.
— Добрий вечір, Комфорт, — нарешті промовив він.
— Татуську, — вигукнула вона, показуючи на підручник геометрії, — мене нудить від цих піфагорових штанів!
— А ти посидь довше, подумай, — відповів Ісаак, — тільки не тут, а у своїй кімнаті. До мене мають прийти люди.
— А, старе луб'я, — чемно промовила доня.
Потім вона зібрала свої книжки та зошити і, наспівуючи "Гончака", попрямувала до виходу.
— Комфорт! — різко гукнув їй батько.
— Га?
— Хто тебе вчив так ходити?
— Як?
— Ось так! — Татуньку, я ходжу, як усі, — невинно промовила вона.
— Ніхто так не ходить, — заявив він. — Принаймні не ходив, поки не з'явилася Марлен Монро .
— Хи, я не можу змінити ходу!
— Ні, можеш і навіть мусиш заради громадської безпеки, — похмуро зауважив він.
Комфорт радісно хихикнула, підійшла до батька і лунко цмокнула його в щоку.
— Татуньку, — мовила вона, — ти хам, але я тебе люблю.
— Красно дякую, — сухо відповів він. — А зараз марш нагору виконувати домашні завдання.